У 1992 році 27 лютого «Літературна Україна» опублікувала наказ Берії і Жукова «Выслать всех украинцев».
Як тільки з’явилася ця публікація, комуністи та колаборанти всіх мастей кинулись паплюжити патріотичну газету, заперечуючи існування цього наказу.
У наші часи де-факто комуністів у цьому питанні підтримав Український інститут національної пам’яті, який випустив книгу «Війна і міф». Комуністи твердили, що листівка була скинута з німецького літака у 1944 році (це вже коли німці були десь за Віслою!) і це фальшивка.
У розділі «Міф 40» згаданої книги його автор Ростислав Пилявець стверджує: «Цей документ є німецькою пропагандистською листівкою». Автор «Міфу 40» аргументує, що рішення про виселення приймалось, як правило, на рівні, більш вищому, ніж накази двох наркомів, що оформлення наказу не відповідає вимогам до оформлення таких документів тощо.
Колись у телефонній розмові зі мною один із працівників Інституту національної пам’яті на моє твердження, що той наказ таки існував, заявив буквально таке: «Поки я не побачу на власні очі оригінал цього наказу — не повірю, що він був!». Як кажуть, приїхали.
Цікаво, а хіба всі виселення та нищення цілих народів, передусім українського, «оформлялись» належним чином в імперії зла? Лукавите, панове! Але давайте зазирнемо в історію.
Перше виселення
Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію.
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
— читаємо в поемі Тараса Шевченка «Сон».
За наказом Петра I десятки тисяч українських козаків і селян брали участь у будівництві Петербурга. Тисячі і тисячі з них загинули від виснажливої праці, незвичних кліматичних умов, поганих харчів і хвороб.
Друге виселення
Це були козаки Запорозької Січі. Спочатку при Петрі I в 1709 році, а потім за наказом Катерини II у 1775-му, коли Запорозька Січ, цей славний осередок волі та лицарства, за наказом цариці було знищено.
«Нет теперь более Сечи запорожской в политическом ее уродстве, следовательно же, и козаков сего имени», — йшлося в маніфесті Катерини ІІ.
Пізніше частина козаків вимушена була створити Задунайську Січ, але основну масу виселили на Кубань.
Третє виселення
Десятки тисяч українців із Чернігівської та Полтавської губерній у XIX ст. у пошуках кращої долі були вислані на Амур. Не маючи осередків освіти (школи, церкви тощо.), ці українці забули свою мову, асимілювалися з «русскім міром».
Четверте виселення
Воно здійснювалося, коли Україна програла національно-визвольні змагання у 1918-22 роках, а Московія, як спрут, обхопила нашу Вітчизну.
Практика виселення вже за влади комуністів почалася у 1929 році. «Тоді українське компартійне керівництво попросило в союзного уряду дозволити депортувати в північні області Росії 50 тисяч українських сімей так званих куркулів. А вже в 1930-му ВКП (б) приймає рішення про розселення 70 тисяч висланих з України родин — 350 тисяч осіб.
«Заарештованих селян перед відправкою зганяли всіх докупи й змушували ставати на коліна», — пише професор—історик Раїса Іванченко. І це лише один епізод із багатьох подібних.
П’яте виселення
Виселення зі своїх земель галичан та волинян почалося у 1939 році і закінчилося у 50-х роках після смерті Сталіна. А це — понад півтора мільйона людей.
«Як тільки війська СРСР увійшли в межі західноукраїнських земель (у 1939 р. — Авт.), розпочалися масові депортації і розправи над представниками різних українських громадських організацій, — пише Раїса Іванченко у своїй книжці «Історія без міфів». — Припинили свою діяльність читацькі бібліотеки, організації «Просвіти».
Сотні тисяч українських громадських діячів, священників, учителів, підприємців, селян, які опиралися примусовій колективізації, були вислані до Сибіру і Казахстану. За приблизними підрахунками, за неповні два роки з Галичини було вивезено 400 тис. українців і 1-2 млн. поляків».
Після «другого пришестя» москалів у Галичину та Волинь «населення західного краю за підтримку загонів (УПА) піддавалось масовому терору і виселенню до Сибіру чи Казахстану», додає історик.
Були виселення галичан та волинян і в східні регіони України.
У моє рідне село Водяне Широківського району Дніпропетровської області у 1948-49 роках було переселено декілька сімей iз Галичини, те ж саме — в село моєї дружини Ярославець Кролевецького району Сумської області.
Шосте виселення
Із доповіді першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на ХХ з’їзді партії 23 лютого 1956 року: «В конце 1943 года... принято и осуществлено решение о выселении с занимаемой территории всех карачаевцев,... население Калмыцкой автономной республики,... все чеченцы и ингуши... Были выселены в отдаленные места все балкарцы. Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то бы он и их выселил» .
Слід зазначити, що Хрущов «забув» згадати про масове виселення татар із Кримського півострова та німців із Поволжя, де перед Другою світовою війною на площі 27,4 тис. квадратних кілометрів проживало понад 592 тисячі осіб.
Факт спроби виселення всіх українців до Сибіру в 1944 році знайшов ще одне підтвердження. Одного разу в колі моїх колег під час роботи в Київенерго зайшла мова про наміри сталінського керівництва СРСР вислати всіх українців. Хтось говорив, що був наказ Берії і Жукова, хтось цей факт заперечував.
— Був такий наказ! — категорично заявив начальник відділу будівель та споруд Анатолій Харитонович Коваль (1928—2003).
— Проживав я під час війни в Гайсинському районі Вінницької області. Був членом комсомолу під час війни й учасником партизанського руху. Десь у кінці липня 1944 року всіх комуністів і комсомольців зібрав на нараду уповноважений райкому Компартії і заявив, що є рішення «партии и правительства» виселити всіх українців, які були під окупацією, незалежно, співпрацювали вони з німцями, чи ні, — до Сибіру.
Я був молодий і гарячий, підскочив і різко заявив: «Не може цього бути! Хіба жінки, діти та старики винні, що опинилися в окупації?»
На другий день його викликали в райком комсомолу.
— А коли я підійшов до будівлі райкому, — продовжував Анатолій Харитонович, — мене тут же схопили працівники НКВС, судили і дали 10 років таборів, які я відбув від дзвінка до дзвінка. А в той період у таборах було інформації набагато більше, ніж на волі. Ми вже не боялись, далі нас було засилати нікуди. Тоді в ГУЛАГах перебували такі люди, як Туполєв, Корольов...
— І не вислали українців, бо, як говорив Хрущов, через те, що «их было слишком много и не было куда выслать», не вистачало вагонів, військ НКВС тощо? — запитали ми.
— Та ні, — впевнено відповів Анатолій Харитонович. — І війська, і вагони, і місце для виселення («Сибирь неисходимая») були. Справа в іншому. Україна навіть після того, як коток війни пройшовся по її території, давала левову частину хліба і для фронту під час війни, і для промисловості в містах. Тому до Сталіна та його «м’ясників» Жукова і Берії дійшло, що штучно створений вакуум в українському селі не буде ким заповнити і величезна територія замість родючої землі стане пусткою. Ми «там» це знали — і про наказ, і про причину його невиконання.
«Русскій мір» — кабак,табак і бардак
Минуле свідчить, що головною метою за всю історію існування уламка Золотої Орди, країни Моксель-Московії, так званої Росії, було в той чи інший спосіб знищити Україну.
Хто ж головний винуватець усіх висилок, репресій, голодоморів, воєнних авантюр і чому всі катюги нашого народу від Петра I до Путіна користуються шаленою підтримкою свого народу? І чому російський народ обраний диктаторами для здійснення своїх божевільних планів — світового панування?
У своєму виступі в Кремлі 24 травня 1945 року з нагоди перемоги над гітлерівською Німеччиною Сталін говорив: «Я пью за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза. Я поднимаю тост за здоровье русского народа только потому, что он — руководящий народ».
Отже, жодна нація не «удостоїлась» честі бути вшанованою за перемогу у війні 1939—45 рр. так, як «руководяща» російська. Це єдина нація, яку ніколи нікуди не виселяли.
Чому народ дурний, ледачий, матерщинний, схильний до алкоголізму, рабства, террору, так шанується своїми диктаторами?
Мер Ленінграда, доктор права Анатолій Собчак, визначаючи роль «русского народа» в усіх бідах Росії, зазначив: «Ни одно преступление правительство не проводит без участия народа, и народ несет ответственность за все преступления своих правителей». Олександр Солженіцин із цього приводу констатує: «Русские стали самой ненависной нацией во всем мире».
Сучасна Росія чим далі, тим більше підтверджує цю думку. І якщо запитати, хто несе відповідальність за всі нещастя поневолених монголо-москалями (московити ніколи не були слов’янським народом!) націй, відповідь очевидна.
Це народ, за висловом російського письменника Льва Толстого, в якого «перед очима накреслені три слова — кабак, табак і бардак, од яких гине наша Росія». Це народ, про який наш сучасник, інший російський письменник, Віктор Єрофєєв пише: «Не впоравшись зі світом, він (росіянин) паскудить у світі. Він антиекологічний... і якби не влада, росіянин уже давно потонув би у відходах».
Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої світової війни