«А Іванко мертвий. З бурячком у ротику...»: спогади про Голодомор Ярини Сліпченко з Млєіва на Черкащині

Стародавній Мліїв... Відомий як сотенне містечко за часів Хмельниччини і власність великого гетьмана, взята ним «на булаву»... Пізніше край пов’язаний з іменем святого Данила Кушніра, закатованого польською владою напередодні Коліївщини 1768 року та оспіваного генієм  Шевченка в його «Гайдамаках»...

А ще пізніше — прославлений великою родиною Симиренків, що дала Україні п’ятьох велетів: Федора, Платона, Василя, Левка, Володимира. Підприємців, цукроварів, винахідників, меценатів, великих учених-помологів.Тут також бували Великий Кобзар, Павло Чубинський та інші відомі українці.

Має Мліїв і славні традиції визвольних змагань 1917-1921 рр. Коли тут діяла незалежна Мліївська республіка, очолювана відважним отаманом Голим (Трохим Бабенко) — як недалека околиця материнської героїчної Холодноярської республіки.

І Холодний Яр, і Мліїв тих часів оспівані у безсмертному творі учасника тих подій, у романі талановитого письменника Юрія Горліса-Горського.
Але має Мліїв і дуже гірку-прегірку історію, насамперед пов’язану з комуністичним пануванням, коли більшовицько-московська влада, спираючись на місцевих посіпак, організувала тут голод.

Аж 346 безневинно загиблих у муках людей

У багатолюдному містечку — до 10 тисяч жителів — голодною смертю померло «тільки»... ні, аж 346 людей, з них встановлено імена 97. Хоч у трьох тодішніх колгоспах (ім. Леніна, ім. Челюскіна та «Переможець») смерть не лютувала, як у багатьох інших селах Городищини.

Але катам нашого народу нема прощення!.. І ніколи не буде! Бо й одна невинна жертва — це багато. А 346 — це 346 безневинно загиблих у муках людей. Це — вбивство. Це геноцид.

Тільки вільна і незалежна Україна є запорукою того, що на нашій землі таке жахіття, як 1932-1933 рр., ніколи не повториться. На віки вічні закарбуймо це в нашій національній пам’яті.
Ось дві історії двох жінок, які описують нелегке життя Млієва та смерті від голоду його мешканців.

Терор проти тих, хто не хотів іти в колгосп

Ярина Григорівна Сліпченко народилася 7 квітня 1931 року в с. Мліїв Городищенського району Київської області (нині Черкаська). Закінчила 7 класів у колишній земській школі, а тоді семирічці. У 16 років пішла працювати в колгосп імені Леніна в ланку, бо «мати хворіла і не було за що поступать».

У 1954 році вийшла заміж за Сліпченка Михайла Васильовича. «У невістках пішла працювати в мліївський кол­госп ім. Челюскіна». Знову в ланку. На пенсії з 1986 року.

Має дочку Віру, 1955 року народження, онуків Олександра та Людмилу, правнуків. Чоловік помер у 1987 році. До 2007 року жила у своїй хаті, а вже 13 літ живе на кутку Низьке Загребелля (біля річки Вільшанки) у дочки, яка її доглядає.

Завжди любила шити. Має швейну машинку. Обшивала себе і сусідів платтями, спідницями, кофтами.

Любить читати газети і дивитися телевізор, хоч погано чує.

Батько — Гладкий Григорій Іванович, 1895 року народження, мати — Зінченко Оксана Василівна, 1900 року наро­дження. Батько прийшов до матері з двома дочками — Ольгою і Марією, бо дружина померла. Із Оксаною мав двох дітей — дочку Ярину і сина Івана, 1935 року народження.

Батько віддав у колгосп коня і воза, працював у млині мірошником, млин належав Вовку, а потім його відібрали в колгосп. Був солдатом Другої світової війни, потрапив у німецький полон, повернувся додому, помер у 1949 році.

Мати трудилася в ланці. Брат Іван працював у колгоспі, 20 років — у Страхінспекції і «різав торф на Ірдині».

«Мати розповідала, що у 1932 році був недорід, тому жилося сутужно, — розповідає Ярина Григорівна. — Але в родині ніхто не помер з голоду. Не помер ніхто і в сусідів. У Одарки, Марини, діда Юхимаки всі діти вижили. Баба Марія Михтодиха, з якою разом працювала в ланці, розказувала, що у їхній родині теж усі залишилися живі. А ось у Павлихи Марії, як розповідала моя свекруха баба Колодчиха, двоє дітей померло, трьох і п’яти років. А вона сама вижила».

У тих родинах, де дорослі пішли в колгосп і були лояльні до влади, ніхто не голодував, бо в колгоспі для них варили їсти, давали трохи харчів. Хоч жилося дуже важко. А забирали з хат і ходили активісти до тих, хто категорично не хотів іти в колгосп. Таких у Млієві називали «індусами». У них і справді все відбирали. Хоч були випадки, коли й не чіпали.

«В нашої сусідки Таран Ганни було троє дітей: Іван 1927 р. н., Ольга 1929 р. н., Манька 1930 р. н., вона теж була «індускою». Але ніхто не вмер. Бо хоч сім’я ніде не працювала, але мала 60 соток грядки біля хати, корову, свиней, птицю, — продовжує згадувати 79-річна Ярина Григорівна Сліпченко.

— Про голод у селі за часів Сталіна ніхто не говорив. А після я дещо від людей чула. Наприклад, старший за мене на шість років Кравченко Семен Трохимович розповідав, що у 1932 році те, що вродило, у людей відбирали активісти. Вони забирали все: квасолю, насіння, вузлички з пшоном, пшеницею.

Люди боялися цих активістів, а тому все ховали. Закопували вночі, щоб не бачили сусіди, тому що й самі сусіди могли украсти або «здати» активістам. На вулицях не було ні собак, ні котів. Їх поїли. Ходили чутки про канібалізм на кутку Коржевиці. Мертвих людей можна було побачити на вулиці під тином. Хоронили їх ті, хто був хоч трохи здоровішим».

Зі школи дітей водили в поле, де стояв казан, у якому варили затеруху. Але, щоб отримати ополонок цього наїдку, треба було назбирати бурякової кузьки. Семен під вечір, разом зі своїм другом сусідом, ходив у поле збирати колоски. Їсти їх треба було трішки, щоб не померти. Але ж дуже хотілося їсти. Тому багато дітей вимерло через те, що об’їдалися цих колосків. Так померли Семенові старші брати Андрій та Іван. А його тітку Параску посадили у тюрму на шість років за те, що вона збирала колоски.

Діти молили у Бога,щоб дав їм хліба

«Знаю розповідь Колісник Ганни Олексіївни, яка жила у садстанції (Платонів хутір у Млієві. — Авт.), 1925 р. н., — каже жінка.

— Вона говорила, що голод у їхній родині розпочався ще 1932 року. Бо були сильні дощі й розлилася річка Вільшанка та затопила їхній город аж до хати. Все повимокало і не стало чого їсти. Вони шукали яблучка, пекли їх і їли. Але найстрашніше настало навесні 1933 року. У них була корова, то жили за рахунок неї. Вдень ховали корову в заростях біля річки, щоб її не побачили, а вночі вели в сарай. Але хтось розказав. І до них прийшли активісти, зайшли у сарай і витягли корову.

Батько дуже просив змилуватися над його сім’єю, залишити годувальницю, хоч для діток (їх було четверо). Але ті сказали, що корову забирають на м’ясо за весь куток, де люди не заплатили податок на м’ясо й яйця (був податок: здавати щороку на одну особу 44 кг м’яса, 140 яєць, 100 кг картоплі), всі дуже плакали, але дітей ніхто не пожалів, і залишилися вони без годувальниці.
Після цього батько забрав старшого сина й подався на шахти на Донбас, а менші з матір’ю зосталися у Млієві.

Ганя з братом ходили у станційну їдальню, просили лушпайки з картоплі. А мати ходила на базар у Вільшану, просила хліба. Діти вилазили на стіл у хаті, молили в Бога, щоб дав їм хліба.
Мати принесла трохи жита, яке змололи в жорнах, добавили гички з буряків і спекли коржів. Старший брат Антон, якому було 8 років, з’їв такого коржа, у нього почало колоти у животі, і він до ранку помер.

Однак подібних випадків у Млієві траплялося мало. Бо тих, хто не схотів іти в колгосп, було небагато. Але якраз у таких родинах найбільше померло і дорослих, і дітей най­страшнішою голодною смертю. Вічна всім їм пам’ять!»

                                                   Катерина Йосипівна Вовк

Спасали в голодовку...

Катерина Йосипівна Вовк народилася 14 жовтня 1930 року в центрі Млієва.

Перед тим 1929 року народився брат Іван, була ще старша сестра Марія, 1926 р. н. Ходила три роки в школу. Але не було в чім ходити — взутися й одягтися. «Мамо, ніхто не ходе в школу так, як я», — казала.

У 12 років за день наривала до 1,5 ящика смородини (до 10 кг). У 13 — пішла працювати в колгосп імені Леніна. Де трудилася сорок років. «І сапка, і коса, і вили, і лопата — все було в руках. Грузила снопи на воли» (на віз, запряжений волами), розказує.

У 1958 році одружилися з чоловіком. Вовк Михайло Свиридович сім років служив у армії. Працював у колгоспі водієм. Був дуже ревнивим. На весіллях, вирядинах, де Катерина «співала й танцювала, як скажена, дід дивився, щоб ні з ким із чоловіків не говорила й не танцювала. У березні наступного року буде шість літ, як Михайла немає».

Є дочка Галина, яка живе в Кривому Розі, і син Віктор, живе у Млієві, зовсім недалеко. Має четверо онуків. «На дітей гріх обіжатися. Дочка приїде, помиє, обпере. А син і двічі на день приходить. Як хворію, то й ночує в мене».

Мама — Тетяна Федорівна, 1907 р. н. Батько з ними не жив.

Дуже допомагали бездітні дядьки Антін Федорович та Степан Федорович. Які у 1933 році купили сестрі хату на кутку Галине «з чотирма шибками». Допомогли добудувати оселю. «Спасали у голодовку, а сестру Марію дядько Антін у 1933 році забрав і вдочерив, хоч вона мамою називала маму Тетяну, а дядька і тітку дядьком та дядиною. Від них вона й заміж пішла».

Мама все життя пропрацювала в колгоспі імені Леніна. Померла в 1997 році.

«Голод був великий, — втирає сльози Катерина Йосипівна. — Я не пам’ятаю. Але мама розповідала, що не було чого їсти. І я ледве ноги волочила. І братик Ваня теж. Мама нас тягла у майдан (колгоспний дитячий садочок. — Авт.), а сама йшла на роботу.

Одного ранку, це була весна 1933 року, Ваня відмовився йти — так охляв. І мама потягла у майдан лише мене. Повертається — а Ваня мертвий. З бурячком у ротику (плаче).

Люди дуже бідували. Особливо ті, які не пішли в колгосп. У них активісти все відбирали, траплялося — і з хати виганяли. Так розповідали мама і старші люди. Як я підросла.

Мама казала, що люди ходили на скотомогильник і відрізали м’ясо у вивезених туди дохлих коней, корів, телят, свиней. Варили і їли його. Сестричка Марія якось пішла до сусідки, яка варила дохлятину, — м’ясо кипіло у казанку в печі. Сусідка витягла його і запросила поїсти, бо знала, що та голодна. Але сестра відмовилась, бо мама суворо наказала ніде нічого не їсти. А сусідка поїла й померла. Бо невідомо ж, від чого здохла та коняка.

У різних кінцях Млієва люди голодували по-різному. Де голоду було більше, де менше.

Мама казала, що тоді був такий наказ від влади, що кожен житель, якщо вранці не бачив сусіда, то повинен зайти в його хату. І коли той мертвий, то витягти за ноги надвір. Бо раз у день село об’їздили підводи й забирали мерців. Бувало, що люди були ще напівживими. Але їх кидали на воза і везли на цвинтар, де скидали в одну яму. Казали: все одно помре до ранку (плаче).

Якщо хтось і мав якісь харчі, то люди, страхаючись обшуків активістів, зерно та інші продукти ховали по ярках, потім потроху мололи на дерушці, підмішували до листя липи і пекли листяники.

Їсти готували переважно вночі, вночі ж і старалися щось з’їсти. Ще споживали дубову кору, товкли в ступці насіння мишію (бур’яну), воно навіть продавалося. Траплялося, що їли дітей. Люди падали масово, покійників не встигали хоронити, бо всі були виснажені, слабкі. Просто прикопували у дворах, на городах. А викопані на кладовищі ями швидко заповнювалися. Бодай нікому не довелося того пережити» (плаче).

Тепер у Катерини Йосипівни одна відрада — діти, онуки і правнуки.

«Нещодавно онук, Вовк Станіслав Вікторович, пішов у військо, — розповідає. — 5 жовтня прийняв присягу. Часто дзвонить. Каже, кріпись, поки я у відпустку прийду. То я і кріплюсь. Сиджу та виглядаю його у віконце...»

Ольга ОСИПЕНКО,
завідувачка музеєм-відділом родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею
Городищенський район Черкаської області