Смертний вирок як доказ безневинності: доля Януарія Бортника та Олекси Ходимчука з «Березоля»

У часи випробувань мистецтво жити може перетворитись на практику виживання.

Згідно з цією, інколи підсвідомо обраною, стратегією, людина намагається відстояти власне право на життя — за будь-яких обставин, навіть несумісних із базовим визначенням свободи.

Тим, для кого сенс існування полягає у творчості, поступитися свободою рівноцінно смерті. Та небажання митця підкоритись жорстким правилам може обернутись для нього фізичним знищенням.

Саме так сталось із реформатором української сцени, засновником «Молодого театру» і Мистецького об’єднання «Березіль» Лесем Курбасом.

Відкритий спротив, який він чинив владі у спробі відстояти право на власну «окремішність», призвів до усунення митця від театру, звинувачення його у належності до контрреволюційної організації та засудження до страти «за прояв терористичних намірів».

Із Галичини і Київщини

На той момент більшість із тих, хто пройшов режисерську школу Леся Курбаса, реалізували набутий ними досвід мистецької праці у різних театрах — від Одеси до Харкова. У розпал Великого терору 1937–1938 років деяким із них випало розділити долю вчителя й загинути від кулі НКВС за злочинним присудом влади.

Януарій Бортник за походженням був галичанином. Під час навчання у Тернопільській українській гімназії він долучився до мистецтва сцени через родинні зв’язки з режисером львівського мандрівного театру товариства «Руська бесіда» Йосипом Стадником (режисер був Януарію дядьком). 1915 року був прийнятий як актор-аматор до трупи «Тернопільські театральні вечори».

Режисером новоствореного театру був Лесь Курбас, чиї творчі настанови наводить у своїх спогадах актор Теофіл Демчук: «На сцені забудьте, що ви Калин чи Бортник. Ви маєте перевтілитися, себто створити постать, яка відповідала б життєвій правді... П’єса, написана автором, є мертвою.

Вона оживає тільки на сцені і лише в доброму виконанні». Задля досягнення «доброго виконання» поставному і гарному на обличчя Януарію Бортнику, якого було визнано «придатним для театрального хору», доводилось багато працювати над дикцією.

Виправляти її доводилось за допомогою вправ із камінчиками у роті, які він здійснював під шум водяного млина. Акторський досвід, набутий Януарієм Бортником у юнацькі роки, допоміг йому визначитись із професійним фахом: із часом прийшло усвідомлення свого покликання до режисерської праці.

Зовсім іншим був шлях до театру Олекси Ходимчука. Уродженець Київщини, він на початку двадцятих років вирішив здобути професійну акторську освіту і вступив до Державного музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка.

Саме у ці роки на чолі українського відділу драматичного факультету цього інституту стояв Лесь Курбас. При ньому в 1922—1923 роках працювала група акторів, на базі якої було створено студію і згодом — Мистецьке об’єднання «Березіль» (МОБ). Імовірно, серед них був і Олексій Ходимчук, адже його ім’я присутнє на багатьох афішах першого періоду існування МОБу. Задіяність лише у масових сценах дозволяла йому паралельно працювати у пересувних трупах, а здобута вища освіта спонукала до режисури.

З огляду на потреби театрального процесу, це було актуальним трендом, про що свідчить реформування навчального плану з підготовки театральних кадрів: принцип її полягав у «становленні режисера через актора» і завданні не лише володіти методом показу і навичками режисури, а й виступати організатором театрального процесу. Власне, цього навчався і Януарій Бортник у режисерській лабораторії, створеній при МОБі.

Це була перша в Україні режисерська школа, у якій було запроваджено принцип колективної творчості. Ті, хто в ній навчався, мали практику сценічної роботи, їхні постановки детально обговорювали і затверджували за участю всі студійці.

Заняття Режлабу проходили у приміщенні колишнього театру легкої комедії «Пел-Мел», яке з 1923 року було передано в розпорядження МОБу. На фундаменті цього театру пізніше постала станція метро «Хрещатик», і сьогодні на майданчику перед ним виступають вуличні музиканти. Отже, місце для театру вибиралось не випадково.

Доба крайнощів і протиріч

Уявляючи собі двадцяті роки минулого століття, варто пам’ятати, що це була доба крайнощів і протиріч. У ті часи жорстокість постреволюційних процесів поєднувалась із безмежним прагненням молоді до оновлення життя, її бажанням жити у найкращій із країн.

У 1925 році Януарій Бортник і Олекса Ходимчук, яким іще не було тридцяти, були одружені з акторками «Березолю»: перший — із Ганною Бабіївною, з якою приїхав до Києва зі Львова, другий — із Наталією Пилипенко, яка того року народила йому доньку Діамару (Діму). У 1930 році Януарій Бортник також став батьком дівчинки, яку назвали Дією.

Родинне життя для дівчат зі співзвучними іменами було подібним за багатьма ознаками: батьки, за театральною традицією, мали різні прізвища і згадувались на театральних афішах різних театрів, робота спонукала їх до гастролей і переїздів.

