П’ять велетів свого народу: історія родини Симиренків — фундаторів економіки України

Лише в часи Незалежності України все повніше й повніше осмислюється внесок представників славетної родини Симиренків у національний розвиток нашої Вітчизни. А

дже вони є і фундаторами української економіки — підприємцями, інженерами, винахідниками; щедрими меценатами і утверджувачами української духовності, геніальними вченими-помологами зі світовими іменами...

П’ять велетів свого народу — чотири покоління великої української родини. Федір. Платон. Василь. Левко. Володимир. Аналогів у нашій історії годі й шукати!

Всесвітньо відомий учений і «ворог народу»?...

Тепер можна зрозуміти, чому спочатку царська великоросійська влада топтала Симиренків. А потім облудна московська більшовицька тиранія їх розстрілювала і намагалася навіть стерти про них пам’ять. Вона нищила український симиренківський волелюбний дух, утверджуючи в підневільній Україні своє комуністичне московське панування, перетворюючи українців на слухняних рабів методом національної кастрації та записуючи їх малоросами. Після розстрілів, після Голодоморів національно роззброєний народ не мав своїх духовних поводирів і довгі десятиліття мовчки ковтав московську блекоту з її мовою, культурою і новими сатанинськими порядками. Відрікаючись від свого та долучаючись до чужого. І в головах багатьох українців цей процес, на жаль, триває й понині. Воістину, жертви своїх катів готові й далі восхваляти...
Але, хоч як би старалася неправда, правда завжди перемагає. І справедливість також. Бо правда — це і є справедливість.
Попри заборони, навіть згадки про Симиренків після убивства Левка Платоновича, його братів Миколи й Олексія, сина Володимира, онука Платона, зятя Генріха Міхаеліса (і це ще не всі понищені Симиренки!) не пройшло й двадцяти років, як комуністична влада вирішила покаятися. І вже наприкінці 50-х років минулого століття Левка Симиренка... реабілітували! Бо надто величезні були його наукові заслуги. Аби з нього і далі ліпити поміщика та представника експлуататорських класів. Надто вже була великою брехня про нього , щоб її сприймали в Україні.
Всесвітньо відомий учений і ворог народу?.. Це вже було занадто для більш-менш поміркованих комуністів, які прийшли до влади після смерті Сталіна. Це пляма на репутації країни. Тому тихенько реабілітували і Володимира Симиренка (після того, як розстріляли в урочищі Солянка біля Курська). А ім’я Левка Платоновича присвоїли його колишньому розсаднику у Млієві, перетвореному радянською владою на садівничу установу — науково-дослідну станцію. Першим її директором був Володимир Симиренко — на цій посаді пропрацював понад десять років. Фактично аж до арешту.
Уже наприкінці п’ятде­сятих, коли в газетах і журналах з’явилися спогади про Л. П. Симиренка його учнів і послідовників, доньки Тетяни Львівни, у науковому середовищі, серед кіл української інтелігенції стала утверджуватися думка, що формальної реабілітації та присвоєння імені Левка Платоновича науково-дослідній станції — то дуже замало для поновлення справедливості, вшанування людини, яка стільки зробила і для вітчизняної, і для світової помологічної науки.
Так в українських містах і селах почали з’являтися вулиці імені Л. Симиренка, колгоспи, книги про нього тощо. Зрозуміло, що хвиля реабілітації докотилася й до Млієва, де в шістдесятих роках у садстанції, яка носила ім’я свого фактичного засновника, ще панував антисимиренківський сморід. Адже тут біля керма і в активістах сиділи саме ті, хто руйнував Симиренківські святині — їхню родову церкву, родинне кладовище, яке було стерте з лиця землі, хто організовував кіно і танці у храмі та на могилах покійних. Хто перетворював зведені ними будівлі на гуртожитки, склади та інші виробничі приміщення. Тобто заслужені революціонери або їхні синки й доньки із партквитками, які, звісно, не хотіли жодних змін!

  Біля музею родини Симиренків (зліва направо): Сергій Коробков (внук Олексія Симиренка — брата Левка Симиренка), Павло Скочок (журналіст, симиренкознавець), Петро Вольвач (науковець, симиренкознавець), Наталія Хотяїнцева (дружина В.Хотяїнцева), Катерина Коробкова (науковиця, дочка Сергія Коробкова), Володимир Хотяїнцев (праправнук Олексія Хропаля), Олена Симиренко (внучка Олексія Симиренка). Травень 2005 року.  

