Художник Василь Семенюк: Ілюструючи «Кобзар», кожної днини я боровся з самим собою

Переконаний, що кожен, хто візьме до рук «Кобзар», який насичений графікою Василя Семенюка, одразу спалахне естетично-пізнавальною цікавістю.

Людська допитливість гортатиме сторінки нової книжки, а запитання лізтимуть у голову: «Що ж такого особливого створив Семенюк, щоби здивувати, поповнити багату образотворчу Шевченкіану? Хіба будь-хто здатний подолати психологічний бар’єр інтелектуально-духовної масштабності постаті Кобзаря?»

Свої сумнівні запитання подолав досить швидко. Понад двісті графічних композицій на твори Тараса Шевченка оживали в моєму серці та уяві, чисті помисли відкривали загадку любові, диво єдності мислі й руки художника.

Допомогла у цьому пізнанні «Передмова» Василя Семенюка до ілюстрованого ним «Кобзаря». Вчитаймося, вельмишановний добродію, у цей текст разом, і світ таланту заграє неповторними барвами творчих пошуків, мук, незгасаючої, неповторної праці: «Березень 2011 року Божого для мене був знаковим. Так, знаковим! Не знаю, чи хтось частіше відкривав «Кобзар», ніж я цього місяця.

Якщо так, то хотів би я бачити цю людину. Що вона шукала там? І що знайшла? Шевченко своїми думками, як розпечена магма вулкана, накрив мене всього, не залишаючи нічого для мене.

Це вже був не я. Ні! Не я. Я біг. Падав. І ще раз зводив свій взір догори. А як там на світі Божім? Світ мовчав. А я був, як на гонках по вертикалі. І це було, як в бою. Завтра знову буде те, що нині. Бій. Тільки вперед. Слово у лінію. Лінію в слово. Плач. Розпука. Кров. Шаблі. Я все ближче і ближче... Та де там! Чим ближче я до нього, тим далі він від мене. Бракувало мені лінії. Думки. І безпорадні мої мрії... І де ті орієнтири? Це — так можна. А оце — так. А так — не годиться. У кого просити поміч?.. І так кожної днини я боровся з самим собою»...

У глибинах національної правди творів Шевченка

Одухотвореність Василя Семенюка виливалася у чистоту графічних ліній, у контрастні переливи чорного і білого, білого і чорного, але не тільки техніка графіки володіла митцем, а насамперед прагнення усвідомити глибину національної правди кожного твору Тараса Шевченка. Кипучий згусток своєї енергії з дотиком до Шевченкової величі художник перетворював у неординарні графічні твори, в українську естетичну своєрідність, джерело національної гідності, Шевченкової вічності. Але відчуття сутності українського, загальнолюдського світу Тараса Шевченка не раптово ввійшло у доброчинне єство Василя Семенюка.

Зерна світлої, божественної любові до українських національних цінностей, поваги до чесної людської праці засівали в душу допитливого хлопчика бабуся і дідусь, мама і тато, доброзичливі односельчани Чорного Потоку Надвірнянського району на Івано-Франківщині, де з Господнього благословення і батьківської любові 19 вересня 1957 року прийшов на світ земний Василь Семенюк.
Бабуся Теодозія-Василина хоч була неписьменна, але мудрістю своєю захоплювала.

Вона часто говорила, що неділенька свята для Господа і треба йти на літургію до церкви. Навчила онука Василька «Отче Наш», «Богородице Діво», «Вірую», рахувати до тисячі, знати дні і місяці, баладу про легендарного Олексу Довбуша «Ой попід гай зелененький...», щоб він знав і пам’ятав: рід Семенюків походить із Печеніжина. Мабуть, серцем відчувала і тому щиро молилася, просила Бога, щоби онучок її вивчився на художника.

Дідусь Михайло плекав у Василькові силу волі, наполегливість, військову кмітливість, бо був січовим стрільцем, воював із загарбниками за незалежність України. Хоч за комуністичного режиму було дуже небезпечно, але розповідав віч-на-віч про здвиги січовиків, тихо-тихо наспівував:

    Гей, там на горі Січ іде,
    Гей, малиновий стяг несе.
    Гей, малиновий!
    Наше славне товариство,
    Гей, марширує — раз, два, три!

Пильно вдивлявся в очі онука, пригортав до себе, застерігав, щоб, не дай Боже, нікому не говорив, бо може бути велика біда.

Тато Іван мав добрі руки і чуйне серце. Добре знав «Біблію», був сільським зубним лікарем, тобто рвав людям зуби. Дуже любив коней-гуцуликів, які його слухались, бо не лише давав поласувати вівсом, а й, як не дивно, приголублював піснями. Над Чорним Потоком линули Семенюкові коломийки, українські народні пісні. Односельчани зачаровано слухали:

    Верховино, світу ти наш!
    Гей, як у тебе тут мило!

Коли гостилася вся родина Семенюків, Іван Михайлович обдаровував присутніх «Маршем «сіроманців». Але спочатку добре зачиняли вікна, двері, щоби пісня не потрапила до вух недоброзичливців, бо час совєтський був непевний. Тільки за відновленої незалежності України вільно дзвеніла пісня Івана Семенюка:

    Із гір Карпат несеться пісня волі,
    Із гір Карпат лунає волі зов.
    Там синьо-жовті майорять прапори,
    Там вже заграла українська кров.

