Інтелект проти гібридної війни: рецензія на книжку Олега К. Романчука «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи»

Серію публіцистичних статей на тему «малої української історії» останніх шести років, тобто періоду війни, представлено в книжці Олега К. Романчука «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи. Публіцистика воєнного часу. Вибрані тексти 2014–2019: статті, есе» (Львів, 2020).

Під поняттям «малої історії» маю на увазі дослідження, в центрі якого — український наратив, передусім внутрішній: осмислення політичних, соціально-економічних, соціогуманітарних проблем усередині України. Акцент автора — саме на історії повсякдення, послуговуючись поняттям представників школи Анналів.

Книжка Олега К. Романчука хоча й складається зі статей, у різний час опублікованих в українських і міжнародних виданнях, проте сукупно — це цілісна хроніка подій останніх шести років, осмислена в контексті державницької політики, яка була утверджена в період війни з Росією.

Фундамент нації не може бути «гібридним»

Автор часом вдається до надміру фактів, але як інакше зупинити ту вакханалію абсурду, посилену технологіями гібридної війни? Олег К. Романчук пропонує свою відповідь: фіксувати, співставляти й аналізувати, причому аналіз здійснено на широкому історичному тлі процесів націєтворення в Україні.

Такий погляд видається переконливим і вкрай важливим, бо в основі пропонованої методології — увага до світогляду як фундаменту державної політики. Без зміцненого фундаменту неможливо говорити про політику, спрямовану на досягнення блага для громадян. Бо ж тоді виникає запитання: громадян чого? України?

А що в своїй суті означає бути громадянином України? Ті, хто воюють проти України сьогодні, вчора були її громадянами, принаймні за паспортом. Ті, хто жили в Криму, спілкувалися іншою мовою, потребували інших культурних цінностей, зрештою, вони склали зброю, коли ворог увійшов на територію, яка, згідно з міжнародним правом і нормами закону, була територією України.

Але ж чому ворог зміг так легко підкорити тих, хто формально є громадянами України?

За Олегом К. Романчуком, такий підхід не спрацьовує, бо паспортної ідентифікації недостатньо. Громадяни — це ті, хто живуть в одному світоглядному полі, маючи спільні цінності.

І фундамент не може бути «гібридним», бо інакше в історії з’являються по­кручі й політичні «почвари», котрі, ідучи вперед, водночас тягнуть країну назад до свого колоніального минулого, бо просто не можуть інакше. Як тут не згадати формули Мішеля Фуко: «Ми бачимо світ так, як нас навчено його бачити».

І саме тому політичною елітою в Українській державі мають бути ті, хто знають, що таке держава, на яких принципах вона будується. І що таке Україна як особливий семіотичний історико-національний соціокультурний простір.

Альбер Камю говорив про те, що абсурд можна подолати тільки шляхом його «препарування» на складники, з якими має боротися інтелект, доводячи, що той чи той чинник абсурду — фейк, який не існує в реальності. Технології гібридної війни спрямовані на мультиплікацію фейків, які з реальності створюють гібрид. У такій реальності громадяни не знають, де добро, а де зло. А неправда, повторена тисячу разів, перетворюється на правду.

Олег К. Романчук у своїй новій книжці каталогізує абсурд гібридного воєнного часу, структурує його на складники й знищує, провадячи жорстку, неприємну, без цирліх-манірліх аналітику, в якій говорять або «голі фрази», без коментарів, або ж, навпаки, навколо певної події виникає дискусія, побудована на аналізі, в основі якого — прагнення дійти суті з погляду української державної політики, а не політики загалом.

Політика не може бути абстрактною аберацією, а тому не може містити готових формул чи відповідей, котрі можуть бути використані в аналогічній ситуації для іншої країни. Політика, яка твориться тут і тепер, національна, бо ж від неї залежить світогляд країни. І такий ракурс осмислення проблеми викликає повагу й довіру.

Не варто загравати з електоратом, який симпатизує Росії

Олег К. Романчук пропонує аналітичний огляд ключових питань українського суспільно-політичного буття, вдаючись до філософських сентенцій як східних мудреців, так і західних письменників і політиків.

Такі епіграфи до розділів показують, що в світі все вже було. Водночас такі міркування переконують у тому, що ніколи не потрібно складати рук, якою б абсурдною або безвихідною  видавалась ситуація. 

Аналітичні статті автора розвивають традиції національно-філософського способу осмислення політичного буття, коли важливо не лише фіксувати політичні ініціативи, не лише зіставляти їх із нормами європейського права, а й проводити аналогії з подібними ситуаціями та рішеннями в українському минулому (за часів УНР, під час Гетьманату Скоропадського тощо).

Тобто основний акцент автора — розробити дорожню мапу з політичного управління Українською державою, в якій ключовим вектором має бути саме національний. Вироблення державної політики неможливе без усвідомлення політичними гравцями того факту, до якої держави вони належать, яку культуру асоціюють із собою.

Олег К. Романчук

Зрештою, без такої соціокультурної ідентифікації неможливо й побудувати грамотної політики в царині культури, на чому наголошує автор у кількох статтях із розділу «2018 рік».

