Крила метелика у гамівній сорочці: рецензія на виставу «Трамвай «Бажання» Івана Уривського

«Вистава Уривського» — це пароль для театралів, який заповнює зали і не змушує задумуватися, чи варто дивитися перші постановки, щоб не наткнутися десь на все ще незіграність акторів чи нефілігранні сюжетні переходи.

Уже перший допрем’єрний показ у Національному драматичному театрі імені Івана Франка «Трамвая «Бажання» за відомою п’єсою Теннессі Вільямса (1911—1983) у постановці 30-річного режисера викликав навіть у суворих критиків і глядачів схвальні відгуки. Офіційна прем’єра відбулася 3 листопада. На найближчі покази квитки давно розкуплені.

Брати в роботу класику, вітчизняну чи світову, — завжди мінне поле. Бо показана десятки, а інколи й сотні разів у театрі і кіно інтерпретована по-різному досконала основа — це постійна небезпека наразитися на копіювання типажів та емоцій або просто не вибратися зі старомодного сприйняття змальованих драматургами психологічних і соціальних зрізів.

Утім для Івана Уривського це улюблена творчість — по-особливому подати багато разів іншими прочитані сюжети: ставив він «Украдене щастя» Івана Франка чи «Фрекен Юлію» Юхана Августа Стріндберга у київських «Золотих воротах», «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька, Франкові «Перехресні стежки» у Львівському театрі імені Леся Курбаса чи «Лимерівну» Панаса Мирного  на першій драматичній сцені — в Театрі імені Івана Франка у столиці.

Вистава «Трамвай «Бажання» (2020) Івана Уривського, який у перших числах листопада за результатами конкурсу поповнив штатний список режисерів-постановників Національного театру імені Івана Франка, — це концентрація доль і характерів чотирьох героїв на малій, камерній, сцені.

Спочатку глядач бачить подобу чи то трамвая, чи трейлера, який стоїть замість коліс на цеглинах: на вхідних невеликих дверях отвір-віконечко і ще менше — ліворуч; а праворуч — за розмірами, як у вагонах електричок і поїздів далекого курсування, яке відкривають нечасто...

Цей простір приреченості стає спочатку несподіванкою для контрастно елегантної головної героїні в білій сукні Бланш, що приїздить до сестри Стелли, яка живе з чоловіком.

А насамкінець із задухою від ницості і навіть насилля молода жінка, в якої не зникало бажання серед прагматичного і жорстокого світу вдягати «крила метелика», не впоралася. Вона залишилась живою. Але обриси жертви на стіні, як під час слідчих експериментів, — це про загибель не лише тіла, а й внутрішнього «я».

Бо троє інших на сцені — кожен певною мірою — разом із невидимим, але зримо присутнім оточенням приклався до того, щоб забруднити наївні прагнення Бланш знайти підтримку, а може, навіть кохання. Натомість вона отримала гамівну сорочку.

Бланш — Тетяна Шляхова.

Згадаймо, що Теннессі Вільямс написав п’єсу про американське життя після Другої світової війни. Її відзначили престижною Пулітцерівською премією 1948 року. Загалом, психологічна драма за п’єсою «Трамвай «Бажання» добре відома кінолюбителям.

Уже 1951 року показали екранізацію, в якій головну героїню Бланш Дюбуа зіграла знаменита після ролі Скарлетт О’Хари у «Віднесених вітром» Вів’єн Лі. Чоловіка сестри головної героїні — Стенлі Ковальського — зіграв не менш зірковий згодом Марлон Брандо.

Картина мала 12 номінацій на «Оскар» і здобула з них чотири. Сюжет про колишню вчительку англійської мови зацікавив кінематографістів і в 1995-му зняли рімейк із Алеком Болдуіном та Джессікою Ленг, яку відзначили за цю роль «Золотим глобусом».

В обох найвідоміших екранізаціях Бланш і Стелла, навіть якщо їх розділяють 10 років життя порізно, лишаються близькими. У постановці Івана Уривського їхнє взаєморозуміння — в минулому. Спільне проживання зі Стенлі стало для Стелли терміном, коли вона комфортно почувається у робі, подібній до чоловікової, і готова терпіти приниження і навіть побиття, хтиво й грайливо згодом очікуючи задоволення від близькості.

Особливий на київській сцені образ Мітча, який доглядає за хворою матір’ю, може читати сонети і теж мріяти про кохання. Проте плітки інших і небажання прийняти право жінки розпоряджатися собою роблять його могильщиком свого ж щастя. І це не може не зрикошетити на Бланш, в якої з-під ніг пливе остання надія мати поруч того, з ким можна подивитися на зорі.

Трейлер-трамвай на підпорах, що від початку навіює печаль, сценограф із режисером упродовж вистави за нетривалий час уміють перетворити у ЗD-простір, задіюючи для візуалізації задумів навіть віконечка-щілини.

І в тому мікроскопічному просвітку видно, як відчайдушно Бланш намагається відмитися від грубого і безжального світу, який стає пасткою. Повітря на рівні емоцій додається навіть глядачам, коли відкривається найбільше вікно, бо всередині — існування господарів, яке не можна назвати сімейним щастям.

А романтизм несміливих почуттів Бланш і Мітча піднімають до неба, коли ці двоє дивакуватих для інших людей опиняються на даху.

Сіра буденність і жорстокість у виставі — це Стенлі. Бо такі не люблять, щоб поряд був білий колір. Бо такі вдарять слабшу та навіть вагітну — і тим хизуються. І плескатимуть язиком про всі жіночі гріхи, допоки не підгадають, як згвалтувати: бо жертва надягала корону чи з кимось цілувалася...

У виставі на київській сцені згадують про Новий Орлеан і Кодекс Наполеона, який діє в американському штаті Луїзіана. Утім постановка загалом космополітична, нагадує про жорстокий світ насилля та навішування ярликів і десь зовсім близько.

Художник-сценограф та художник по костюмах у виставі —  Петро Богомазов, хореограф — Павло Івлюшкін, композитор — Олександр Кохановський. Переклад п’єси з англійської зроблений спеціально для театру Тетяною Некряч.

Грають два квартети виконавців: Бланш — заслужені артистки Тетяна Міхіна і Тетяна Шляхова; Стелла — Віра Зінєвіч, Світлана Косолапова; Стенлі — Михайло Кукуюк, заслужений артист Дмитро Рибалевський; Мітч – заслужені артисти  Дмитро Чернов та Олександр Печериця.

Режисер-постановник Іван Уривський акцентує, що немає першого і другого складу виконавців, є два творчо рівноцінні. Цей опис про найдовершенішу гру Тетяни Міхіної та її безпосередніх партнерів у «Трамваї «Бажання». І лишається стремління побачити другу виконавську варіацію. Бо вистава Уривського.