Біля яблуневого океану

Але ж справжня реабілітація Симиренків мала б початися якраз із їхнього родового гнізда! Тому дійшла черга і до Млієва. Коли молодому аспіранту Всесоюзного інституту рослинництва Петру Вольвачу прийшла думка про необхідність створення у Млієві музею Левка Симиренка або хоча б музейної кімнати. Цю ідею палко схвалила ще жива донька вченого Тетяна Львівна, вчителька іноземних мов однієї з київських шкіл. Вона пообіцяла передати в своє рідне село (адже тут народилася ще в далекому 1887 році) речі з будинку батька, його книги, рукописи тощо.
Після всього осмисленого Петро Вольвач написав листа, який із підписами й інших небайдужих українців у травні 1966 року було опубліковано в «Літературній газеті» в Москві під назвою «Біля яблуневого океану».
У зверненні, зокрема, були й такі слова: «Збір, збереження, вивчення та пропагування всього, пов’язаного з іменем та діяльністю видатного вченого, — справа державної ваги. Вона під силу лише державному музею вченого. Зазначений музей Л. П. Симиренка став би центром збору і вивчення історії українського садівництва, невід’ємною частиною якого є багатолітня і багато­гранна діяльність Левка Платоновича.
Місцем для подібного музею Л. П. Симиренка могла б стати Мліївська дослідна станція садівництва, фактичним організатором якої і першим керівником він був. У Млієві все тісно пов’язане з іменем Л. П. Симиренка, багато чого — результат його невтомної , титанічної праці».
Як стверджує Петро Васильович, саме тоді, у 1966-1967 рр., під натиском громадськості (бо Україна почула і підтримала листа) у Млієві створили кімнату-музей Л. П. Симиренка у його родовому будинку, хоч він був дуже скромним і бідним на експонати. До слова, першим його завідуючим на громадських засадах став учитель-пенсіонер Максим Петрович Нечипоренко.
Нове дихання у справі створення справжнього музею Левка Симиренка, а потім і всього Симиренківського роду настало з приходом на посаду директора Мліївської науково-дослідної станції садівництва Миколи Михайловича Артеменка — людини широкого державницького мислення, патріота української землі, палкого прихильника наукового генія Л. П. Симиренка, активного продовжувача його великих починань на теренах Млієва. Саме завдяки організаторським здібностям директора, його невтомній багато­гранній діяльності за дуже короткий час у садстанції постав прекрасний музей корифея помологічної науки, основу якого склали понад 200 найцінніших експонатів, переданих донькою вченого Тетяною Львівною з Києва. Це були меблі, особисті речі батька, його книги, листи, рукописи.
Значну частину експонатів відшукали у Млієві, в тім числі й у науковій установі, куди ще в 20-ті роки перенесли немало речей із будинку Симиренків.
Як розповідає Петро Васильович Вольвач, на заклик мліївчан відгукнулися родичі-Симиренки, їхні друзі, соратники. Величезне зібрання з вивезеного колись родинного архіву повернулося з Ленінграда. До Музею надходили експонати і з Сибіру, Середньої Азії, з різних куточків країни.
Директор Артеменко посилав фотографа і наукових працівників в архіви Одеси, Курська та інших міст. Науковці поверталися зі звітами і фотокопіями цінних документів, які розповідали про Яхненків, Хропалів, Симиренків.
Нарешті, 25 листопада 1970 року, в день п’ят­де­сятиріччя Мліївської садстанції рішенням Городищенської районної ради музей було урочисто відкрито. Але він продовжував поповнюватись та розширюватись і в своєму розвитку пройшов шлях спочатку від однієї, потім до трьох і до восьми, а сьогодні — до одинадцяти кімнат, які, хоч вони й невеличкі, але по-музейному називаються залами.
Музей — всенародне на­дбання, велична пам’ять про велику Родину Симиренків. І ще раз заслужено не можна не виокремити ім’я Миколи Артеменка — багатолітнього директора Мліївської садстанції, академіка, народного депутата України першого скликання. Адже саме під керівництвом Миколи Михайловича Артеменка Симиренківський помологічний розсадник відродився й знову пережив розквіт. Саме він втілив кращі з кращих мрій Левка та Володимира Симиренків і поєднав помологічну науку з промисловим садівництвом. Якраз він відродив пам’ять про наукову спадщину вчених Симиренків через створений багатющий музей — оберіг великого життя кожного представника цього роду.
Невтомна, титанічна праця Миколи Артеменка перетворила родове гніздо Симиренків — Платонів хутір — на справді земний райський куточок України. І про це засвідчать усі, хто пам’ятає ті, не такі ще й далекі, артемівські щасливі для Млієва часи. Але, безперечно, найкращу оцінку діянь М. М. Артеменка дав Петро Вольвач — великий український патріот, мудра людина, знаний симиренкознавець, автор багатьох книг про найвідоміших у світі мліївчан. Ось що він писав у листі до директора Мліївської науково-дослідної станції садівництва: «Віддаючи належне, саме Вас і весь колектив станції я називаю першими симиренкознавцями. Сподіваюся, що ми ще доживемо до тих часів, коли будемо обговорювати кандидатури лауреатів премії ім. Л. П. Симиренка. Я обома руками у всіх інстанціях буду голосувати за Вас, як за людину, яка найбільше зробила в справі увічнення вченого, зберегла й примножила симиренківські наукові традиції. На сьогодні більш гідної кандидатури не бачу...».
Про те, який наш музей, свідчать схвальні відгуки його відвідувачів про побачене. Багато з мліївців, із яких, напевне, кожен хоч раз побував у Оберегу Симиренків, також добре знають: наш музей — один з найкращих в Україні! Він — оригінальний усім. Усе в ньому дихає Симиренками, їх­ньою епохою, їхньою славою, їх­ньою любов’ю до України і свого народу, якому вони віддали свою працю, свій талант, а дехто за любов до Батьківщини поплатився навіть життям.
Так, Симиренки надихають. Вони вселяють віру в те, що лише копітка, нелегка праця перетворить Україну на квітучий сад, із заможними громадянами. Вільна, незалежна, демократична країна. Саме такою повставала вона в думках і помислах великих її синів. Ми її маємо. Залишилося зовсім небагато: пережити біди, які на нас неждано звалилися, навести лад, щоб рухатися правильним шляхом, до означеної світлої мети. Пам’ятаймо: ніхто для нас справедливої, багатої держави не збудує.
Отже, все залежить від усіх і кожного зокрема. Тож приїжджайте в музей родини Симиренків. Учіться на їхньому прикладі, як потрібно жити і творити.

Ольга ОСИПЕНКО,  
завідувачка музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею,