Крізь «Потьму»: рецензія на збірку оповідань «Потьма. Книга пришт» В’ячеслава Медвідя

Маю на увазі техніку письма, якою послуговується автор: наблизити оповідь до живого мовлення. Йдеться про наближення художнього тексту до українського просторічного мовлення, яке письменник обирає за матеріал. І в основі — поліська говірка.

Читати таку книжку непросто (принаймні спершу), бо її автор здійснив лінгвістичний експеримент: письменник для літературних творів узяв те, що є некодифікованим.

Кожне оповідання — це психологізована оповідь про час: тодішнє з минулого погляду й погляду теперішнього. По суті, маємо ревізію совєцької доби, представленої через багатоголосся персонажів «Потьми»: кожний зі своїми дивацтвами й персональною історією болю. А загальне криється в самій мові, точніше — кажучи образно, — в протомові, у якій письменник і його герої розчиняються, подібно до того, як те відбувається в прозі Кафки.

В американській літературі ХХ ст. такі мовні експерименти — не рідкість, починаючи, напевно, від Фолкнера, якого В. Медвідь згадує в передмові. Фленнері О’Коннор, Селінджер — усі вони послуговувалися особливою мовою, яка ідентифікувала психологічне буття персонажів; вони закорінені в «американській англійській», неправильній, просторічній, але «своїй». Такою «своєю» мовою в «Потьмі» є поліська говірка, одне з джерел української мови.

Літературна спроба, безперечно, ризикована, але надзвичайно цікава. І цінність такого письма в тому, що автор створив оповідь не на грі з суржиком, а витинаючи текст із живої мовленнєвої стихії. Ця стихія занурює­поглинає читача, а тоді «повертає до життя», щоб міг дивитися на світ іншими очима. І, протерши очі, по­новому переглядаєш сторінки недавньої минувшини з її багатоваріантною «правдою».

Бо мікромодель історії української совєцької людини твориться у цій книжці не лише вчинками­діями персонажів, а й самою їхньою мовою. Де «граматично неправильні» речення уможливлюють деавтоматизованість сприйняття буття, часом не без іронії та гумору:«Був колхоз як колхоз; село наше одвіку пролетарське; приїхав на жительство матрос Іван Отрощенко, і все закрутилося; агрономів аж семеро було; знали не те що, а й як ховрахів із нір виливати; Федора Кушніра якраз бригадиром настановили; скажений був до роботи; приїжджає уповноважений Петро Давидович; што ти, Фьодор, тут своєвольнічаєш; Пьотр Давидович, йди ти в...; поки я не докінчу, щоб тебе тут і духу не було».

Щось у такій стратегії нагадує Івана Нечуя­Левицького, який виводив трикомпонентну модель літератури, що має спиратися на принципи реальности, національности та народности. У «Потьмі» усі три принципи втілено найяскравіше. І видно, як мовна реальність чинить опір сформованим офіційною історією уявленням про минуле, про стосунки в українському селі, в містах і містечках. Тут немає прикрас, немає штучності. Говорять правду як вона є. Й виходить правдива історія з українського «дому буття».

В. Медвідь вдався до експерименту, який можна типологічно зіставити з тим, що режисери втілили в серіалі «Спіймати Кайдаша» (2020), тільки от якщо в «Кайдашах» наявна суржикована дійсність зумовлена диктатом російського культурного продукту в українському світі, то в «Потьмі» вдалося зберегти те, що визначає живильну силу українського буття — тобто слова. А відтак і української ментальности, українського способу світосприйняття, які в мові й закорінені. Тож персонажі вийшли колоритно­переконливі, трагічно­життєствердні.

Через те їм вірить нинішній читач, для якого описані реалії минулого видаються нечуваними — коли людина позбавлена гідності, права, грошей. «...на старість хочу показати, що я людина; а їх двісті тисяч на одного праце­здатного, і всі хотять все їсти дешевше; я не годна робити на них, бо в колгоспах на роботах вкалічіла, і то вони хотять мене живцем закопати, а місна власть хоче коло них жити, і на мене фальшиві документи дають; а колгоспний народ на своїй землі живе при здоров’ю, і ніхто мене, батрачки, не признає...».

Звісно, замість правди можуть розповісти інші історії, й тоді персонаж ніби розчиняється в багатоповторюваній офіційній неправді. В. Медвідь відтворює природно­мовний запобіжник такій гібридизації. Він створює світ, який виростає з природного мовлення, яке й протистоїть зловорожому часові: «...я в чужині живу, а не в совєцькім союзі; ця революція; що б ви робили; так що для мене не совєцька власть, а душогубка; я як кажу совєцька власть, то дихати не дає...».

Серія оповідань, об’єднаних соціальними проблемами. Про людей, які живуть у реальності, від якої тікають. Є в цьому світі свої «Сивіли» та «Харони» — ті, хто промовляють істину, і хто ніби по той бік буття. Але істина в цій книжці — в мові.

Її філософія визначає ключовий проблемний вузол і переводить увагу від вузликів соціальних проблем у бік глибинної невлаштованості української людини, яка пережила досвід комуністичного терору.«...померла сестра, мені ніхто не хотів виписати дощок з колгоспу; я назаймала в людей дощок на домовину поховати сестру, а після за ці дошки позичені відробляла; за це я теж получила з колгоспу штраф і податок триста рублів військового і сто п’ятдесят малосімейного; мала фуфайку і хустину на голові, й те спродала і заплатила за свою душу...».

Ревізія минулого, яку пропонують персонажі «Потьми», засвідчує, що українська людина СССРівських часів опинилася в ситуації пекла. Але хто створював те пекло? Такі ж люди, які несвідомо своїми вчинками розпалювали пекельне багаття диктатора­тирана.«...і нікого я не виную в совєцькім союзі, а одного леніна, що через нього вся моя рідня виздихала з голоду, а мене так замучили, що я не годна вже й ходити...».

Соціально­побутова проблематика об’єднує історії на поверхні. Рустикальна дійсність належить до тла. А от персонажі — вони такі, як і світ мови: химерні, «неправильні», «древні», іронічні й дотепні: «Батько був Соловей. А це Габро Соловейо­вич. Як батюшці заплатиш, то так і назвуть. А ні, то Іван, Петро, Панас... Кумо, ви там ще не здохли. Я вам сала приніс».

Чимось персонажі «Потьми» нагадують пралюдей, що народились зі змагання вогню й землі. Мають мову, здатну схоплювати світ у його онтологічному єстві — себто «філософську», а отже — й афористичну, як­от:«Та й так думання переважує саменьке життя... Диво й що, або цей вік невдатний згодився, або ми в ньому не до пуття».

Та світ людей — це все одно світ сущого, бо ж це світ тіла. Мотив тілесного смороду виникає в книжці наче випадково, другорядно, але насправді всі оповідання в різний спосіб оприявнюють мотив плоті, яка розкладається. Десь ідеться про натуралістичне гниття й сморід, десь — про метафоричні узагальнення­алегорії. А ще про час, коли людина почала смердіти зсередини, і цей «парфум» став маркером доби. Поліщуки­персонажі «Потьми» дивакуваті, але чесні. Вони не розуміють, чому світ такий жорстокий, чому люди в ньому брешуть, чому неправда краща за істину, пізнавати яку світ не поспішає.

Протягом сімдесяти років людину приневолювали жити чужим життям, за чужими етнічними правилами. Звідси й неприйняття, від огиди до агресії. «Петрику, розкажи своїм однокласникам і нашим дорогим гостям, за що ти ненавидиш комуністів...».

В’ячеслав Медвідь написав психоісторію української поліської людини під червоним комуністичним терором. У цьо­му найбільший внесок «Потьми» до сучасного літературного процесу: дискурс мови показує, що облудні ідеологічні гасла з часом будуть викриті як антилюдяні, а от жива мова, яка не може бути кодифікована, — повсякчас відображає те плинне буття, яке є всередині кожного.

Але ж ця плинність єства й дає можливість вижити! Сила води, коли хочете. Письменник створив психологічний наратив, у якому за соціально­побутовими сценками з народного життя приховано філософію мови. І мовчання також. «Але про дім та оселю мовчімо, як і про багато чого в цім забалаканім світі».

Час від часу персонажі в сковородинській манері видають сентенції, які показують, що світ навколо людини — таки «забалаканий». Сказано стільки правильного й неправильного водночас — що не з’ясувати, де ж істина.«Чогось світ брехнею повивається. А брехня стає більше правдою, як сама правда. Людині легш якось аж, як збреше».

В. Медвідь акцентує не на тому, що написано, а як про це можна сказати — живим і живильним українським поліським словом. І в цьому — окрім безумовно літературної — ще й соціолінгвістична цінність оповідань.