«Живіть на сцені!»: заповіти творця першого українського професійного театру Михайла Старицького

14 грудня виповнюється 180 років від дня народження Михайла Старицького (1840—1904) — українського письменника, театрального і культурного діяча, одного з корифеїв українського побутового театру.

Присутність Лисенків

Михайло Петрович народився 14 грудня 1840 року в Кліщинцях, колишнього Золотоніського повіту на Полтавщині, у небагатій поміщицькій родині. Мати письменника, Настасія Захарівна, походила зі славнозвісної родини Лисенків, яка не цуралася простого люду, гуманно ставилася до селян, любила українську мову, народні піснi та звичаї.

Дід Захарій Йосипович Лисенко у своєму маєтку зібрав прекрасну бібліотеку, де можна було знайти твори класиків української та зарубіжної літератури, прогресивні періодичні видання. Тут, під наглядом освіченого діда, хлопець здобув початкову освіту. Коли Михайлові йшов п’ятий рік, помер батько, а коли хлопцю було дванадцять — не стало матері.

За рік до своєї смерті вона віддала сина до Полтавської гімназії. Успішність юного гімназиста вражала наставників, проте лише наукою він не обмежувався. Михайло самотужки знайомився з творами зарубіжних письменників, читав класиків російської та української літератур, особливо Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Котляревського, Шевченка.

Великий вплив на формування світогляду юного Михайла мала родина Лисенків. Це й не дивно, адже рано осиротілий хлопець виховувався в сім’ї Віталія Лисенка — батька майбутнього композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Його опікуном став двоюрідний дядько Віталій Романович Лисенко. В домі говорили українською, французькою, німецькою, англійською мовами, там панувала тепла сімейна атмосфера. Михайло відчував любов та опіку, ніби з рідними батьками.

Щороку Михайло Старицький зі своїм троюрідним братом Миколою Лисенком, який навчався у Харківській гімназії, відпочивали під час літніх канікул у селі. Цілими днями вони були разом на природі, гортали сторінки книжок у домашній бібліотеці, спілкувалися із сільською молоддю. Саме тоді між майбутнім корифеєм українського театру та композитором виникла щира та міцна дружба.

Здобувши середню освіту, Михайло Старицький та Микола Лисенко в 1858 році вступають на фізико-математичний факультет Харківського університету, а наприкінці 1860 року переводяться до Київського, де Михайло спочатку навчається на фізико-математичному, а згодом — на юридичному факультеті.

«Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...»

Восени 1861 року Михайло Старицький залишає навчання в університеті й повертається до свого села, де, вступивши у володіння батьківською спадщиною, займається не тільки господарськими, а й літературними справами. Перекладає поезії Пушкіна, Лермонтова і Огарьова, пише власні вірші. Саме в цей час до Старицького приходить кохання. З юних років Михайло приязно ставився до селян, тож не дивно, що його обраницею стала сільська дівчина Степанида. Вродлива юнка запала в серце хлопця, а душа прагнула висповідатися. Так народилися безсмертні рядки: «Ніч яка, Господи!//Місячна, зоряна.// Ясно, хоч голки збирай.//Вийди, коханая, працею зморена,// Хоч на хвилиночку в гай!». Згодом Микола Лисенко написав музику, і ліричні рядки перетворилися на улюблену народну пісню. Натомість ця поезія називається «Виклик», хоча у народі її вже давно називають за першими рядками: «Ніч яка місячна...»

«Виклик» вважається взірцем романсової пісенної лірики, поетичну красу і художню досконалість якого творить вишукана народнопоетична образність. Уперше твір прозвучав як арія Левка з оперети «Утоплена». Пісня передавала душевний стан, думки та почуття героя. Закоханий юнак викликає піснею свою кохану на побачення. Поєднання ознак романсу й пісні сприяло задушевно-сповідальному звучанню твору. Юний Михайло Старицький пережив нерозділене кохання — красуня Степанида була зарученою. Юнак боляче переживав втрату коханої. І знову на допомогу приходить родина Лисенків, яка забирає юнака до свого маєтку. Михайлом опікується рідна сестра Миколи Лисенка Софія, якій вдалося загоїти його душевні рани. Між молодими людьми спалахують почуття, і у 1862 році вони беруть шлюб.

На початку 1864 року Михайло Старицький залишає село і повертається до Києва закінчувати університет. А вже у 1865 році починає працювати в Київському історичному архіві, де не тільки вивчає минуле України, а й самотужки вдосконалює свої знання з англійської, німецької та французької мов. У 1868 році письменник продає одержану в спадщину землю на Полтавщині і на частину виручених коштів купує невеликий маєток у селі Карпівці на Поділлі, куди й переїхав з родиною. У 1871 році Михайло Старицький повертається до Києва, працює у літературній царині, займається громадськими справами. Разом з Миколою Лисенком організовує Товариство українських сценічних акторів, яке підготувало та поставило на сцені чимало українських п’єс, опер та оперет, зокрема, створену ними оперу «Різдвяна ніч», яка мала великий успіх.

Творець українського реалістичного театру

Михайло Старицький усю свою енергію, організаторський талант спрямував на створення аматорських театральних вистав і концертів у Києві. Для того щоб створити справді народний, реалістичний театр, Старицький вклав кошти від продажу маєтку на Поділлі. У статті «Русько-українська література» Іван Франко відзначив, що завдяки «трьом людям: Михайлові Старицькому, Маркові Кропивницькому та Івану Тобілевичу (Карпенку-Карому)» театр сягнув неабиякої висоти.

В одному з листів до Івана Франка Михайло Старицький писав, що театр має великі можливості, що сцена — «могутній орудок до розвиття самопізнання народного». Саме тому він обрав театр ареною своєї громадсько-культурної діяльності. За спогадами сучасників, під керівництвом Старицького трупа виросла, здобула славу.

Старицький поставив перед собою амбітні плани: він прагнув, аби артисти підкорили зарубіжні сцени. Проте його задумам не судилося збутися. Незабаром трупа розділилася на два театральні колективи. Молоді актори підтримали Михайла Старицького, а старші створили нове театральне товариство під керівництвом Марка Кропивницького.

Актриса Олена Зініна, згадуючи блискучу режисуру Михайла Кропивницького, писала: «Завдяки праці Михайла Петровича вистави наші були блискучі. Він завжди казав мені: «Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що це коїться з вами в житті». Загалом драматург створив близько 30 п’єс. Михайло Старицький ґрунтовно працював над переробками чужих драматичних творів: загострював конфлікти, надавав п’єсам композиційної стрункості. Притому раніше не придатні для вистави п’єси з-під його пера виходили досконалими творами! Так сталося з комедією «За двома зайцями», яка й сьогодні збирає аншлаги.

Багато уваги Старицький приділяв створенню широких драматичних полотен про українське пореформене село. Саме в драмі він міг показати тогочасні соціальні протиріччя, реалістично змалювати важкі умови життя і праці сільської бідноти; а також зобразити представників інтелігенції, яка жила інтересами народу. Цим проблемам драматург присвятив низку своїх п’єс, зокрема драми «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан», «Крест жизни».

«Любіть свою окрадену родину...»

Як драматург Михайло Старицький відомий широкому колу читачів. Проте в його доробку і чимало талановитих поетичних творів. Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами та переспівами російських i зарубіжних поетів. Продовжуючи шевченківські традиції, Михайло Старицький, за словами Івана Франка, заговорив як український інтелігент про недолі і соціальне покривдження свого народу. Не менш популярним, ніж ліричний твір «Виклик», був вірш-заклик «До молоді»: «На вас, завзяті юнаки//Борці за щастя України//Кладу найкращії думки//Мої сподіванки єдині...Най кат жене, а ви любіть//Свою окрадену родину//Й на неї сили до загину//І навіть душу положіть!»

«Лихом», що «гіршає щоднини», «темною ніччю» називав поет тяжке становище сучасної йому України, коли під забороною було українське слово, коли царат переслідував і в зародку нищив красне письменство.

Водночас Михайло Старицький був чудовим майстром пейзажної лірики, відтворення глибоко інтимних почуттів: «На озері», «Сльоза», «Не сумуй, моя зірко кохана». Михайло Старицький глибоко переймався долею України. В уста одного з драматичних героїв він вкладає слова: «Живеш на Україні, то знай її мову». Образ України постає також iз поезій: «Що не день, то гірше мир трухлявий...», «Серце моє нудне...», «До І. Білика», «Нива», «В грудях вогонь, холодне повівання...», «До України».

Пропагандист рідної мови Михайло Старицький дав життя таким словам, як «мрія», «чарівний», «зрадливий», «бойовище», «страдниця», «нестяма». І хоча не всі неологізми Михайла Старицького ввійшли до широкого обігу («маєво» — обрії, «колоть» — бунт, «борвій» — буревій), його лексичне новаторство незаперечне. Іван Франко дав високу оцінку творчості Старицького, зазначивши, що його поезія — «проба нових тонів, нових форм...». А у статті «Михайло Петрович Старицький» Іван Франко детально проаналізував творчість письменника, підкресливши його видатну роль у літературному та громадському житті.

В останні роки життя митець активно працює, створює низку оригінальних поетичних, драматичних та прозових творів. Серед них п’єси «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», романи «Перед бурей», «Буря», повісті «Облога Буші», «Заклятий скарб», «Безбатченко».

«Нехай Україна у щасті буя...»

У 1903 році Михайло Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада». До участі в ньому було запрошено багато письменників, зокрема Михайла Коцюбинського. На жаль, здійснити свій задум Михайлові Петровичу не судилося. Альманах побачив світ уже після його смерті. Невтомний письменник пішов iз життя 27 квітня 1904 року в Києві.

А за кілька днів до смерті написав поезію «Двері, двері замкніть...». І ще продовжував до останньої хвилини писати свою поему «Морітурі». Рядки з цього твору — «Нехай Україна у щасті буя, у тім нагорода і втіха моя» — викарбували на його надгробку на Байковому кладовищі. Прощаючись з братом, Микола Лисенко промовив над домовиною: «Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли побачив, як несла тебе на раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці, і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддавав сили й ти, брате Михайле».