«Хтось має іскру в душі...»: нещасливе кохання, замовчувані твори і служіння Україні Ольги Кобилянської

Хрестоматійне ім’я письменниці Ольги Кобилянської, авторки повістей «Людина», «Ніоба», «Царівна», передбачає, що про цю непересічну особистість ми знаємо майже все.

Проте творчий шлях незабутньої зірки Буковини був доволі тернистий, а чимало творів потребують нового прочитання і переосмислення.

Літературні праці Ольги Кобилянської витримали випробування часом і є актуальними в наш час.

Проти течії

Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора на Буковині в родині незаможного урядника. Її мати — Марія Вернер, яка походила з німецьких переселенців, вийшла заміж за галичанина Юліана Кобилянського, якого поважала і любила все життя.

Згодом Леся Українка назве маму Ольги Кобилянської «святою Анною», шануючи її відданість родині. В інтелігентній родині виховувалося семеро дітей, Ольга була четвертою.

З раннього дитинства Ольга зростала вдумливою, серйозною дитиною. Згодом, коли батько одержав посаду секретаря суду і родина переїхала до гірського містечка Кімполунг, майбутня письменниця настільки була вражена красою гір, що не в силах була приховувати своє захоплення.

«Воліла бути самотньою, аніж у товаристві, — довіряла свої думки щоденнику, — робила двогодинні проходи серед природи, де набирала сили і розкошувала серед гір між широкораменними соснами».
    

А у новелі «Некультурна» письменниця виявить свій блискучий талант письменника: «Здавалося, що Рунг і Магура розділені навіки. В долині, що їх розлучала, лежало множество гострого каміння... а сам потік обприскував їх холодними своїми перлами... Густий старий ліс розкинувся тут, а Рунг і Магура, поборені красою своєю взаємно, схилилися і потонули в його темну глибінь... Там був їх рай...»

Юна, поривчаста Ольга Кобилянська прагнула знайти однодумців, шукала друзів, з якими би могла почуватися на рівних. І вкотре розчаровувалася, не знаходячи рідної душі, з якою могла бути відвертою.
    

«Я не маю буквально жодної душі, яка б мене хотіла розуміти, я страшенно самотня зі своєю любов’ю, своїм болем, своїми думками й ідеями, зі своєю фантазією... Мене ніхто не знає... Мій світ — це столик з книжками, та й годі».

Юній Ользі довелося з ранніх літ плисти проти течії, захищаючи своє право на здобуття освіти. І хоча батькові бракувало грошей на навчання, Ольга продовжила здобувати знання самостійно, ставши, зрештою, однією з найосвіченіших жінок свого часу.
    

Відомо, що перше оповідання Кобилянської «Гортензія, або Нарис з життя однієї дівчини» було написано німецькою мовою. Проте згодом, після знайомства з жінками-емансипантками Софією Окуневською та Наталією Кобринською, Ольга почала вивчати українську мову, хоча спочатку це давалося їй нелегко.

У 1888 році Ольга Кобилянська почала писати німецькою мовою повість «Лореляй», яка в 1896 році була опублікована українською мовою під назвою «Царівна».

Саме завдяки цій повісті з нею як письменницею познайомилася Леся Українка, яка прочитала рукопис і відтоді ретельно стежила за творчістю своєї посестри. Обидві жінки, які випереджали свій час, листувалися, а у 1901 році Леся Українка гостювала у своєї товаришки на зеленій Буковині.
    

У 1891 році Кобилянська разом із родиною переїжджає до Чернівців — міста, в якому їй судилося прожити до кінця життя. Чернівецький період — один із найпродуктивніших у житті письменниці.

Надзвичайно великий вплив на Кобилянську мала перша українська жінка-лікар в Австро-Угорщині Софія Окуневська, яка стала героїнею твору «Доля чи воля».

Саме Софія, як згадувала Кобилянська, порадила їй, іще 18-річній: «Сподіваюся, що ви не схочете завжди писати по-німецьки. Ви ж українка і повинні писати по-українськи. Не говоріть, що мови не знаєте, ви розмовляєте добре, а читаючи більше книжок, краще навчитеся мови...»

«Я плакала поезіями в прозі»

Тема інтелігенції проходить через усю творчість Ольги Кобилянської — від її ранніх оповідань та повістей до роману «Апостол черні». Твори Ольги Кобилянської справедливо називають енциклопедією жіночої душі.

Повісті та оповідання письменниці читаються не просто на одному подиху. Вони глибоко психологічні, торкаються найпотаємніших струн людської душі. З усього доробку письменниці найвищий ступінь автобіографічності мають музичні новели Impromtuphantasie та Valsemelancolique.
    

Ці блискучі твори в усіх деталях передають емоційний стан письменниці. Саме музика, за словами Івана Франка, допомагає досягти найвищої майстерності, де «свідоме граничить з несвідомим». У центрі новели — доля творчо обдарованих особистостей Марти, Ганни та Софії.

Вони створили свій естетично довершений світ, відокремлений від навколишнього оточення. Прототипом Ганнусі стала близька подруга Ольги Кобилянської, художниця Августа Кохановська.
    

Та найбільш близький та дорогий серцю письменниці був образ Софії Дорошенко, яка була уособленням музики. Дівчина прагнула досягнути гармонії з музикою, та життєві обставини виявилися сильнішими. Одвічна тема — заздрість у мистецькому середовищі — блискучо розкрита в новелі.

Ганнуся, яка повідомила подругу про розірвану струну в музичному інструменті, фактично стала винуватицею смерті Софії. Заголовок новели відображає поетичну натуру Софії. Через увесь твір проходить мотив меланхолійного вальсу — сумної мелодії, яка зненацька обривається.
    

Ольга Кобилянська майстерно зобразила новий тип жінок, для яких гідність і незалежність є невід’ємною частиною життя. «Я плакала поезіями в прозі» — писала Ольга Кобилянська і зізнавалася, що образ Софії Дорошенко є автобіографічним. У листі до Осипа Маковея 17 лютого 1898 року вона писала: «Прочитайте Valsemelancolique і дізнаєтеся історію мого життя». Софія Дорошенко переживає нещасливе кохання. Подібну особисту драму пережила письменниця Ольга Кобилянська.
    

«Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературі твори», — зізнавалася письменниця у щоденнику. Вона хотіла так небагато — знайти сімейне щастя, проте залишилася самот­ньою до кінця життя.

«Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Ольга Кобилянська в листі до Маковея. Вона любила його так, як жила, — на межі неможливого, з усією пристрастю своєї душі.
    

Коли Осип Маковей при­йняв пропозицію Івана Франка працювати в «Літературно-науковому віснику» і переїхав до Львова, Кобилянській здалося, що він забрав із собою «світло її життя».

Та раптом письменник повертається до Чернівців, і душа Ольги Кобилянської відроджується до нового.

«Ні, це не була звичайна історія, це була історія незвичайної любові», — писала Ольга Кобилянська в автобіографічній повісті «Доля».

І тоді письменниця наважується на неможливе: пропонує Маковею руку і серце. Вона була впевнена, що Осип зрозуміє її і пристане на її пропозицію.

Та письменник не зрозумів поривів її душі, написавши в листі: «Є на світі жінки, котрих справді недооцінили чи не зуміли оцінити чоловіки...»

«Я лиш одне мала в душі — Україну...»

Не дивно, що? зазнавши фіаско в особистому житті, Ольга Кобилянська прагнула знайти ідеал чоловіка в літературі. І не лише в літературі, а й у громадському житті. У цьому контексті знаковою у творчості письменниці є роман «Апостол черні» — вишуканий зразок інтелектуальної прози. У радянські часи роман не лише не видавався, про нього ніде не було згадки.
    

Написаний протягом 1921-1926 років. Про роман тривалий час не було розголосу. Коли ж він усе-таки з’явився окремою книгою у львівському видавництві «Діло» у 1936 році (при активному сприянні та допомозі вченого-мовознавця Василя Сімовича та його дружини Ісидори), письменниця була засмучена побаченою картиною.

Текст був значно скорочений без відома авторки. Це й не дивно, адже порушені у романі теми — нація, державність, боротьба за незалежність України — сприймалися неоднозначно.

Письменниця намагається дати відповідь на основне питання: у чому місія апостольства та як служити народові не лише словом, а й боронити його мечем. Роман надзвичайно актуальний і потребує сучасного осмислення, адже боротьба за державність неможлива без утвердження військової могутності.
    

Для нації це вкрай важливо — адже без сильної армії немає держави. Для Ольги Кобилянської утвердження незалежності України — не порожні слова. На цьому наголошувала Ольга Кобилянська в автобіографічному нарисі у 1927 році: «Пишучи про що-небудь, я лише одно мала в душі — Україну, ту Велику, пишну, пригноблену Україну, її одну і нічого більше».
    

Для письменниці важливим було знайти відповідь на питання: коли ж українці стануть вільним народом? І чому боротьба за незалежність держави є такою тривалою? У романі основна увага приділена Юліянові Цезаревичу, нащадку давнього українського роду. На думку письменниці, українці мають розвивати свої найкращі національні риси, натомість позбуватися найгірших. Найгірші — це нездатність долати труднощі, слабка воля.
    

В образі Юліяна Ольга Кобилянська втілила ідеал українця-чоловіка, котрий «був би згоден орудувати більше мечем, ніж плугом», «мати традиції серця героїчні». Для того, щоб мати державу, потрібна сумлінна праця патріотичних та свідомих українців.

Письменниця вірить у майбутнє України, а слова головного героя Юліяна Цезаревича звучать пророчо: «А Україна? Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам долю Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі та родючій землі».

«Хтось має іскру в душі...»

Реалістичні й романтичні тенденції творчості Кобилянської своєрідно поєдналися в одному з найкращих її творів — «В неділю рано зілля копала». Протягом 1920-1930-х років, коли Буковина перебувала у складі Румунії, творчість письменниці була під постійною загрозою.

Коли ж із 35-річчям літературної праці її вітали представники радянської влади, письменниця сказала: «Все добре, аби лише більшовики не прийшли!» За такі слова дивом вдалося уникнути переслідування.

Ольга Кобилянська пішла з життя 21 березня 1942 року, поховали її у родинному склепі на Руському кладовищі в Чернівцях. Не стало аристократки духу Ольги Кобилянської, та залишилася її творчість, яка й сьогодні не втратила своєї актуальності.
    

Наскільки душа письменниці боліла за Україну, простежується в її листі до Івана Франка: «Немає й самої назви «Україна», а є Австрія, Росія, які подерли на шматки ту Україну, як стару онучу. А ми маємо просити чужинця, що заліз до нашої хати, аби дозволив нам пересунутися з одного кутка в другий».

А духовна посестра письменниці, Леся Українка, писала: «Хтось має іскру в серці, огонь у душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше від щастя, щось таке, чому назви немає в людській мові».