Козак із Китаю І Бао: «Попри депресивність, я люблю Україну — тут вільно дихається»

Попався в тенета долі

— Спершу я думав про Францію, бо там живе двоюрідна сестра, — пригадує молодий чоловік. — А потім випадково побачив рекламу із запрошенням на навчання в Україну (йшлося про два міста — Полтаву й Одесу). Це й вирішило мою долю. Китайців в Україні навчається не так багато, відтак про неї толком ніхто не знав. Тож мені захотілося поїхати подивитися, що ж це за така загадкова країна. Рішення прийняв за два дні.

Отак і попався в тенета долі. Думав, що здобуде вищу освіту й повернеться додому, а вийшло так, що осів у Полтаві на цілих 13 років.

— Вважається, що іноземцям у будь­якій країні здобути освіту легше. І мої знайомі земляки, котрі навчалися в Києві, Харкові, хвалилися, що без особливих труднощів отримали диплом. Але я вивчав медицину, тож мій диплом дався мені нелегко, — розказує про своє життя­буття І Бао. — Коли приїхав до Полтави, то не знав жодного слова ні українською, ні російською.

Відтак першого дня занять на підготовчому відділенні для іноземців нічого не зрозумів із того, що говорив викладач. І так тривало десь три місяці. Потім поступово почав розуміти. Попри труднощі, мені все було цікаво.

Вважаю, що в медакадемії здобув грунтовну освіту. Зараз працюю не за спеціальністю, але дуже радий, що маю такий диплом, навіть пишаюся цим. Якщо чесно, дуже хотів би працювати стоматологом. І якби трапилася така можливість, неодмінно скористався б нею.

— Чи важко було адаптуватися в чужій країні? — запитую.

— Якщо чесно, зараз, коли я став повноправним місцевим жителем, мені значно важче, аніж було тоді, коли тільки­но прибув в Україну, — порівнює І Бао. — Бачте, тоді я був безтурботним студентом, думав тільки про навчання і знав, що надовго у вашій країні не затримаюся. Нині ж маю тут бізнес, несу відповідальність за свою сім’ю, за людей, яким даю роботу.

На останньому курсі магістратури китаєць одружився з українкою Наталею, на ту пору студенткою Полтавського національного педуніверситету. Дівчина приїхала навчатися до обласного центру з Машівки. А познайомив їх спільний приятель. «Дякую за кохання» — такий промовистий підпис під одним із фотознімків пари знайшла на сторінці І Бао у «Фейсбуці».

— Наприкінці 2015 року (після того, як я закінчив академію) ми поїхали в Китай — хотів познайомити Наталю зі своєю родиною й показати їй мою країну, — продовжує мій співрозмовник. — На ту пору ми вже мали донечку Вікторію. У Китаї провели 4 місяці, я пробував працювати за спеціальністю. Звісно, у своїй країні почувався, мов риба у воді.

Однак Наталі без знання китайської мови, нашої культури й традицій було не так легко. Думаю, і моїм батькам із нами було непросто: вони звикли жити самі, а тут в одну мить додалося одразу троє домочадців. Коли вони до нас урешті­решт звикли, ми вже вирішили повернутися в Україну і спробувати пожити тут, аби потім порівняти, де краще.

— І в Полтаві ви одразу ж відкрили кафе «ЧА­ШЕ»?

— Спершу хотів працювати у стоматології, але дуже швидко переконався, що китайцю­стоматологу не так легко знайти роботу — у Полтаві в цій сфері і серед своїх дуже велика конкуренція. Ви ж самі бачите, стоматологічні клініки та кабінети тут ледь не через кожні 10 метрів, — посміхається І Бао.

Бао стверджує, що в Україні дуже легко лишатися самим собою.

«Завдяки бігу в мене з’явилося багато друзів»

— Невже легше відкрити кафе? — дивуюся.

