Пам’ять роду: вийшла книжка з історіями родин, які жили і вижили під час Голодомору

Цими днями, коли Україна поминає жертв Голодомору 1932—1933 років, виходить у світ книга «Пам’ять роду», організатором видання якої є Український інститут національної пам’яті.

Як розповідає «Україні молодій» її упорядниця — співробітниця УІНП Наталя Позняк­-Хоменко, ідея видання, авторкою якої є Аліна Карбан, виникла два роки тому, коли українці вшановували 85­-ті роковини Голодомору­-Геноциду.

«Усі попередні роки Голодомор викликав спогади про часи лихоліття, про біль і жах, який відчували наші предки, про психологічну травму, яку пережив народ, що став жертвою більшовицького експерименту «впокорення голодом». Але нам захотілося відгорнути сторінку пам’яті ще далі назад і побачити ту Україну, якою вона була до Голодомору: сильною, гордою, мудрою, працьовитою, з почуттям власної гідності і віри у свої сили», — говорить Наталя Позняк­-Хоменко.

Відтоді почали шукати в сімейних альбомах доголодоморні фото українців. І просити людей, які зберегли ці реліквії, розказати, як склалася доля тих, хто на них зображений.

«Ми дивилися в очі українців, які жили сто років до нас і бачили Україну, якою вона могла б бути, якби не більшовицька окупація, — розповідає Наталія. — І якою вона може бути, якщо ми зараз цього захочемо. Ці спогади нащадків, які через свідчення рідних, а часом уже — і через архівні записи, намагаються відновити пам’ять про кожного члена їхньої родини — як ниточки, які зшивають прірву між минулим і майбутнім, повертаючи повноту і силу Роду. Це пам’ять, яка зцілює і дає надію».

До видання увійшли 16 історій, зокрема історії родин письменника та політв’язня Олеся Бердника, письменника і публіциста Сергія Плачинди, які самі дивом вижили в роки Голодомору; розповідь про бабусю письменниці Тетяни Лемешко, яка через геноцид втратила чоловіка та 11 дітей.

Свої родинні історії також розповіли поетка Наталка Поклад, актор Олександр Ігнатуша. Видання містить фрагменти з книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює» та оповідання Оксани Шалак «Торбинка».

До речі, уточнює Наталя Позняк­-Хоменко, багато людей згадували не лише Голодомор 1932—1933 років, а й голод 1947­-го. Попри все, зазначає вона, книга вийшла надзвичайно світлою: «Можливо, тому, що самі оповідачі уже переживали це не як трагедію, а як урок для нащадків: як вижити, залишившись Людиною».

Важливо, що книга «Пам’ять роду» має електронну версію, яка вже є у відкритому доступі за посиланням.

«Важко знайти іншу таку тему, де питання пам’яті та прав людини так тісно переплітаються як у випадках із вчиненням тоталітарними режимами геноциду. Саме тому пам’ять про Голодомор для українського суспільства — це не тільки питання співчуття, жалю і смутку за жертвами комунізму, а й справа принципу, мірило справедливості та критерій людяності. Ми розповідаємо сімейні історії про штучний голод, передаємо у музеї предмети тієї епохи, а також запалюємо свічку на вікні — у такий спосіб пригадування стає живим процесом, проявом небайдужості та належного вшанування борців та мучеників», — говорить голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

ЗАПАЛИ СВІЧКУ

Уже традицією поминання безневинно зморених голодом в Україні мільйонів людей є запалювання в останню суботу листопада, цьогоріч це 28-ме, Свічки пам’яті о 16:00 на підвіконні своєї оселі.
Голодомор — це геноцид українського народу, вчинений комуністичним тоталітарним режимом з наміром знищити, цілком чи частково, українську національну групу.

Ця кваліфікація випливає з Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» та Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» від 2006 року.