Гітлерівці мучили, енкаведисти домучували: історія Миколи Кузьменка з Полтавщини

Коли у твоєму місті чи селі встановлюють меморіальну дошку чи пам’ятник гідним синам твого народу або започатковують якийсь цікавий проєкт, пов’язаний з історією твого краю чи спрямований на порозуміння з іншими народами і утвер­дження гуманістичних цінностей — Свободи, Правди, Любові до ближнього, — відчуваєш радість і гордість від того, що живеш у часи, коли сили добра перемагають зло.

Із такими почуттями радості і гордості зустрічали ми й подію, що відбулася 28 жовтня 2009 року в селі Розсошенці побіля Полтави, де представники влади і громадськості відкрили на садибі по вулиці Панаса Мирного, 11 меморіальну дошку в’язневі гітлерівських концтаборів, учасникові руху взаєморозуміння і примирення між українським та німецьким народами Миколі Йосиповичу Кузьменкові.

У виступах голови Полтавської райдержадміністрації Сергія Антонюка, громадського діяча і правозахисника Анатолія Банного, сина Миколи Йосиповича Юрія Кузьменка й інших тоді була також палко підтримана ініціатива відкрити на садибі ветерана Другої світової, у флігелі, де він мешкав, Будинок пам’яті і примирення.

Увічнення пам’яті жертв нацизму

Про цю ідею дещо пізніше говорили навіть у Бундестазі Німеччини. 30 червня 2011 року там відбулися слухання у зв’язку з 70-річчям нападу Німеччини на СРСР, і коли депутати поцікавилися роботою з увічнення пам’яті жертв нацизму, то як приклад було згадано ініціативу зі створення Будинку пам’яті і примирення у Розсошенцях на Полтавщині.

«Будинок пам’яті може стати не тільки даниною пам’яті світлій людині, українцеві, який пройшов у ХХ столітті складний життєвий шлях, а й місцем активних зустрічей різних поколінь і народів, ефективним внеском у справу примирення і зміцнення взаєморозуміння між українським і німецьким народами», — писалося в листі німецького фонду «Kontakte — Контакти» до Полтавської райдержадміністрації.

А тоді, у жовтні 2009-го, під час відкриття меморіальної дошки учениця Розсошенської гімназії Катруся Ропавка, яка разом зі своїми ровесниками не раз відвідувала ветерана, мовила такі слова про Миколу Йосиповича Кузьменка: «Ми захоплювалися його мужністю, твердістю характеру, жагою до життя».

Гітлерівці мучили, енкаведисти домучували...

Яким же був шлях цього українця через пекло Другої світової?

Війна для Миколи Кузьменка почалася у червні 1941-го у Підмосков’ї. Будував укріплення, копав окопи... У першому ж бою був поранений. Одужавши, повернувся на фронт. Невдовзі ешелон, у якому він їхав разом із бойо­вими побратимами, розбомбили. Микола Кузьменко, як і тисячі його співвітчизників, потрапив у німецький полон. Довелося по кілька днів бути зовсім без їжі і води. Простягав руки крізь ґрати і ловив крапельки дощу... Якось товарняк із полоненими німці довго тримали на запасній колії, лише раз на два дні кидаючи у вагони черствий хліб — одну буханку на десятьох...

Поселили цю партію полонених у бараках у Рурському басейні. Микола Кузьменко працював на шахті, і праця та була справжнім пеклом: будили о третій ночі, їсти на день давали брукву і маленький шматочок хліба, лише один із наглядачів був милосердним і дозволяв утомленим в’язням обіпертися об лопату, щоб перевести дух.

Волелюбний українець вирішує втікати з того пекла. Але на вулицях всюди були патрулі. Забіг в один з дворів, заховався в сараї. Там стояли клітки з кролями. Був дуже голодний, тож схопив одного кролика. Аж тут нагодився господар і викликав поліцію. Начальник поліції наказав розстріляти втікача. Микола Кузьменко вже прощався із життям, шепочучи слова молитви, та господар попросив поліціянтів не вбивати чоловіка. (Серед німецького мирного населення були співчутливі люди. Якось, коли колону полонених гнали на захід, така милосердна жінка намагалася дати Миколі Кузьменку кусник хліба, та конвоїр пригрозив їй автоматом...)

І знову концтабір, знову каторжна праця, смерть виснажених, голодних співвітчизників... Муки скінчилися, коли полонених визволили американці. Микола Кузьменко говорив про них із вдячністю, бо вони вилікували, поставили на ноги, гарно годували мучеників, що зазнали нацистської неволі.

