Різдво всередині нас: людство еволюціонує, а вічні цінності залишаються

Понад 2000 років тому світ змінився. Замість суспільного правила «ти мені — я тобі», або ж «не роби іншому того, чого не хочеш собі», прийшло інше: «я тобі — як собі».

Або ж «роби іншому те, чого хотів би для себе». І розкрилося знання, що всі люди — то брати і сестри і що людство єдине. Не розділяють його ні етнічні кордони, ні навіть релігійні. Ні, тим паче, класові. Усі отримали могутнього в своїй чесності і скромності Брата, який став уособленням спільноти людей: живих, мертвих і ще не народжених.

«Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, — ви мені зробили», — навчав Христос. Бо кожна наша дія щодо іншої людини так чи інакше позначається на всьому людстві.

Звісно, і сьогодні не всі ми робимо іншому тільки те, чого хотіли б собі. Буває, що й собі такого не робимо. Утім маємо правило — орієнтир. І хоча сьогодні починають говорити про епоху «постхристиянства» та знову заговорюють про «свободу від моралі» — орієнтир усе-таки є. Бо він усередині нас.

І Він наново народжується щороку: світло в темряві! У потаємній печері-вертепі нашого єства. Печерні храми відомі з найдавніших часів, підземні гроти вважалися священними.

Бо пов’язувалися з виходом у вічність. Так і внутрішні глибини кожного з нас. Ми покликані до вічності.

І тому в переддень Різдва, у Святвечір, ми збираємося родом, згадуємо тих, хто відійшли, і мріємо про нових, ще не народжених наших родичів, які будуть добрими, чесними, вільними — не від моралі, а від злої волі.

І традиційно, в пам’ять про предків і з думкою про майбутнє, ми ставимо на покуті Дідуха або й колоски пшениці чи жита, чіпляємо до стелі різдвяного «павука», готуємо 12 пісних страв з садовини та городини, яку культивували на наших теренах із доісторичних часів, майструємо колядницьку Зірку та навчаємо дітей колядувати.

І вітаємо одне одного: «Христос народився! Славімо Його!».