— Це теж було дуже нелегко. І щоб прийти до цього, знадобився час. Починаючи із 2016 року, я зайнявся бігом. Бо набрав зайвої ваги (при зрості 183 сантиметри важив 106 кілограмів) і через це почувався некомфортно.

Спершу бігав маршрутом від квартири, яку винаймаємо, до центру. Згодом познайомився з такими ж, як і я, бігунами й завдяки їм почав відвідувати полтавський клуб любителів бігу RunningclubPoltav» (історія цієї бігової спільноти також розпочалася з пробіжок у колі друзів). Тренуюся там і досі, бо хочу лишатися в добрій фізичній формі. До того ж беру участь у багатьох любительських забігах на довгі дистанції.

Змагаюся не заради перемог, просто мені цікавий сам процес — це завжди весело. Таким чином, біг вносить різноманітність у моє життя. А ще завдяки бігу в мене з’явилося багато друзів. У багатьох із них є власна справа — і це привело до думки: а може, і самому спробувати?

За словами І Бао, він розглядав чимало різних варіантів бізнесу. Врешті­решт зупинився на кафе­чайхані, де відвідувачі могли б познайомитися з китайською кухнею, а також посмакувати чаєм із його батьківщини.

Міркував так: те, що йому справді близьке, стане його перевагою на ринку громадського харчування, дасть змогу виділитися на тлі інших подібних закладів. Готуючись до зустрічі з І Бао, я переглянула меню його закладу, тож тепер не можу не поцікавитися, чи ласують полтавці смаженими гусеницями, жуками, а також жаб’ячими лапками.

— Так, багато хто пробує з цікавості, — стверджує власник чайхани. — А потім кожен приводить друзів, і ті у свою чергу пробують. Китайці також не їдять комах постійно — хіба що в сезон. Споживати їх, може, й не надто приємно, але смачно. Спочатку мені доправляли їстівних комах із Китаю, а потім знайшов людей, котрі вирощують їх в Україні.

Спробував — на смак нічим не відрізняються. А от чай у нас справжній китайський. Чаювання — частина культури Китаю. Тож знайти там хороший чайний лист нескладно. У мене є друзі, котрі займаються його поставками. Згідно з моїм замовленням, вони завжди відправляють в Україну свіжий чай, причому не тільки чорний і зелений, а й жовтий, червоний, білий.

— А якій кухні віддаєте перевагу вдома: українській чи китайській? — цікавлюся.

— Коли як. Якщо за плитою стою я, то, звісно ж, вдаюся до рецептів китайської кухні. А коли готує Наталя, то старається віддавати перевагу тим українським стравам, які й мені подобаються. Наприклад, я полюбляю український борщ, а ще — котлети, бо в нас їх також готують, щоправда, у м’ясний фарш додають багато різних приправ, яких тут немає, через що в підсумку добиваються зовсім іншого смаку.

Як правило, дружина намагається готувати так, щоб і страви української кухні на смак нагадували китайську. Скажімо, коли тушкує м’ясо, неодмінно додає в нього соус. Хоча, звісно ж, у кожного з нас свої уподобання — від цього нікуди не дінешся: я люблю рис, а Наталі дужче смакують супи. Доводиться обом із цим миритися. Сімейне життя — це, як відомо, мистецтво досягнення компромісів, — вважає китаєць.

— Які, на вашу думку, плюси й мінуси міжнаціонального шлюбу? — допитуюся.

— Важко сказати, — на мить розгублюється І Бао. — Це звичайний шлюб, такий, як і будь­який інший. Ну, можливо, в українців і китайців різні погляди на виховання дитини. У Китаї молоді люди багато працюють, а дітей виховують дідусі й бабусі.

Скажімо, коли я ходив до школи, то жив у дідуся з бабусею. Наша ж донька росте в нас на очах, я вважаю — це великий плюс. Дитину все ж таки мають виховувати батьки. У Китаї дуже культивують повагу до останніх. Ми теж вимагаємо від Вікторії послуху, водночас даємо їй свободу.