І настав день світлого повернення в отчий дім, зустрічі з батьками. Жити, любити, піднімати з руїн рідний край, плекати на своїй землі пшеницю, і дерева, і квіти — що може бути кращим!
Та радість повернення до рідних домівок колишнім полоненим Гітлера отруювали пси Сталіна. Бо ж кремлівський тиран казав, що для нього полонених немає, є тільки зрадники. Миколу Кузьменка теж тягали на допити, не брали на роботу, над ним нависала загроза знову опинитися у концтаборі, тепер уже совєцькому, який від німецького відрізнявся хіба що вивіскою «на общєпонятном».

Розрадою у життєвих ви­пробуваннях для Миколи Кузьменка були пісня і малювання. Він міг би стати артистом чи художником. Та вчорашньому полоненому шлях у навчальні заклади був перекритий. Але він вистояв, не здався, не впав духом. Влаштувався на роботу вантажником на станції Полтава-Київська. Одружився із сусідкою Вірою, батько якої помер від голоду у 1933-му. Народили трьох діток: Григорія, Любу і Юрка.

Із кінця 1980-х років Микола Кузьменко — з тими, хто бореться за демократизацію, за незалежність України. Був членом Народного руху України. Побратими-рухівці пам’ятають його слова: «Доки слухатимемо Росію, порядку в нас не буде». У 2004 році Микола Йосипович дуже поривався на Майдан, та стан здоров’я не дозволяв.

Любов, Юрій і Григорій Кузьменки з батьком на Великдень 2001 року, незадовго до 80-річчя Миколи Йосиповича.

Гельмут з Ляйпціга, котрий «трохи став українцем»

Коли закінчилася холодна війна, впав Берлінський мур, постали возз’єднана Німеччина (3 жовтня 1990 року) і незалежна Україна (24 серпня 1991 року), коли німецький уряд розпочав виплати компенсацій жертвам нацизму, виник рух за порозуміння і примирення між німецьким та українським народами.

У 2005 році, напередодні 60-річчя від дня закінчення Другої світової війни, німецька газета Die Zeit опублікувала статтю про долю полоненого українця Миколи Кузьменка. Публікація не залишила читачів байдужими.

У Розсошенці, на околицю Полтави, надійшов лист з околиці Ляйпціга від Гельмута Гойслера, який писав: «Моя воєнна доля дуже схожа на Вашу. Я теж був у полоні...» Між двома колишніми полоненими зав’язалося листування. Журналіст із Дніпра Ігор Радіонов побував у Розсошенцях та Ляйпцігу і розповів про двох солдатів Другої світової, що прагнуть порозуміння і примирення, у місцевій пресі та газеті «Факты».

У публікаціях тих років ім’я та прізвище німецького друга ще писали під впливом російської транскрипції як Хельмут Хейслер. Але маємо новий український правопис, утверджується написання іншомовних імен та прізвищ так, як вони звучать насправді, тож пишу Гельмут Гойслер.

Рядовий зв’язківець, Гель­мут потрапив у полон у Криму, його теж запроторили на шахту спочатку на Донбасі, а потім у Кривому Розі. Коли перевозили у Кривий Ріг, захворів тифом. З вдячністю завжди згадував медсестру Марію, яка врятувала його з лабет смертельної недуги. На жаль, не судилося йому знайти свою рятівницю в наші дні.

Перебуваючи у Кривому Розі, Гельмут став членом табірного антифашистського комітету. Енкаведисти приставали до нього з розпитуваннями, чи стріляв він у радянських бійців. Говорити неправду йому не доводилося, бо справді був у полку зв’язку і не зробив жодного пострілу. «Але ж накази передавав», — не відставали «бдуни», та все ж таки не розстріляли, і він повернувся на батьківщину.

Німці ставилися до тих своїх співвітчизників, що повернулися з полону, з пошаною і співчуттям. Тож, на відміну від Миколи Кузьменка, якого не приймали ні на навчання, ні на роботу, Гельмут Гойслер зміг закінчити Ляйпцігський університет і став доктором філософії.

Він часто згадував перебування в Україні, і не лише табірні муки, а й красу її природи та милосердя таких людей, як медсестра Марія. Тож уже в наш час казав: «Я трохи став українцем...». І в листі до Миколи Кузьменка писав: «...солдат солдатові повинен допомогти, навіть якщо вони колись стріляли один в одного...»

Відтак і Гельмут, і приватний німецький фонд «Kontakte — Контакти» допомагали Миколі Кузьменкові, зокрема з коштами на операцію.

1 липня 2005 року у листі до Миколи Йосиповича представник згаданого фонду Ебергард Радзувайт писав: «Хочемо повідомити, що стаття про Вас вийшла в газеті Zeit, одній із найшановніших газет Німеччини. Ми отримали дуже багато відгуків... До нас звернулася група мешканців міста Герне. Вони зібрали для Вас під час однієї із зустрічей невелику суму пожертв. Ці кошти передамо Вам найближчим часом. Пишіть нам, будь ласка, повідомте, як Ваше здоров’я, як справи».

