Дорога надії й особливості обертання Землі: неювілейні нотатки до дати астронома Ярослава Яцкiва

Якби для українського вченого існувала  відзнака «За активність на громадській ниві», всі підстави на її здобуття мав би академік НАН України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, президент Української астрономічної асоціації, почесний академік АН вищої школи України, іноземний член Польської академії наук, академік Міжнародної академії астронавтики, почесний доктор Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна — на цьому уриваю перелік титулів, який міг би розтягнутися ще на сторінки — Ярослав Степанович Яцків.

А фахових наукових відзнак учений і так уже має доволі — серед них державні премії в галузі науки і техніки УРСР та СРСР, премія НАН України ім. Є. П. Федорова, міжнародна премія Євросоюзу імені Рене Декарта. Врешті-решт, його ім’я носить мала планета «2728 Яцків», що є, напевно, найвищою (в прямому значенні цього слова) можливою відзнакою наукових заслуг астронома.

36-річний директор

У життєписі Ярослава Степановича, чиє «формальне» 80-річчя було скромно відзначено в жовтні, є багато нетипового.

Той, хто переглядатиме довідку про нього у «Вікіпедії», відразу ж зверне увагу на те, що сільську школу на рідній Рогатинщині він закінчив у 15 років. Насправді, як оповідає сам учений в автобіографічній книзі «Моє земне тяжіння» (2015), він народився на понад рік і місяць раніше від «офіційної» дати 25 жовтня 1940 року.

Але у вересні 1939-го на Прикарпатті саме змінювалася влада — з польської на радянську — і по селах було не до правильної фіксації народжень; тож у перші роки життя жодного документального підтверження часу своєї появи на світ майбутній учений узагалі не мав. А довідку з написаною «зі стелі» датою було йому видано, тільки коли він рушав вступати після школи до Львівської політехніки.

Але й навіть з урахуванням цього уточнення закінчення школи в 16 років свідчить про неабиякий хист і наполегливість сільського хлопця — його ровесники здебільшого завершували шкільну науку на два-три роки пізніше. Про це ж свідчить і вступ «з першого разу» до відомого вишу — що вдавалося далеко не кожному випускникові з далекого села.

За своєю природою Львівський політехнічний готував не так майбутніх дослідників, як висококваліфікованих інженерів, і тільки порівняно невелика частина його вихованців реалізували себе саме в науці. Але наполегливий студент обирає для себе саме такий неординарний фах — і їде в 1960-му працювати астрономом-спостерігачем до Полтавської гравіметричної обсерваторії. А через два роки вступає до аспірантури Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР — і відтоді й дотепер пов’язаний саме з цією науковою установою, яку незмінно очолює з 1975 року.

У структурі української академії 36-річний директор у середині 1970-х, можливо, й не вважався таким дивом, як на початку нового тисячоліття — але однак був явищем рідкісним, що є ще одним свідченням унікальних організаційних та наукових здібностей Ярослава Степановича. Про те ж свідчить і обрання його 46-річним до когорти академіків (якими навіть його талановиті, наполегливі й дуже успішні однолітки ставали здебільшого років на 10 пізніше).

Автобіографічна книга «Моє земне тяжіння».

Виконання космічних програм

Як свідчать наукові довідники, Ярослав Яцків, продовжуючи традиції астрономічної школи академіків Олександра Орлова та Євгена Федорова, зробив великий внесок у вивчення особливостей обертання Землі.

Ці фундаментальні проблеми мають і надзвичайно важливий прикладний аспект для навігації (згадаймо джі-пі-ески, без яких ми вже не можемо обійтися в повсякденному житті) — й тут Ярославу Степановичу належать піонерські ідеї щодо побудови глобальної земної та небесної систем координат.

Не диво, що ще з радянських часів учений брав активну участь у виконанні кількох космічних програм колишнього СРСР (а тоді то були переважно роботи з високим грифом секретності); а вже майже три десятиліття саме він координує космічні дослідження незалежної України (фінансова підтримка яких залишається, на жаль, дуже скромною).