Доброзичливий родинний клімат Семенюків духовно об’єднувала і нині на 90-му році життя підтримує мама Марія Михайлівна великою любов’ю, яку черпає в поезії Тараса Шевченка.

Саме від мами малий Василько вперше почув «Садок вишневий коло хати», «Мені тринадцятий минало», «За сонцем хмаронька пливе», «Іван Підкова», «Сонце заходить, гори чорніють» та особливо щемну «Гамалію»...

Лірико-філософський, національно-гуманістичний світогляд, зароджений в дитинстві, формувався, утверджувався під час навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша та Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (нині — Українська академія друкарства).

Тема дипломної роботи — серія літографій за мотивами українських народних пісень про кохання.

Працюючи в галузі живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва, Василь Семенюк створив «Будні мого села», цикл «Обрядовий», серії «Українські народні пісні», «Пісня про незнищенність матерії». Про багатогранність його творчості свідчать численні живописні та графічні композиції за мотивами творів

Б.-І. Антонича, В. Симоненка, О. Ольжича та інших поетів. Василь Семенюк проілюстрував чотири книжки автора цієї статті: «Шевченкове Слово», «Історія російщення українців» (співавтор М. Рожик), «Інформаційна безпека України», «Так! Я — Українець!».

«Служу на славу імені України»

До нинішнього напрочуд оригінального ілюстрованого графікою видання «Кобзаря» (2019 р.) доцент Львівської національної академії мистецтв, народний художник України Василь Семенюк творчо наближався з юнацьких років. Почав осмислювати твори Тараса Шевченка ще в студентські часи.

Це були кольорові композиції, графіка різних періодів, лінорити і, особливо, живопис на склі. Потужним поштовхом до його творчих, своєрідних пошуків був лист-прохання Тараса Шевченка (1 жовтня 1844 року) до чернігівського цивільного губернатора П. І. Гессе сприяти в розповсюдженні офортів «Живописна Україна».

Василь Семенюк зi зворушливим хвилюванням читав: «Історія Південної Росії зачудовує кожного своїми діяннями і напівказковими героями, народ предивно оригінальний, земля прекрасна. І все це досі ніким не представлено перед очі освіченого світу, тоді як Малоросія давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів.

Чим вони захопились, забувши своє рідне, не знаю; мені здається, якби моя батьківщина була найбіднішою, найменшою на землі, і тоді б вона мені здавалася кращою від Швейцарії і всіх Італій.

Ті, які бачили хоч раз нашу Країну, кажуть, що хотіли б жити і померти на її прекрасних полях. Що ж нам сказати, її дітям? Треба любити і гордитися своєю пречудовою матір’ю. Я, яко член її великого сімейства, служу їй якщо не на істотну користь, то принаймні, на славу імені України. Тарас Шевченко».

«Шевченко — як сонце: варто тільки зійти — і це божественне світло буде сяяти в твоїй душі весь вік», — щиро, з великим пієтетом сказав Василь Семенюк. Він ґрунтовно вивчив прекрасну графіку академіка-гравера Тараса Шевченка, який сповідував романтизм, відроджену ним у своїй творчості техніку офорта, у якій виконано шість аркушів, що ввійшли до альбому «Живописна Україна». Добре знає витоки української графіки — мистецтво мініатюр часів давньоукраїнської дер­жави Русь, творчість С. Гординського, П. Ковжуна, Л. Левицького, І. Остафійчука, з якими пов’язано високе піднесення львівської графічної школи.

Чорно-білі слова Кобзаря

Авангардна творчість Василя Семенюка незвично ілюструє поезії Тараса Шевченка, дає візії — власними засобами творить оригінальні роботи, на які його надихає поезія. Емоційно-виражальний принцип характеризується тим, що у кожній його композиції цитата із Шевченкових поезій — квінтесенція думок Пророка.

Наприклад, «Діла добрих обновляться, діла злих загинуть», «Мій Боже милий, як-то мало святих людей на світі стало», «Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!», «Нема на світі України, немає другого Дніпра», «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», «Свою Україну любіть, любіть її... Во время люте», «Борітеся — поборете, вам Бог помагає», «І на оновленій землі врага не буде, супостата»...

Чорне-біле, біле-чорне переплітається зi словом Кобзаря, створюючи одне ціле композиції, де немає межі у просторі і часі. Тільки так, бо творчість Тараса Шевченка на всі часи — як молитва перед Святим Образом.

Характеризуючи творчість Василя Семенюка, арт-критик Лідія Трохим наголосила, що новаторська особливість графічних робіт митця у поєднанні лінійних контурів і заповненні площин хроматичним або ахроматичним тоном. Емоційна наснаженість цих робіт найбільше проявляється через ахроматичні контрасти, легкість, «віртуозність» ліній.

Глибинний зв’язок між ілюстрованою поезією у «Кобзарі» Тараса Шевченка та її інтерпретацією художником-графіком Василем Семенюком яскраво виражений через український етнопсихологізм, який ґрунтується на морально-духовних, національних цінностях.

Василь Семенюк усім своїм доброчесним єством дякує чистій, безсмертній Душі Тараса Шевченка, що дозволила через графічне оздоблення «Кобзаря» доторкнутися до феноменальної творчості світової слави українського Пророка та через її осяйність побачити, де спочиває безсмертна Порадонька Святая...

Василь ЛИЗАНЧУК,
заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка