«Радосинський батько»: поет, публіцист і перекладач Дмитро Чередниченко відзначив 85-ліття

У його затишній квартирі на Оболоні (неподалік станції метро «Героїв Дмитра», як любить він жартувати) завжди було людно.

Тут часто збиралися письменники обговорити нові твори і події в країні, сюди приїжджали відомі поети з Білорусі та Литви, приходили по пораду молоді літератори. Усе своє життя Дмитро Чередниченко присвятив двом речам: наставництву і любові до рідного слова.

Книги, що вчать любити рідний край

«Радий вас усіх бачити. Ну що ж, хто що цікавого приніс цього разу?». Приблизно такими словами понад двадцять років щомісяця розпочиналися засідання літературного об’єднання «Радосинь», яке Дмитро Чередниченко започаткував у далекому вже 1992-му. За ці роки через його руки пройшли сотні книг студійців, редактором яких він був, відшліфувалися сотні талантів, які спочатку важко було розгледіти, а близько сотні початківців, завдяки настановам Дмитра Семеновича, з часом стали членами Національної спілки письменників.

Але «Радосинь» — це лише невеличка частинка багатої творчої біографії Дмитра Чередниченка. Народився він 30 листопада 1935 року в селі Межиріч Канівського району Черкаської області. Того самого Межиріча, де ходив князь Гліб, яке малював Тарас Шевченко і де, за словами письменника, живуть надзвичайно гостинні й щирі люди. Досі в його пам’яті зберігаються спогади про веселе дитинство, про плавання в кориті по залитому дощами загоні колгоспного корівника чи стрибки з парашутом із мішковини з найвищої на кутку шовковиці тітки Марії. А ще — мудрі батькові слова, які міцно запали в серце, а пізніше вилилися у притчі з циклу «Казав Семен Чередниченко». І досі бринить серце від вкорінених топонімів — невипадково кілька своїх поетичних збірок Дмитро Чередниченко назвав «Межиріч», «Батиха», «Родень», «Нацистка», «П’ятерик».

Ще в школі Дмитро полюбив бавитися з молодшими школярами, читати їм книжки, вигадувати ігри, повчати їх. Тому після закінчення школи саме собою визріло рішення — іти в педагогічний. По завершеннi навчання кілька років викладав математику на рідній Канівщині та на Васильківщині. Пізніше спостереження за малюками, за їхнім потягом до рідного слова і вимогливості до поетичних рядків вилилося в гостру потребу зібрати все якнайкраще і подарувати дітям свій, український, патріотичний букварик і читанку, які навчили б не лише читати, а й любити і розуміти свій край, шанувати традиції і своїх героїв. Так з’явилися букварики «Материнка» та «Соколик», шкільні читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» й «Зелена неділя», тритомна хрестоматія для дошкільнят «Український садочок», далі — тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я», кількатомна поетична антологія діаспори «Листок з вирію» з окремим томом для дітей «Журавлики» (у співавторстві з Галиною Кирпою). Але то було вже за часів української незалежності.

В обхід цензури

А тоді, в 60-х, коли інтерес до слова пересилив інтерес до вчителювання, обтяженого ще силою-силенною інших обов’язків, він зі школи перейшов у публіцистику. Першою молодого літератора прихистила редакція газети «Молода гвардія», в якій тоді працювали В’ячеслав Чорновіл, Валерій Шевчук, Дмитро Головко, Микола Сорока. Згодом був шкільний відділ газети «Молодь України», піонерська редакція видавництва «Молодь», газета «Друг читача», журнал «Ранок».

Увага до «ідеологічної правильності» працівників «ідеологічного фронту», яким були преса та видавництва, тоді була особливою, тож Дмитро Чередниченко не раз, повертаючись додому, відчував прискіпливий погляд «топтунів». Зараз він зі сміхом згадує випадок, коли в останній момент він помітив у заголовку на передовиці, що у слові «товариш Брежнєв» замість літери «ж» помилково стоїть «х», а тоді наслідки могли бути непередбачуваними.

Боляче переживав смерть Василя Симоненка, відлучення від літератури інших відомих поетів та прозаїків, намагався в обхід цензури під різними псевдо друкувати їхні твори та переклади. З тих часів у Чередниченка найвищою оцінкою стала фраза: «Це — порядний чоловік», і цим критеріям він сам намагається відповідати все життя.

Порядність і принциповість Дмитра Чередниченка особливо гостро проявилися тоді, коли у 1983 році йому запропонували очолити Творче об’єднання перекладачів при Спілці письменників. Чередниченко погодився за умови, якщо йому дозволять узяти до бюро виключених тоді зі спілки класиків художнього перекладу Григорія Кочура і Миколу Лукаша. І несподівано йому дозволили. Саме завдяки клопотанням Дмитра Чередниченка та Дмитра Білоуса у кінці 80-х і Лукаша, і Кочура було поновлено в Спілці.

Узагалі, переклади — то ще одна велика любов (причому взаємна) Дмитра Чередниченка. Почалося усе із захоплення в 60-х чеською і словацькою мовами, пізніше перекладав із білоруської, монгольської, латиської мов. Але найбільшою пристрастю стала литовська мова. «Наприкінці 1969 року, ідучи у відпустку, надумав поїздити Прибалтикою й далі — на Північ. Приїхав у Вільнюс, Каунас, а далі вже й не поїхав — назавжди залишився в унікальному морі литовської культури», — згадував Дмитро Семенович в одному з інтерв’ю.

Людина-оркестр і лицар литовського ордена

У 80-х роках Чередниченко неодноразово брав участь у популярному в Литві фестивалі «Поетична весна», переймаючись не лише творчим, а й волелюбним духом цього дійства. І коли повіяв вітер змін, саме Литва стала для багатьох школою незалежності. Улітку 1989 року Чередниченко разом iз Галиною Кирпою щотижня пересилав із Литви до України всю патріотичну пресу. На цих газетах виростав Народний Рух України.

І в пам’ятному січні 1991 року він одним із перших організував у Києві збір підписів на підтримку литовських патріотів. За цю любов до своєї історії та культури Литва неодноразово відзначала Дмитра Чередниченка: він — кавалер ордена Великого князя литовського Гедемінаса ІІІ ступеня та «Лицарського хреста» (за заслуги перед Литвою), лауреат премії Вільнюського Фонду імені Тараса Шевченка (Вільнюс).

Має Дмитро Семенович і українські нагороди. Він — лауреат літературних премій імені Павла Чубинського, Максима Рильського, Івана Огієнка. А в 2009 році за повість-казку «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка» він отримав найважливішу премію України в галузі дитячої літератури — премію імені Лесі Українки.

Останні роки, попри проблеми зі здоров’ям, Дмитро Семенович усе одно не полишає літературну працю — упорядковує свої архіви (а вони в нього унікальні, у тому числі й фотоархіви — Дмитро Семенович не оминав нагоди пройтися з фотоапаратом та зафіксувати для вічності портрети багатьох класиків літератури), робить переклади, пише вірші. «От іще кілька книг упорядкував. От тільки як би їх видати?» — мріє він. До ювілею студійці підготували і видали у творчій агенції «Баляндраси» нову поетичну збірку Чередниченка «Світязь». А до десятка інших рукописів так і чекають свого часу в різних видавництвах.

«Про таких говорять: «Людина-оркестр». А він і справді тренер, який грає, бо все, чого навчив нас, він робив разом із нами. Інколи хтось подумає: «І воно йому треба? Краще б власні творчі проєкти позакінчував!». Так, може, й скаже якийсь скептик і сіпне плечима на додачу. «А воно йому треба?» — задумаємося й ми... І таки зрозуміємо, що цей дивак із «Радосині» не мислить собі іншого життя», — відгукується про Вчителя, як називають Чередниченка «радосинці», відома поетка і дослідниця творчості Лесі Українки Алла Диба.
30 вересня у квартирі Дмитра Чередниченка знову було гамірно — «радосинці» з’їхалися привітати наставника з ювілеєм. І дай Боже, щоб таких приводів було ще багато.