Про міжнародний авторитет Ярослава Яцкiва, здобутий ним ще в зовсім молодому, як для вченого такого рівня, віці, свідчить те, що в 1982-86 роках він був віцепрезидентом Міжнародної астрономічної спілки, президентом її комісії «Обертання Землі».

Науково-організаційний хист Ярослава Степановича переконливо демонструє й практична реалізація його ж ідеї про спорудження найвисокогірнішої в Європі астрономічної обсерваторії на Терсколі.

Як згадує сам академік Яцків у книзі спогадів «Моє земне тяжіння», ще молодим астрономом він «придивлявся» до цієї кавказької вершини.

В 1977-му вже в ранзі директора ГАО йому вдалося зводити на вершину президента АН УРСР Бориса Патона — і «запалити» ідеєю обсерваторії і його. Будівництво тривало до 1995-го — і за цей час Союз устиг розпастися.

На жаль, сьогодні цей унікальний науковий об’єкт (що формально залишається у власності НАН) розташовано на території держави-агресора, тож можливості повноцінної роботи на ньому українських дослідників дуже й дуже обмежено, а його майбутнє залишається невизначеним...

Тектонічні суспільні процеси

Досі йшлося про астрономію. Але тектонічні суспільні процеси, які привели врешті-решт до розвалу радянської імперії й постання незалежної України, не лишили осторонь Ярослава Яцкiва. Ще в 1990 році він ініціює створення при академії Українського міжнародного комітету з науки і культури, який став організатором чи співорганізатором багатьох важливих ініціатив та контактів із закордонними колегами, зокрема й на ниві гуманітаристики. Під егідою цього комітету Ярослав Степанович уже майже чверть століття щомісячно проводить у Київському будинку вчителя засідання «Елітарної світлиці», присвячені різним актуальним проблемам суспільно-політичного життя.

У 2005 році Ярослав Яцків інціює створення та стає директором-організатором нової наукової установи НАН — Інституту енциклопедичних дослі­джень. Вона була потрібна, щоб не занепав започаткований Іваном Дзюбою унікальний проєкт «Енциклопедії сучасної України», перший том якої вийшов ще 2001 року. Розрахунок Ярослава Степановича виявився правильний — в 2019-му з’явився вже 21-й том (до слова «Моя»), а в інтернет-версії «ЕСУ» зараз викладено вже й початок літери «Н».

Тому обрання 2005 року астронома Ярослава Яцкiва президентом Міжнародної асоціації україністів було цілком очікуваним і вмотивованим. А ще через рік він очолив і піклувальну раду стипендіальної програми Фонду Віктора Пінчука «Завтра.UA», орієнтованої на підтримку талановитої української молоді, покликаної посісти провідні позиції в усіх «проривних» сферах суспільного життя.

І «походи у владу»

Паралельно Ярослав Степанович ні на день не полишає своїх «фахових» астрономічних зацікавлень. Він не лише «директорує» в ГАО, а й очолює Державну комісію єдиного часу і еталонних частот, відповідає за співпрацю НАН iз Державним космічним агентством України, є головним редактором наукового журналу «Фізика і кінематика небесних тіл».

Від 1998 року вчений є членом Президії НАН, від 2002 року — головою її Науково-видавничої ради, покликаної відповідати за всю публікаційну активність академії. Не в останню чергу завдяки зусиллям Ярослава Яцкiва впродовж останніх років помітно зросло число українських наукових журналів, що реферуються головними міжнародними наукометричними базами.

Нарешті, були в Ярослава Степановича і «походи у владу». У 1996 році він увійшов до Ради з питань науково-технічної політики при президенті України. На жаль, цей створений Леонідом Кучмою орган, на який спершу покладали великі надії, виявився «мертвонародженим». Відтак реально учений зміг виявити свої реформаторські інтенції на посаді першого заступника міністра освіти і науки України в уряді Віктора Ющенка (2000-2001 роки). Але й час життя цього уряду теж був скороминущий.

