Козацький Батько: чому Дмитро Яворницький досліджував історію запорозьких козаків

Нинішній — рік 165-ліття легендарного Дмитра Яворницького, українського історика, археолога, етнографа, фольклориста, письменника.

Завдяки йому побачило світ комплексне дослідження з історії українського Запорозького козацтва.

Цій тематиці він присвятив низку праць, але найголовніша з них — фундаментальна тритомна «Історія запорозьких козаків».

Як став Еварницьким

Майбутній історик народився 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка на Харківщині в родині дяка Івана Якимовича та селянки Ганни Матвіївни. Родина була бідна, хоча коріння мали шляхетне. Хоча батько вмів читати лише по складах, але для дітей це було свято.

Шестирічний Дмитрик захоплювався твором Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Пізніше Яворницький згадував: «Як дочитали до того місця, як Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котилися у мене з очей». Отак у життя маленького Дмитра ввійшла тема козаччини, яка не відпускала його протягом усього життя.

Початкову освіту Дмитро отримав удома. А в 12-річному віці розпочав навчання у повітовому училищі Харкова. Саме там стався дивний випадок з його прізвищем. «Дід і батько мій писалися «Яворницький», а у школі якийсь дурень причепив букву «Е», — констатував пізніше. Після того випадку вчений майже п’ятдесят років підписувався неправильним прізвищем і зміг остаточно його змінити лише після 1918 року.

Успішно закінчивши училище, Дмитро Яворницький за наполяганням батьків вступив до Харківського духовного училища. Та швидко зрозумів, що це не його покликання.

У 1877 році, не довчившись у семінарії, юнак вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Одразу визначився з темою дослідження: «Історія козацтва», почав збирати матеріали в архівах. Проте архівами вчений не обмежився — організовував краєзнавчі, етнографічні та фольклорні експедиції.

На формування світогляду майбутнього вченого вплинули лекції Олександра Потебні та Миколи Сумцова. В університеті цінували талановитого дослідника, відтак залишили позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Саме в цей період Дмитро Яворницький починає читати в Харкові та інших містах авторські лекції про козацтво, які збирали зацікавлених слухачів.

«Ваші запорожці намне потрібні»

Праця науковця «Виникнення і будова Запорозького Коша» стала справжньою сенсацією. Натомість в університеті його позбавили... стипендії. Опікун харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович заявив: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію».

Проте молодий дослідник наполіг на своєму, тож не дивно, що залишився без засобів до існування. Крім того, його звинуватили в політичній неблагонадійності, сепаратизмі та українофільстві.

Цькування та переслідування не минули безслідно для вченого. Він важко переживав своє вигнання, захворів на запалення мозку і, не досягнувши 30-літнього віку, посивів.

«І не думав, і не думаю бути сепаратистом, — писав Яворницький. — Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу іншої розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї України бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали би люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха — кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу... Так хіба це сепаратизм?».

В особистому житті теж було не все просто. Вченого не підтримала і пішла від нього дружина Варвара Кокіна. Напевно, по-іншому не могло бути, адже Дмитро Яворницький одружився з нею... за наполяганням батьків.

За спогадами сучасників, в житті Дмитра Яворницького було трагічне кохання — він був до безтями закоханий в Єлизавету Щоголів. Проте разом бути не судилося — Єлизавету віддали заміж за іншого. Аби допомогти синові впоратися з драматичною ситуацією, батьки познайомили сина з Валентиною Кокіною. Утім щасливе подружнє життя не склалося.

Аби підтримати вченого, друзі радили йому залишити Харків і Україну. Хоча на душі було тяжко, Яворницький змушений був переїхати до столиці Російської імперії. Так розпочався новий етап у житті Дмитра Яворницького. Попри зайнятість (доводилося працювати в декількох приватних навчальних закладах, давати уроки, співати у капелі) продовжував вивчати історію запорозьких козаків.

Злети і падіння    

Дмитро Яворницький заприятелював з культурно-громадськими діячами української громади. Особливо цінував дружбу з видатним художником Іллею Рєпіним. Їхнє знайомство відбулося у лютому 1866 році і збереглося до кінця життя.

Як згадував Дмитро Яворницький, їх познайомила і здружила робота над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Дмитро Іванович став першим консультантом Рєпіна з козацької теми, давав речі зі своєї приватної колекції, підшуковував натурників і, зрештою, сам позував в образі козака-писаря.

Саме під впливом Яворницького у творчому доробку Іллі Рєпіна з’явилися й інші картини із запорозької тематики. У свою чергу, художник виконав декілька ілюстрацій до книг ученого.

У 1887 році історик вирушив у важку подорож на Соловецькі острови задля дослідження тамтешніх архівів. Яворницькому вдалося зібрати свідчення про багаторічне ув’язнення і смерть останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Вдалося навіть знайти надгробну плиту з могили кошового.

Петербурзький період став доволі плідним у дослідницькій діяльності вченого. Вийшли друком 56 статей і 7 монографій: «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888, 1889), «Вольности запорожских козаков» (1890), 1-й том тритомної монографії «История запорожских козаков» (1892).

Патріотичні погляди вченого не залишилися поза увагою імперської влади. За Яворницьким було встановлено нагляд поліції, відбувся обшук, а згодом і звільнення «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии».

У 1892 році, на вимогу тодішнього міністра освіти історика заслали у відрядження — на три роки до Ташкента з забороною читати лекції. Та навіть у Середній Азії Дмитро Яворницький не відрікся від головної справи свого життя: тут він написав другий том «Історії запорозьких козаків» та монографію про Івана Сірка.

Згодом настав так званий московський період. Наприкінці 1896 року Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. За свідченням сучасників, саме тут яскраво спалахнув його талант педагога та лектора. Проте над ним тяжіло тавро «вільнодумства», через що вчений тривалий час не міг захистити дисертацію.

Викладацька робота, активна громадська робота, лекторство по всій Російській імперії, десятки надрукованих книг — все це підносило авторитет ученого-дослідника. Саме в цей період Яворницького почали називати «Батьком запорозьких козаків» та «Козацьким Батьком».

Він досягнув визнання, його авторитет як ученого був незаперечним, проте... Не було ані добробуту, ані матеріального забезпечення. Найбільшою мрією вченого було повернення на рідну землю, в Україну.

Дослідив пороги перед затопленням

Нарешті Яворницькому вдалося повернутися в Україну. У 1902 році вченого запросили до Катеринослава на посаду директора новоствореного історико-краєзнавчого музею імені О. Поля. Зрештою, це запрошення не було випадковим.

Ім’я Дмитра Івановича було добре відоме на Катеринославщині як історика, археолога, лектора. Серед його приятелів був і легендарний Олександр Поль — засновник гірно-рудничої промисловості краю, завзятий колекціонер та власник приватного музею старожитностей.

Починаючи з 1890 року, після смерті Олександра Поля, вчений на шпальтах газет і журналів закликав місцеву громаду Катеринослава долучитися до створення Музею старожитностей.

Учений не просто став директором — служив справі свого життя натхненно та самовіддано. Очолюваний ним музей став культурним осередком Катеринослава, об’єднавши активну громаду міста.

Вчений очолював музей понад тридцять років, за цей час були сформовані його фонди. Невдовзі музей став одним із найбагатших в Україні, зберігаючи більше 80 тисяч експонатів. У 1905 році в Катеринославі за активної участі Яворницького відбувся XIII археологічний з’їзд, який став знаковою для Російської імперії подією.

Багато сил та енергії доклав Дмитро Іванович, аби організувати та провести його на високому рівні. Працюючи в Катеринославі, вчений доклав чимало зусиль для його культурного ренесансу. Саме Дмитро Яворницький вважається автором запропонованого у 1918 році топоніма Січеслав. Учений мріяв, аби ця назва назавжди залишилася на мапі міста.

Під час української революції 1917—1921 років цю назву використовували національні українські сили та представники української інтелігенції. І хоча в межах процесу декомунізації колишній Катеринослав-Дніпропетровськ було перейменовано на Дніпро, нині ця назва є найбільш поширеною серед проукраїнських сил.

У 1927 році стало відомо про плани будувати Дніпровську ГЕС. Дивовижний витвір природи — дніпровські пороги — та недосліджені історичні пам’ятки скіфсько-алансько-козацького часу мали назавжди опинитися під водою.

Коли професорові Яворницькому стало відомо про те, що пороги мають зникнути, занепокоївся. Та для себе вирішив: час діяти. Вчений запропонував Академії наук дослідити територію, яку мають затопити. Він сам плив на пороги, що і де потрібно сфотографувати, брав участь у розкопках, спав у наметах. Результатом цих експедицій стали 37 тисяч експонатів, фотознімки всіх порогів — Яворницький ретельно зафіксував історію створення кожного експонату.

Попри численні наукові досягнення, життя вченого не було безхмарним. Репресії ­30х років не оминули цю видатну особистість. За доносом одного зі співробітників Дмитра Яворницького звільнили з музею, обвинувативши в «буржуазному націоналізмові».

У 1937 році вченого зарахували до верхівки так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля». На щастя, арешту вдалося уникнути, хоча здоров’я вченого було остаточно підірвано.

Він пішов з життя на 85 році життя, 5 серпня 1940 року. Видатний вчений-патріот залишив нам заповіт: «Працюй, не задивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу й на пожиток краю, який тобі дорогий».