2006 року у травні по телебаченню демонструвався фільм «Микола і Гельмут». У місцевій та всеукраїнській пресі друкувалися розповіді про двох полоняників Другої світової, які заприязнилися з мрією про те, щоб на планеті більше не спалахували загарбницькі війни, щоб народи жили у повазі один до одного.

Та в серпні 2006 року ветеран із Розсошенців раптово помер...

«Дідусю, спасибі за подвиг»

Зворушливий спомин про Миколу Йосиповича Кузьменка у травні 2010 року опублікувала його внучка Наталя Кузьменко, донька сина Юрія, одинадцятикласниця Полтавської ЗОШ №8. Розповідь про його життєвий шлях вона завершила такими словами:

«Хоч дідуся Миколи вже немає серед живих, але він назавжди залишиться у моєму серці. І в хвилини, коли на душі тривожно, я подумки звертаюсь до нього. Дідусю, спасибі тобі за подвиг! Хай над твоєю могилою завжди сяє яскраве, привітне сонечко, линуть тихі чарівні пісні пташок і квітнуть буйним цвітом запашні фіалки, тюльпани й бузок. Ти так любив ці квіти! Я з молитвою звертаюсь до тебе: «Хай святиться ім’я твоє, дідусю!»

По смерті Миколи Кузьменка естафету руху за порозуміння і примирення між народами підхопив його син Юрій, тож і народжувалися такі підтримані і місцевою владою, і Українським національним фондом «Взаєморозуміння і примирення», і німецькими громадськими організаціями проєкти, як встановлення меморіальної дошки і створення будинку-музею на садибі Миколи Йосиповича. Здавалося б, що могло завадити такій благородній справі? А завадив... людський егоїзм та нездатність полтавських правоохоронців припинити порушення закону.

Справу закрили. А де ж дошка?..

5 жовтня 2017 року Юрій Кузьменко і його друзі-правозахисники, прийшовши на садибу по вул. Панаса Мирного, 11, побачили, що меморіальна дошка зі свого місця зникла. 10 жовтня Юрій Кузьменко звернувся до поліції, вказавши на осіб, які могли це вчинити.

19 грудня слідчий підрозділ Полтавського районного відділення поліції Полтавського відділу ГУНП у Полтавській області вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочав кримінальне провадження за фактом крадіжки меморіальної дошки з попередньою правовою кваліфікацією за ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України. Справу, яку можна було розслідувати за день, тягли дев’ять місяців і закрили 15 вересня 2018 року «у зв’язку з відсутністю ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України». Це рішення слідчого «перевірено Полтавською місцевою прокуратурою та залишено чинним».

Юрій Кузьменко, правозахисники, до яких він звертався, журналісти робили запити, цікавлячись, як прокуратура згодилася з «встановленням відсутності ознак кримінального правопорушення», якщо меморіальна дошка так і зникла з місця, де її урочисто відкривали, чи немає тут «відсутності присутності» чесності, неупередженості та непідкупності правоохоронців (як сумно жартує знайомий журналіст з Кременця Тарас Багнюк, «правопохоронців»). На жаль, від тих правопохоронців усі одержували лише відписки на свої заяви, звернення та інформаційні запити.

Юрій Кузьменко підозрював, що дошку зняв його старший брат Григорій. Він також зробив до флігеля незаконну добудову, а ще перекрив доступ до нього сестрі Любові Бобошко, яка є співвласницею будівлі. У справі виконання судового рішення про забезпечення доступу відзначився Полтавський районний відділ Державної виконавчої служби, який не може його виконати ось уже два роки!

...На початку осені я відвідала садибу на вулиці Панаса Мирного, 11 у Розсошенцях. Височезні горіхи, дві липи, каштан вкривалися першим золотом. Тут міг би горіти теплий вогник міжнародного взаєморозуміння і примирення, сюди б приїжджали делегації з європейських країн, а замість цього час ніби зупинився, бо править бал безкарність.

Про меморіальну дошку на стіні флігеля нагадує лише гвинтик, на якому вона кріпилася. Дивлячись на стіни, які самовільно добудував Григорій, я так і не зрозуміла їх функціонального призначення. Суд зобов’язав його після цієї прибудови вікно переробити на двері, щоб був окремий вхід, та він нічого не робить.

