«Тоді привітність візьмеш за девіз…»

У стародавній легенді говориться, що коли Бог ділив землю між народами, то Україна прийшла до нього останньою. І сказав їй Господь: «Де ж ти, дочко, забарилась, бо земля вже розподілена». Вона відповіла Йому: «Я молилася тобі, Отче». І Бог виділив їй із недоторканного запасу найкращі землі.

По цих благодатних землях, виділених Всевишнім, ласі на чуже, прокотилися татарські навали, дощенту, дотла витоптували їх різношерсті орди завойов­ників-заброд, зрештою, на наше велике горе, Україну прив’язали до російського, а точніше, московського воза. Кажу до московського, бо багато з читачів не знають, що до ХVІІІ ст. не було держави Росії та російського народу.

Про це свідчать переконливі факти. По-перше, у книзі «Опис України» французького інженера ХVІІ ст. Боплана міститься карта, на якій позначена країна Московія.

По-друге, на польських, німецьких, французьких картах до ХVІІІ ст. знаходимо країну під назвою Московське царство. По-третє, зберігся лист О. Меншикова до російського посла в Копенгагені, в якому він повідомляє про нову назву країни.

Треба сказати, що ще і в ХІХ ст. в українській свідомості побутувала назва Московщина, про що свідчить Т. Шевченко в поемі «Катерина»:

    «Кохайтеся, чорнобриві,
    Та не з москалями,
    Бо москалі — чужі люди,
    Роблять лихо з вами.
    Москаль любить, жартуючи,
    Жартуючи кине.
    Піде в свою Московщину,
    А дівчина гине».

Відомо, що татарська держава мала значний вплив на москалів. Татарська стихія оволодіває їхніми душами. Хіба це випадково, що в лексику російської мови міцно ввійшло татарське слово «ура» (етимологія слова означає — бий).

З вигуками «ура», які їх надихали, татарська орда, а пізніше і московська рать вступали у бій Із ворогами. Як і татари, москалі захоплювали землі близьких і далеких сусідів, демагогічно заявляючи, що вони їм несуть блага цивілізації.

Москва посягала не тільки на чуже багатство, а й на чужу історію. Без жодних на те підстав російські вчені М. Карамзін і М. Погодін називають росіян творцями праукраїнської держави Київська Русь. Їхні твердження глибоко аргументовано, переконливо та ще й дотепно спростовує український учений-історик Л. Залізняк.

Він пише, що Київська Русь постала в ІХ столітті, а етногенез росіян розпочався в ХІ ст. У такому випадку, підкреслює вчений, «…російська держава з’явилася на два сторіччя раніше власне росіян». (Залізняк І. Нариси стародавньої історії України. — К. 1994, с.137).

 Із Київською Руссю пов’язане і наше входження в європейський простір. Не російський цар Петро І «прорубав вікно в Європу», а задовго до його народження київський князь Ярослав Мудрий.

Відомо, що його дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андрія, а дочка Єлизавета — дружиною короля Норвегії Геральда. Найбільша за обсягом інформація дійшла до нас про дочку Анну, заміжню за французьким королем Генріхом І.

Вона везла до Франції не лише шуби, плаття, намисто, золоті прикраси, а й духовну цінність — Євангеліє, на якому французькі королі клялись на вірність служінню батьківщині до 1793 р.

На подвір’ї одного з монастирів Франції неподалік Парижа встановлено пам’ятник Анні. Вона зображена на весь зріст, із короною на голові, у правій руці тримає скіпетр. На постаменті напис: «Анна руська, королева французька, засновниця храму 1060 року».

Коли покійний президент Франції Ф. Міттеран зустрічався з президентом України Л. Кравчуком, то перша його фраза була: «Ми знайомі з вами з ХІ ст.». Далекий нащадок Анни недавно приїздив до Києва, щоб побачити місто, де вона народилася і деякий час проживала в ньому. Він відвідав музеї Києва і собор Святої Софії, на стіні якої є напис, що тут була Анна. Археолог Висоцький вважає, що напис зроблений її рукою.

Після часів Київської Русі російська історія супроводжувалась численними війнами. Ішов процес «збирання російських земель». Попередники В. Путіна заковували в пута все нові й нові народи. Вони двічі воювали зі свободолюбивим чеченським народом, який дав світові Шаміля і Дудаєва.

Про ставлення чеченців до російських завойовників яскраво писав Л. Толстой у повісті «Хаджи-Мурат». Письменник каже, що чеченці «…не визнавали цих російських собак людьми», і така буде огида, бридливість і спантеличеність перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання знищувати їх, як бажання знищувати щурів, отруйних павуків і вовків, «було таким же природним почуттям, як почуття самозбереження» (Л. Н. Толстой. Повести — М. 1978 — с. 429).

Бурхливими подіями в Росії розпочалось ХХ століття. Буржуазно-демократична революція 1905—1907 років похитнула основи царського ладу, а остаточне його руйнування відбулося у 1917 році. Як і в минулому, йшла боротьба між Богом і дияволом, між силами добра і силами пітьми.

Достоєвський писав, що історія — це битва Бога й диявола, а поле битви — душі людські. Більшовики рвуться до влади, і, знаючи, що майже все населення Російської імперії сповідує ту чи іншу віру, відкидають Святого Бога. Натомість споруджують пам’ятник сатані й орієнтуються у своїй діяльності на темні сили.

В «Одкровенні святого Іоана Богослова» (гл. 13) говориться про звіра з сімома головами, який виходив із моря. Одна з голів його ніби була смертельно поранена, але ця смертельна рана зцілилась. Звір вів війну зі святими і переміг їх. Дослідники Біблії вважають, що тут ідеться про Римську імперію.

А нам думається, що це стосується імперії зла — Радянського Союзу. Поміркуйте самі: сім голів — це сім радянських правителів (Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов).

Щодо однієї з голів звіра, що була ніби смертельно поранена, то переконаєтесь, глянувши на фото колишнього генсека ЦК КПРС М. Горбачова. А про те, що звір вів війну зі святими і переміг їх, то це відповідає історичній правді. З особливою жорстокістю мучили, катували, вбивали святих, священнослужителів, людей, вірних Богові.

Кривавими були роки соціалістичного будівництва. Була знищена еліта нації, безжально нищилось селянство й особливо його найбільш працездатний прошарок, який називали куркульством. У моєму рідному селі репресували близько 20 хазяйновитих господарів.

Моя мама розповідала мені, що вечорами у їхніх хатах чулося голосне ридання. Плакали, немов за покійниками, відчуваючи серцем, що вже їх ніколи не побачать. Але Москва сльозам не вірила.

Не обминули мого села і голодомори, які гнали на цвинтар десятки моїх односельців. Я добре пам’ятаю голод 1947 року, коли люди їли лободу, шкаралупу з картоплі, кору з дуба, цвіт акації. Наша сім’я вижила лише завдяки корові, яка давала молоко.

Тоталітарна держава породила людей зі страху. Люди старались менше спілкуватись одне з одним, боячись доносів. За себе і за свої сім’ї боялись і мої родичі. Вони пам’ятали, що чоловік моєї тітки Явдохи служив у петлюрівському війську і був репресований та загинув на засланні. Переживали також за двоюрідного брата моєї мами. Він жив на Донбасі і був одружений із сестрою майбутнього першого секретаря Московського міського комітету партії В. Гришина (пізніше розлучився). При­їжджаючи в село, у колі найближчих друзів ви­словлював націоналістичні погляди.

У ХХ столітті, як і в царські часи, проводились загарбницькі війни (хіба окрім Другої світової), збройне втручання у справи інших держав. Туди, куди ступав чобіт московського солдата, приходили горе, нещастя, проливалась людська кров. Досить пригадати Фінляндію, Польщу, країни Балтії, Угорщину, Чехословаччину.

Україна в радянські часи залишалась підневільною. Її культуру, мову переслідували, все українське піддавали висміюванню. Талановитих українських митців і вчених, як минулого часу, так і сучасних, у тому числі С. П. Корольова, безпідставно зараховували до когорти геніальних росіян.

До речі, видатним росіянином не можна вважати і партійного державного діяча М. С. Хрущова. В російській мові немає слова «хрущ», про що свідчать словники російської мови. М. С. Хрущов народився в Курській губернії, де проживала велика кількість українців. У цій губернії були маєтки гетьмана І. Мазепи і два села, Іванівка і Мазепинка, названі на його честь. М. Хрущов був одружений з українкою, одягався у вишиванку.

За його ініціативи Крим був переданий Україні і за його правління у Москві відкрито пам’ятник Т. Шевченку. Крім того, завдяки його зусиллям не був репресований класик української літератури М. Рильський. На надгробку М. Хрущова білий мармур поєднаний із чорним гранітом, що символізує його справи — добрі і темні.

Більшовицька імперія, про яку більшовики заявляли, що царству її не буде кінця, проіснувала всього сімдесят три роки. Пригадується вислів про те, що якщо будувати суспільство на крові однієї невинно вбитої дитини, то воно буде несправедливим. А комуністи прагнули будувати комуністичний рай на ріках людської крові. Вони справедливо викинуті на смітник історії, а їхні твори на смітнику нині читають цуцики.

І до сьогодні спостерігається прагнення кремлівського керівництва до реанімації Радянського Союзу. Вони спираються на тих, хто на демонстраціях носять портрети кривавого сатрапа Сталіна, схвалюють його діяльність.

До цієї частини населення належать і ті, що пам’ятають дешеву ковбасу. Коротка в них пам’ять! А про масові розстріли, репресії, голодомори забули? Та даремні їхні потуги. Не забувайте: що Бог зруйнував — не постане знову. Не були відновлені ані Содом, ані Гоморра, ані Вавилон. Ніколи не підніметься з праху і Радянський Союз.

Сьогодні в Україні складна політична та соціально-економічна обстановка. Заважають Україні міцно стати на ноги антиукраїнські сили. Особливо виділяється серед них п’ята колона — «Опозиційна платформа — «За життя», яка московською блекотою одурманює своїх виборців. Її лідер В. Медведчук, кум В. Путіна, часто літає до Москви по вказівки від свого шефа. Уявіть собі, якби в період Другої світової війни у Радянському Союзі жив кум Адольфа Гітлера і сповідував ідеї нацизму, то його негайно б розстріляли.

А тут нинішня влада ніяк не наважиться рішуче припинити антидержавну діяльність В. Медведчука.

В українське суспільство вносять розбрат, смуту, неспокій священники УПЦ Московського патріархату. Вони лижуть ту руку, що вбиває наших братів і сестер. Українську православну церкву Київського патріархату називали неканонічною, а українську мову — непридатною для проведення богослужінь.

Хіба вони не пам’ятають, що коли апостол Петро на день П’ятидесятниці виступав перед народом, то люди різних національностей чули його проповідь рідною мовою (Діяння святих апостолів, глава 2)? Хіба вони не знають, що в країнах Європи богослужіння проводяться не латинською, а рідними мовами?

Хіба їм не відомо, що єврейські священнослужителі ніколи не служили чужоземним загарбникам? Коли у нас у Києві та Чернігові куполи храмів блищали золотом, то на теренах тодішньої Москви ходили ведмеді, а в болотах кумкали жаби. З болотом пов’язана і столиця Московії (етимологія слова означає «болотяна вода»), а відомо, що в болотах водиться.

Москва, що в радянські часи була центром сатанізму, притягує тих, хто ностальгує за «добрими старими часами», як магніт притягує залізо. Адже саме з Москві виходили нелюдські накази про репресії «ворогів народу», в тому числі й священників, ваших побратимів. Та і зараз вплив сатанізму на Московщині ще досить великий.

Недаремно тіло ката, творця імперії зла В. Леніна, зберігають у мавзолеї, замість того, щоб поховати на цвинтарі. З цього приводу в Біблії говориться, що людина вийшла із землі і повинна піти в землю.

Якось я розмовляв із колегою про агресивність північно-східного сусіда. Він перепитав: чого ти його так не любиш, адже з ним треба підтримувати добрі стосунки. Я відповів: а за що його любити? Пам’ятаєш, В. Симоненко у вірші «Курдському братові» писав, що тоді привітність можна взяти за девіз, як упаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст.

Віктор ПРАВДЕНКО
Рівне