Не українець — то стань збоку

Дуже неприємно слухати, як по телевізору виступають різні рабіновичі, розповідаючи про дивізію «Галичина», і звинувачують українців із Західної України у зраді Радянського Союзу. Спочатку треба зрозуміти, що таке «Галичина» і який складний її політичний розвиток. Але рабіновичі не розуміють цього і не хочуть зрозуміти.
    Між Східною та Західною Україною завжди був кордон по Збручу, тож і думки сформувались протилежні в цього розділеного народу. Мої дідусі, як по мамі, так і по татові, служили в Австрійській армії, знали німецьку мову і казали, що з усіх окупантів Галичини Австро-Угорщина була, як рідна мама. В армії солдатів заохочували вчити німецьку мову, а за це давали відпустку додому, і галичани швидко освоювали державну мову Австрії і користувалися наданими за це привілеями.
    Треба зрозуміти, що Галичина була під окупацією Австрії впродовж півтора століття. І галичани Україну, що за Збручем, називали «Росія». Мій дідусь Павло казав: «Як я був у глибокій Росії...» — «А де ви були, дідусю, в Новосибірську?» — «Ні! В Проскурові (нині Хмельницька область. — Авт.)». Ми, галичани, до Другої світової війни свій погляд звертали на Захід, тож навіть не знали, де розташований Херсон, але добре знали, де є Відень, Прага, Варшава, Краків, Париж та інші західні міста, куди наші люди мали вільний виїзд із поверненням. Про Радянський Союз із газет взнавали, що то страшна репресивна держава, що це тюрма народів, що за будь-що тебе посадять до тюрми і що там постійний голод. Спочатку землю давали, а потім навічно відбирали, роблячи з колгоспників рабів. Більше боялися москалів, ніж татаро-монголів. І ось раптом 1 вересня 1939 року почалась Друга світова війна, яку розпочав Гітлер зі Сталіним, й обоє ту війну програли. Німеччина програла у 1945-му, а Радянський Союз — у 1991 році, коли розпався як ворожа для різних народів система, як тюрма народів.
    По приходу совітів у Галичину відразу почали саджати в тюрми ні в чому не винних людей, вивозити до Сибіру. Селян обклали податками та всілякими данинами: зернові поставки, молоко, яйця, м’ясо, шкіра, шерсть і ще на додачу — позики. Жодна окупаційна влада так не знущалася над Галичиною, як Москва. То як можна лояльно ставитися до такого репресивного і рабівничого окупанта? А коли в 1941-му під натиском німців відступали більшовики, то по всій Галичині у в’язницях українців жорстоко мордували до смерті: виколювали очі, відрізали вуха, знімали скальпи, вибивали зуби, забивали в руки цвяхи — таких жахів тут ніхто ще не бачив і не знав. То як таких деспотів можна поважати?
    Театр воєнних дій посунувся на схід — до Москви, Ленінграда, Сталінграда. Чотири роки військова промисловість обох держав день і ніч робила бомби і кидала на голови солдатам один одного, та все марно — обидві держави програли.
    Гітлер добре знав, як під час Першої світової війни Австрія організувала з галичан «Січових стрільців». Українські командири січових стрільців розраховували, що воюючі держави — Австрія та Росія — видихнуться у війні, тоді вони порозганяють австріяків на захід, москалів — на схід, а Україна буде наша. І ніхто в тому не винен, що так не сталося, бо до війни долучилася так звана «велика російська революція», і карти були перетасовані.
    Я згадав лише січових стрільців, а ще ж була 44-та дивізія. Отже, Гітлер у 1943 р. став організовувати ту нещасну дивізію SS «Галичина», набираючи добровольців, які не дуже зголошувались, бо ж хто хотів іти на смерть? Ішли ті, яким совіти допекли, забравши батька, чи брата, чи когось із родини та відправивши у Сибір. Вони хотіли помститися ворогові, а кого совіти не зачепили, то ті воювати не хотіли. Тоді Гітлер став набирати примусово. Мого брата Івана, 1924 року народження, німці забрали в «балдисти» — по-нашому «робочі батальйони», будувати в Тернополі залізничну станцію, бо німцям на старій не поміщалися ешелони поїздів. Цілий тиждень «балдисти» працювали, а в суботу по обіді їх відпускали додому по продукти, в неділю вони мусили повертатися назад. Отже, ті «балдисти» задарма, та ще й за свої харчі повинні були працювати на німців. Ось так гітлерівці вміли експлуатувати український (і не тільки) народ.
    Втративши чимало живої сили під Сталінградом, Гітлер вирішив поповнити її з галичан, створивши 44-ту дивізію. Він знав, що чимало з них лояльно ставилися до Австрії, знали німецьку мову, працівники-остарбайтери з Галичини в Німеччині користувалися правами, як і німці, а от зі Східної України носили пов’язки з написом ost і були в правах обмежені — не мали права вільно ходити містами. (Ніхто не винен, що так історично склалося, що німці довіряли українцям-галичанам, а східним — ні). Тож до так званих «балдистів» почали приїжджати агітатори і вербувати в дивізію «Галичина», мовляв, у вас буде форма, така сама, як і у німців, і пайок, проте ніхто не записувався. Тоді з колони працюючих примусово відібрали високих і дужих хлопців. Були, правда, й добровольці. Як казав один кіношний генерал у фільмі «Штрафбат»: «Іде страшна війна, то хто там життя рахує...» Так що до дивізії «Галичина» й у галичан ставлення двояке, є різні погляди, бо хтось ішов туди добровільно, а когось забирали силою. Тож хочеться сказати всіляким рабіновичам, як кажуть поляки: «Ти нє єстесь поляк, то стань встронє, пся крев» (ти не поляк, то стань збоку, собачий вилупку) — «Ти не українець, тож стань збоку». За тридцять років незалежності він так і не вивчив української мови, тому й не є українцем, немає права судити українців.

Євген МИСИК
Тернопіль