Граблі, які до себе гребуть

Юрій Кузьменко вважає: «Григорій навмисне чинить перешкоди, щоб змусити мене чи німецький фонд «Kontakte — Контакти» сплатити йому певну суму коштів. Так я розумію його поведінку».
З егоїстичною поведінкою брата Григорія Юрій стикався ще в дитинстві. Молодший від Григорія на 13 років, уже в дорослому віці він чув від нього докори: «Я корову пас, а тебе мати молоком поїла...» Або: «Якби я знав, що ти такий, я б тебе у криниці втопив».

— Я мав усе робити з його дозволу, — каже Юрій.

А сестра Любов Миколаївна Бобошко додає, що на поведінку старшого брата впливає і його дружина, від якої чули таку приказку: «Кожні граблі до себе гребуть, а не від себе...»
На сторожі того, щоб у прагненні щось пригребти не порушувалися права інших людей, мають стояти правоохоронці. Але якщо вони місяцями не можуть забезпечити виконання рішення суду — то вони справді правопохоронці.

Юрій Кузьменко розповідає: «Понад два роки не виконується рішення Верховного Суду України від 15 серпня 2018 року про усунення перешкод у доступі Любові Бобошко до приміщення, співвласницею якого вона є.

У серпні цього року я як представник своєї сестри подав у виконавчу службу виконавчий лист за цією касаційною ухвалою. Та коли 11 серпня виконавці приїхали на місце, то несподівано повелися на брехню відповідача, що у нього немає ключів, вони, мовляв, у колишньої квартирантки. Григорій втягнув у цю аферу й чоловіка тієї квартирантки, який прийшов і махав мені ключами.

Я не знаю, про яку квартирантку йшлося, бо як тільки виникла ідея створення Будинку пам’яті і примирення, то ми не поселяли вже ніяких квартирантів. А тепер Григорій їх підмовив, а вони й піддалися. Я тоді сказав, що в цьому цирку участі не братиму: в ухвалі суду чітко написано, що доступ у приміщення Любові Бобошко має повернути не Степаненко чи Петренко, а Григорій Кузьменко.

Та виконавча служба стала на бік відповідача і не виконала ухвалу суду. Тому я зателефонував на гарячу лінію 15-45, поскаржився на бездіяльність працівників Полтавського райвідділу Державної виконавчої служби, попросив узагалі зробити перевірку того, як вони забезпечують виконання рішень судів, тому що чув від багатьох людей нарікання на те, що мало виграти суд, ще треба виграти бій із судовими виконавцями.

Однак клоунада тривала. 8 вересня сестра одержала листа від Полтавського районного відділу Державної виконавчої служби, в якому повідомлялося, що 16 червня (!?) 2020 року проводитимуть виконавчі дії за адресою: вулиця Панаса Мирного, 11. Що з датою? Це описка, яка в таких документах неприпустима, чи ще одна ланка у хитромудрому затягуванні справи? До речі, і годину чомусь не вказано...

Ось так понад два роки і не виконується ухвала суду про забезпечення доступу сестрі у флігель. Мені дуже боляче від того, бо це зупинило створення Будинку пам’яті і примирення. І я не розумію, як наші правоохоронні органи розслідуватимуть складні справи, якщо нездатні повернути на місце меморіальну дошку чи повернути співвласниці будівлі ключі?».

Питання, яке ставить Юрій Кузьменко, на превеликий жаль, дуже актуальне. Мені, наприклад, добре відома сумна історія про те, як наші правоохоронці виявилися нездатними захистити жертву домашнього насильства, котру син-пияк доводив своїми знущаннями до смерті. Чого їм бракувало у справі, де добре відомий алгоритм дій? Чому за роки знущань виклики поліції так і не мали жодних наслідків для пияка, який мав покровителів? Бракувало знань? Професійної честі? Совісті? Тепер скаржниця, яку не захистили, дочасно в могилі...

Ось так і у справі з викраденою меморіальною дошкою та перешкодами у створенні Будинку пам’яті і примирення на садибі Миколи Йосиповича Кузьменка — в’язня гітлерівських концтаборів, світлої людини і громадянина.

Є рішення судів, які багато що ставлять на свої місця, та немає бажання їх виконувати. І виходить ганьба далеко не місцевого, полтавськорайонного, масштабу. Україна постає в очах зарубіжних громадських організацій та урядових інституцій державою, де панують не право, а безправ’я, де добрі починання знищують під корінь правопорушники, упевнені у своїй безкарності.

А з Небес дивиться на все це душа Миколи Йосиповича Кузьменка, і так їй тяжко, як у ті дні, коли тягали його на співбесіди до «гебні»...

То, може, досить цирку, досить тяганини у Розсошенцях? Ті, що стали на службу закону, мають діяти оперативно, ефективно, чесно, виконуючи рішення судів і не залишаючи лазівок для правопорушників.

Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО), заслужена журналістка України