Уже за президентства Віктора Ющенка Ярослав Яцків разом із В’ячеславом Брюховецьким очолили спеціальну президентську комісію з розробки Концепції розвитку наукої сфери. Проте й напрацювання цієї комісії було врешті-решт покладено «під сукно». Що, очевидно, ще раз демонструє всю ту увагу (а точніше — неувагу), з якою вищі державні керівники України майже завжди ставилися до науки та її творців.

Астрономічний календар

Натомість у рідній академії вже в середині «нульових» Ярослав Степанович започаткував iще дві ініціативи, доля яких виявился значно щасливішою від його адміністративних проєктів на урядовій ниві. Це — журнали «Наука та інновації» та «Світогляд».

Обидва досі успішно тримаються — переважно на особистому ентузіазмі Ярослава Яцкiва. Перший є серйозним науковим виданням, присвяченим надзвичайно актуальним питанням інноватики, організації наукових досліджень, розробкам, які можуть мати велике значення для національної економіки. Другий є найкращим (і фактично єдиним на сьогодні) нашим науково-популярним журналом широкого профілю.

Адже Ярослав Степанович був завжди переконаний, що науку потрібно активно популяризувати. Ще в 1970-ті він щорічно видавав при ГАО «Астрономічний календар», розрахований на широкі кола астрономів-аматорів.

До речі, це було одне з дуже небага­тьох академічних видань негуманітарного профілю, яке завжди виходило тоді українською мовою. А вже за доби незалежності вчений скрупульозно збирав і друкував різні збірки документів, пов’язаних із власною науково-організаційною роботою, які неабияк стануть у пригоді майбутнім дослідникам історії української науки.

Може скластися враження, що життєвий шлях Ярослава Яцкiва було встелено трояндами і складався він із самих тільки перемог.

Насправді ж тільки його залізна воля і самоорганізація дозволили подолати труднощі, які для багатьох виявилися б непереборними. Мало хто знає, що природне прагнення вченого підтримувати ще за радянських часів нормальні контакти з закордонними колегами породило страшне тоді звинувачення в «розголошенні державної таємниці», і Борисові Патону довелося підключати всі свої чималі ресурси, щоб оборонити директора ГАО Яцкiва від завзяття пильних «органів».

Ученому судилося зазнати й болісних особистих утрат. Спершу він пережив смерть від тяжкої хвороби молодого ще сина Дмитра, потім — відхід коханої дружини Ганни Іванівни, з якою познайомився, ще працюючи в Полтаві, і з якою потому разом пройшов понад пів століття.

Збурювач спокою

Із початком неоголошеної російсько-української війни Ярослав Яцків утратив можливість працювати з колегами з Кримської астрофізичної обсерваторії, які були довголітніми партнерами ГАО (і, врешті-решт, часто — його особистими друзями).

Навіть кримське службове помешкання Ярослава Степановича разом з особистими речами та книгами загарбали посіпаки окупантів — ті, які вчора ще запобігливо зазирали київському академіку в очі.

Під велике питання поставлено й майбутнє його улюбленого дітища — обсерваторії на Терсколі, — й оптимістичних прогнозів тут наразі ніхто робити не наважився б. Але крицева вдача дозволила академіку Яцкiву витримати й ці удари долі.

Ярославу Степановичу в жорстко регламентованій НАН доби «пізнього Патона» дозволялося бути одним із небагатьох «збурювачів спокою». І після відходу Бориса Євгеновича саме Ярослав Яцків доклав максимальних зусиль для того, щоб вибір нового президента відбувся якомога осмисленіше.

Навіть в умовах пандемії на базі очолюваної ним академічної групи «Наука та інновації» було анонсовано зустрічі з усіма кандидатами з подальшим обговоренням їхніх програм. Як регулярний учасник цих зустрічей (в онлайн-режимі) можу засвідчити високий рівень їх змістовності.

Розуміючи необхідність глибоких внутрішніх змін у НАН, Ярослав Степанович лишається водночас і жорстким та послідовним прихильником її збереження саме як головної наукової установи дер­жави, покликаної координувати всю її науку, зокрема й університетську.

На цьому ґрунті в нас з академіком Яцкiвим неодноразово відбувалися гарячі дискусії — але незмінно коректні й суто наукові.

Адже, попри імідж «збурювача спокою» (який один iз двох чи трьох наважувався ставити «незручні» запитання на «сонних» засіданнях президії НАН останніх років), Ярослав Яцків за природою своєю є традиціоналістом.

Прекрасну традицію він започаткував і в Міністерстві освіти й науки: йдучи зі свого кабінету на Шевченка, 16, він залишив наступникові як оберіг старовинну народну ікону святого Миколая. Через сім років ту ікону передав мені мій попередник — професор Андрій Гуржій. Ще через два я передав її академіку Борису Гриньову, щоб iще через чотири роки отримати її від нього назад.

На жаль, iще через п’ять років передати її своєму наступникові я вже не зумів: висуванець Зе-команди з пам’ятного своїм «катанням на самокатах» уряду Гончарука негласно один раз зустрівся зі мною в ресторанчику в парку Шевченка, щоб поговорити про становище галузі, але публічної (нехай навіть камерної) церемонії зі мною і Ярославом Степановичем для передачі ікони не схотів.

Напевно, тому, що «слуги народу» взагалі не відчували ніякої закоріненості в минуле й уникали будь-чого, що говорило б про нормальну спадковість та інституційну пам’ять — неодмінну рису будь-якої нормальної системи влади. А Ярослав Яцкiв наполягав саме на тому, щоб така передача відбулася публічно.

Може дати фору

...Термін мого наступника прогнозовано виявився недовгий — якихось пів року. А вже його наступник, відмовившись зустрічатися з академіком Яцкiвим, запропонував натомість віддати через помічника назад цю непотрібну ікону-оберіг...

Нічого не вдієш: у цього прибульця зі східноукраїнського мегаполіса інакше розуміння традиції, домівки й закоріненості, аніж у вихованого в прикарпатському селі Ярослава Яцкiва.

...Про це своє відчуття закоріненості сам Ярослав Степанович писав в одному зі своїх віршів (мало хто знає, що він пише не лише наукові статті, офіційні документи і цікаву автобіографічну прозу, а й зворушливі поезії):

На світі багато є різних доріг,
Єдина з них в серці мойому —
Дорога до тебе, немов перший сніг,
Замріяно чиста в усьому.
Ти щедрий дарунок даруєш мені,
Щоб я зміг сягнути вершини —
Дорога надії, немов навесні
Я чую твій клич журавлиний.

І, по суті, весь його життєвий шлях був і залишається цією «дорогою надії» — попри всі неймовірні життєві складнощі й скрути.

Тож я теж плекаю сподівання, що й ця гарна започаткована Ярославом Яцкiвим традиція з переданням ікони-оберегу колись відновиться. І що житимуть далі інші його добрі започаткування. А він сам iще багато-багато років буде генератором і локомотивом утілення ще багатьох потрібних нашій науці ідей.

Адже в жовтні, напередодні «офіційного вісімдесятиліття» (справжнє, нагадаю, відбулося в вересні 2019-го), учений подолав iще й підступну коронавірусну хворобу, а тому просто зобов’язаний жити й працювати ще дуже довго.

Бо українська наука гостро потребує не лише його досвіду та мудрості, а й енергії та завзяття, за якими академік Ярослав Яцків може дати фору багатьом молодим.

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, професор, заступник міністра освіти і науки України в 2008-10 та в 2014-19 роках