«Для мене важливо, щоб українці добре думали про китайців»

А от спілкується подружжя, за словами І Бао, російською мовою, хоч з іншими людьми Наталя розмовляє українською. П’ятирічна Вікторія, котра дуже схожа на батька, також чудово володіє українською, однак у розмові з ним переходить на російську.

— Вона знає, що я не спілкуюся українською, хоча й розумію її. Навіть знаючи російську мову, українську вивчити дуже складно, — каже І Бао. — Та й з російською, попри те, що послуговуюся нею от уже 13 років, маю несамовиті проблеми. Через те, що неправильно вживаю ті чи інші слова, Наталя досі увесь час мене поправляє.

І коли запитують, що для мене найважче в чужій країні, відповідаю: мова. Дуже важко навчитися правильно говорити іноземною. Щодня спілкуючись із клієнтами (а багатьом із них, як і вам, цікаво, як мені живеться в Україні), я прислухаюся до того, як вони розмовляють.

Проте не всі з них чітко вимовляють слова, внаслідок чого нерідко чую їх інакше. Тож виходить так, що й розмовна практика, яка є запорукою успіху у вивченні іноземних мов, мені мало допомагає.

— Чим українці відрізняються від китайців?

— Ой, та багато чим! — вигукує І Бао. — Можна сказати, ми зовсім різні люди. Українці, якщо їм щось не до вподоби, прямо скажуть тобі про це: не роби, мовляв, більше так, мені це не подобається. Зараз я до цього вже звик. А спочатку було не надто приємно. Бо китайці ніколи не скажуть правди у вічі — вони лише натякають: бояться образити. Розумію, що часто поводжуся як китаєць, тому весь час думаю, як це сприймають інші. Аби не бути білою вороною, вивчаю українські традиції.

— А які свята відзначаєте в Україні?

— Звичайно ж, Новий рік, Різдво, Великдень. А ще — китайський Новий рік і неодмінно День Незалежності (як України, так і Китаю) — вважаю, це дуже важливе свято. Найчастіше святкуємо в колі сім’ї. Особливо зараз, коли я щодня пропадаю на роботі, увесь вільний час стараюся проводити з дружиною й донькою.

До речі, батьки І Бао також приїжджали до Полтави: їм хотілося побачити країну, де живе син. За словами молодого чоловіка, обом тут було дуже цікаво й нічого поганого про Україну вони не сказали.

— На відміну від України, Китай є країною, що стрімко розвивається. Багато молодих українців нині шукають щастя деінде, а ви, навпаки, намагаєтеся бути щасливим тут і зараз, — зауважую.

— Попри депресивність, яка висить у повітрі, я люблю Україну — тут вільно дихається, — зізнається І Бао. — До того ж мені імпонують у вас сильні люди — незважаючи на будь­які труднощі, вони ніколи не здаються. І я вірю, що й тут колись настане розвиток. Бо бачу, як українці дуже стараються щось робити.

У мене багато друзів, знайомих, котрі з великими зусиллями просувають уперед власну справу, — і для мене це також мотивація. Я не належу до песимістів і вірю, що на Україну чекає краще майбутнє.

— Не відчуваєте туги за батьківщиною? — запитую насамкінець.

— Ні, — молодий чоловік заперечливо хитає головою. — Із батьками щодня маю змогу спілкуватися за допомогою відеозв’язку. Для мене головне — побачити їхні посмішки й дізнатися, що в них усе гаразд, що всі живі­здорові. А мій дім там, де мої дружина й донька. При цьому я ні на мить не забуваю, що представляю в Україні свій народ. Вважаю, моєю місією в Полтаві є формування позитивного враження про мою батьківщину. Тож для мене дуже важливо, щоб українці добре думали про китайців. Гадаю, ті, хто спілкується зі мною, відчувають мою щирість і доброзичливість.