У 1926 році обидві родини переїхали разом із театром «Березіль» до Харкова. Олекса Ходимчук працював режисером у Роменському пересувному театрі імені Г. П. Затиркевич-Карпинської і одночасно був актором Харківського державного народного театру. Януарій Бортник затвердився як режисер театру малих форм і прославився своєю постановкою «Шпани» Володимира Ярошенка.

Це була вистава, якою «Березіль» прощався з Києвом, і ця обставина призвела до її шаленого успіху: у театрі щовечора був аншлаг. Театральні критики відзначали у першій режисерській спробі Януарія Бортника ознаки ревю, тобто «видовища легкого і веселого, що не зворушить думки гаслами і дає відпочити в сміхові».

А відомий російський поет Осип Мандельштам, який подивився постановку «Шпани» у Києві, написав, що нею театр показав, «як театральний рух перетворює сирий чаплінізм на нову комедію, що тріумфує». Наступну постановку Януарій Бортник здійснив уже в Харкові. Це був «Яблуневий полон» Івана Дніпровського — вистава, яка найдовше трималася у репертуарі «Березоля».

Олексу Ходимчука доля привела до Харківського Червонозаводського театру, з яким пов’язана одна із драматичних сторінок української сцени. Під час гастролей театру у Москві актор Марко Петлішенко дозволив собі змінити інтерпретацію негативного персонажа, «опозиціонера до примусової колективізації», і показав його «з величезною ностальгією». За словами режисера Володимира Василька, він «завалив себе в цій ролі і завалив увесь театр», адже невдовзі Червонозаводський театр було розформовано, а творчий склад переведено до Вседонбасівського українського драматичного театру.

Реалізувати свою здатність працювати для населення шахтарських містечок довелось і Олексі Ходимчуку, аж поки у середині тридцятих років йому запропонували очолити Робітничо-колгоспний театр Вінницької області.

Його творча біографія є яскравим проявом запровадженої у радянські часи системи, за якої режисер одночасно був організатором театрального процесу, опікувався шефською роботою у різноманітних гуртках, виступав як педагог.

Розстрільний вирок «трійки» Олексі Ходимчуку.

«Веселий Пролетар» і арешти

Режисерський талант Януарія Бортника і виявлені ним здібності організатора дозволили йому очолити новостворений театр «Веселий Пролетар», а на початку тридцятих років — працювати головним режисером Першої державної музичної комедії у Харкові.

Однак після арешту Леся Курбаса 1933 року, передбачаючи можливі гоніння проти тих, хто належав до оточення майстра, Януарій Бортник переїхав до Дніпропетровська (нині — м. Дніпро).

У його персональній біографії цей факт виявився фатальним: саме Дніпропетровське обл­уп­равління НКВС у 1937 році висунуло Бортнику обвинувачення в участі у «контрреволюційній націоналістичній терористичній організації, що мала на меті повалення радянської влади в Україні». На той момент він мешкав у Харкові й працював у Театрі Революції, де готував постановку «Вія» за М. Гоголем.

28 вересня 1937 року Януарія Бортника було заарештовано у нього вдома. Публікація спогадів його доньки Дії в одному з харківських томів видання «Реабілітовані історією» відтворює її дитяче сприйняття цього моменту:

«На кінець вересня 1937 року... прокинувшись вранці, я побачила, що двері великої, таткової, кімнати, замкнені, і на ручках причеплена металевого кольору пломба. Я проспала і те, як його виводили, і як витягали книжки та піаніно і воно задзвонило на сходах... [Собака] Мілорд по команді одного з працівників пролежав увесь час у своєму кутку в коридорі... а коли все скінчилось і стало тихо, підхопившись, підскочив до дверей і завив по-вовчому». Так починалася темна смуга в житті родини: згодом була заарештована Ганна Бабіївна, а маленька Дія потрапила до спецприймальника НКВС.

Подробиці арешту Олекси Ходимчука невідомі. Це відбулось 11 листопада 1937 року у Тульчині, де очолюваний ним театр перебував на гастролях. За два тижні у Київському обласному управлінні НКВС ним була заповнена анкета заарештованого, а наприкінці грудня — підписаний протокол допиту.

Для слідчих НКВС надто важливим був той підпис. Для них це було головне підтвердження «провини» підслідного. За цим документом, Олекса Ходимчук визнавав, зокрема, що його «ворожа діяльність» полягала у тому, що він «проводив у колективі акторів читання лекцій у контрреволюційному націоналістичному дусі».

У випадку Януарія Бортника слідство не задовольнилось свідченнями про «читання лекцій» і вибудувало систему «доказів» щодо причетності підслідного до терористичної організації. Вербувальником, нібито, був Лесь Курбас. Та під час засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР, яка розглядала справу Януарія Бортника, він відмовився визнавати себе винним, «аби була знята ганебна пляма», яку він на себе навів.

Рішення щодо міри покарання у справі Олекси Ходимчука приймала так звана «трійка НКВС». Це був позасудовий орган, який виносив смертні вироки за сфабрикованими справами. На сьогодні затверджені під час Великого терору 1937—1938 років «вироки» вважаються неправовими діями і є доказом безневинності засуджених до розстрілу або заслання громадян. Відмова Януарія Бортника визнати правдивими власні «свідчення» є найкращим тому доказом.

Олена ПОЛІДОВИЧ