Яблука саду славних імен

Згадалися мені наші мандри на Черкащину до Городища, до Млієва.

Так привітно зустрічав нас у Городищі батюшка старовинної церкви, цікавою була екскурсія по музею славетного байкаря і просвітянина Петра Петровича Гулака-Артемовського, і ми ніяк не могли відірватися від перегляду відеоопери Семена Степановича Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» за участю сопрано Марії Литвиненко-Вольгемут та баса  Івана Паторжинського.

Але мусили  прямувати далі — нас чекав Мліїв, родинне гніздо Симиренків. Тим більше що був тоді з нами прямий нащадок цього славетного роду Сергій Васильович Коробков — мій старовинний друг ще із студентських років.

Мама Сергія — Марія Олексіївна Симиренко, була донькою Олексія Платоновича Симиренка. Пережила всі симиренківські репресії, забрали і її чоловіка, скромного бухгалтера родом із Далекого Сходу — сина  Сергія вона виховувала сама.

По війні вони вдвох повернулися до Києва, але в квартирі Олексія Платоновича на Ярославовому Валу (тоді вулиця Ворошилова) їм уже місця не знайшлося, і Сергій з мамою мешкали в дерев’яному будиночку на території Куренівського квітникарства (колишнє садівництво Крістера), де Марія Олексіївна працювала.

Вона була  жінкою твердого характеру, дуже інтелігентною й освіченою, таким виростила і свого сина. Його друзі дуже зважали на її думку і жартома називали «княгиня Марья Алексеевна» — за Грибоєдовим («Что станет говорить княгиня Марья Алексевна»).

Олексій Платонович Симиренко був одружений з Ольгою Федорівною Кістяківською — представницею ще одного славетного роду української інтелігенції. Олександр Федорович Кістяківський — видатний вчений-правник зі світовим ім’ям, професор Університету Св. Володимира. До речі, два його рідні брати — Василь, професор Університету Св. Володимира, і Павло — медик, були свідками на вінчанні Петра Косача та Ольги Драгоманової, батьків Лесі Українки.

А ще один брат, Федір Федорович, був лікарем на цукрових заводах Симиренків. Його дружиною була Варвара Василівна Бугайова, рідна тітка Бориса Бугайова — відомого російського письменника «срібного віку» Андрєя Бєлого. Саме з їхньою донькою Ольгою і був одружений Олексій Платонович Симиренко. У посагу Ольги були срібні чайні ложечки з її вензелем «ОК», а згодом у новій сім’ї з’явилися такі ж ложечки вже з вензелем «ОС» — Ольга Симиренко. Вони досі зберігаються в сім’ї Коробкових.

Цвіли яблуневі мліївські сади. Ми ходили по музейних мліївських кімнатах, по алеях садиби, повз двоповерхову будівлю Інституту садівництва і будинок, де, за переказами, в Симиренків гостював Тарас Шевченко.

За радянських часів було зрівняно з землею родинне кладовище Симиренків біля церкви, а на місці самої церкви влаштовано заасфальтований танцмайданчик, який я бачила на власні очі за перших відвідин Млієва. Слава Богу, церква відновлена, в ній правиться і довкола частково відновлено цвинтар.

На протилежному від Симиренків кінці Млієва була розташована садиба Хропалів. Надзвичайно мальовниче місце — улоговина, зусібіч оточена зеленими горами, привітна й затишна. Від самої садиби нічого не залишилося. Проте ниточка потягнулася далі.

Сергій Васильович — онук Олексія Платоновича, розповів, що саме з Хропалів походила його родичка «тьотя Маруся». Якось він сказав: «Ти маєш її знати, вона  викладала на біологічному факультеті, коли ми вчилися в Університеті ім. Т. Г. Шевченка».

Це була середина 50-х років ХХ століття. Я добре пам’ятала цю ставну, навіть величну жінку, яка викладала в нас анатомію людини.

Завжди стримана, у строгій чорній сукні з білою камеєю, вона мимоволі викликала повагу. А практичні заняття з анатомії вела Марія Володимирівна Щербина, асистент кафедри зоології хребетних, донька видатного історика Володимира Івановича Щербини, професора Університету Св. Володимира. Його доньки одержали біологічну освіту на Біологічній станції в Неаполі.

Одного разу, коли Марія Володимирівна проводила практичне заняття з анатомії для нашої групи, вона по секрету сказала нам, що Марія Макарівна — сестра академіка Д. К. Заболотного, який у 1928-1929 роках очолював нашу Академію наук (тоді ВУАН), ім’я якого тепер носить заснований ним Інститут мікробіології і вірусології.

Цей видатний учений зі світовим ім’ям, якому людство зобов’язане відкриттям шляхів розповсюдження чуми, боровся з епідеміями  холери й чуми по всій земній кулі — від Шотландії та Португалії до Індії й Маньчжурії, нагороджений найвищою нагородою Франції — орденом Почесного Легіону.

Із роками «секретне» повідомлення Марії Володимирівни Щербини сховалося десь у глибині пам’яті. Коли я почала працювати в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного і цікавитися історією, виринула згадка про нього.

Познайомившись детально з біографією Данила Кириловича Заболотного, я натрапила на знайоме прізвище. Народився він у селі Чоботарці (тепер Заболотне) на Вінниччині. Після смерті батька мати, Євгенія Миронівна Сауляк-Савицька, відправила сина до Ростова-на-Дону, де її брат, Макар Миронович Сауляк-Савицький, був інспектором Нахічеванської гімназії. У сім’ї свого дядька й виховувався Данило, навчаючись у гімназії.   

І як ми тепер кажемо: пазл склався. Отже, ще один цікавий родинний зв’язок: доцент Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Марія Макарівна Сауляк-Савицька — сестра у других академіка Данила Заболотного, одного з президентів нашої Академії наук, засновника Інституту мікробіології і вірусології.

Для мене залишилась невідомою її спорідненість із Хропалями. Найімовірніше, дружиною Макара Мироновича Сауляка-Савицького була жінка з роду Хропалів, які свого часу, здається, поріднилися з Симиренками.

Давно нема Марії Макарівни, пішов у засвіти й світлої пам’яті Сергій Васильович, запитати нема кого. Хіба що, можливо, у городищенців і мліївців?

Інна МАЙКО