Така книжка розвиває традицію публіцистичного дискурсу, представленого працями Ave, Europa! Оксани Пахльовської, «Україна в епіцентрі світового шторму» Юрія Щербака, «І знову я влізаю в танк» Оксани Забужко тощо, тобто йдеться про конструювання політичного наративу, в якому аналіз подій шести останніх років спрямований на осмислення помилок і знахідок у процесі витворення державної політики. І в такому разі неможливо уникати неприємних тем, певних табу, про які б воліли не згадувати.

У книжці Олега К. Романчука є критичні інвективи й стосовно політики Петра Порошенка щодо формування соціогуманітарного вектора розвитку, принаймні окремі рішення автор маркує як запізнілі.

Гострою є критика діяльності окремих каналів, як, наприклад, телеканала «Інтер», якому присвячено окрему статтю, а в низці інших не раз згадано ту згубну роль, яку канал відігравав упродовж останніх шести років у плані розмиття національної політики. «Ілюзій з приводу того, що, приміром, телеканал «Інтер» стане проукраїнським, немає. Досить лише згадати скандальну новорічну програму і не менш контраверсійну, м’яко кажучи, «Мрію про Україну».

Телеканал продовжує справно виконувати місію «культурного інтегратора», «культуртрегера»-«цивілізатора», поширюючи міфи про «щасливе й радісне» совєтське минуле, пропагуючи фальшиву совєтську героїку тощо. Ліцензії «Інтер» так і не позбавили». Автор вважає помилковими ті рішення президента й державних чиновників найвищого рангу, які були спрямовані на загравання з електоратом, який має симпатії до Росії.

Натомість Олег К. Романчук знаходить доволі ґрунтовне пояснення тому, що відбулося: українцями вважали всіх тих, хто проживав у 1991-му на території України.

І з огляду на таку методологію до категорії громадян України увійшли представники «п’ятої колони», тобто групи осіб, які дотримуються антидержавницьких позицій і які упродовж десятиліть працювали над розхитуванням основ української державності, над формуванням політики (олігархічної чи ні), орієнтованої на утвердження залежності України в парадигмі цінностей, спільних із російським світом. Так і утворився парадокс, на якому наголошував блискучий перекладач Ростислав Доценко.

«Чудна річ: Україна вийшла зі складу Росії, а вона ще впертіше сидить у складі України й навіть підказує їй вектори поведінки!» — цей напрочуд влучний афоризм пана Доценка, колишнього дисидента, якнайкраще характеризує реалії українського сьогодення. «Від євроінтеграції до росорієнтації — такий розмах українського політмаятника». Це знову ж таки Ростислав Доценко. Краще не скажеш...

Дорога до себе

Україна, з’явившись на геополітичній мапі світу, насправді так і не знайшла дороги до себе, а протягом багатьох років перебувала в імперському проросійському полі, яке тільки посилювалося за допомогою телеканала «Інтер» та інших проросійських медіа. Саме тому в умовах відвертої війни України з Росією однією з потужних форм розхитування позицій усередині держави стала гібридна війна.

Технології гібридності протягом тривалого часу були реалізовані в соціогуманітарному вимірі. Олег К. Романчук пропонує фундаментальний проєкт — дослідження медіа в плані осмислення ключових політичних, соціальних i культурних подій в Україні в провідних медіа, показуючи, в який спосіб ті виконували роль «п’ятої колони», поширюючи сенси й меседжі, котрі під час війни з Росією мали б ґлорифікувати російську масову культуру.

Діяльність канала «Інтер» — вершина безвідповідальності, хоча насправді потрібно кваліфікувати дії цього канала як відверто антидержавницькі, коли за допомогою «Різдвяних зустрічей» та інших концертів утвер­джувався дискурс ресентименту, ностальгії за символами радянсько-російського минулого.

Український компонент був мінімізований або ж асимільований до колоніального наративу. Ідея не закривати російськомовні школи, ігнорування проросійської діяльності телеканалів тільки загострила політичну кризу й стала чинником уповільненої самоідентифікації. Все це — елементи гібридної війни, завдання якої — підсвідомо запустити вірус, що українці й росіяни — «брати», незважаючи на кров і убивства «старшим братом» «молодшого».

Культура в умовах шовіністично-ідеологічної імперської пропаганди може бути небезпечним чинником утвердження гібридної політики. Наслідок такої політики — нерозрізнення семіотики політичного й суспільного життя, не ідентифікація того, хто ворог, а хто друг, у чому полягають справжні цінності модерної України, яка прагне жити в майбутньому, а в чому міазми колоніального минулого, як приховано небезпечні хвороби меншовартості, які ще в 90-ті роки усвідомили такі визначні державні діячі, як Левко Лук’яненко (а ще раніше — Євген Маланюк).

Те, що пропагує в книжці Олег К. Романчук, безпосередньо стосується дня сьогоднішнього, бо війну не завершено, Українську державу не збудовано, а тому пошук відповідей має бути частиною нашого щоденного буття, незалежно від того, маємо ми стосунок до політичного життя безпосередньо чи ні. Ті, хто прагнуть сформувати справжнє, а не удаване громадянське суспільство, потребують таких праць як свіжого повітря.

В Україні не лише конституційна криза, як показує ця книжка, а й криза інституту держави, бо політичні керманичі навіть упродовж останніх шести років забували про те, що нове політичне буття твориться на крові тих, хто віддали життя за Україну. І це вже не метафора.

Автор у книжці «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» визначив те, що можна було б назвати квінтесенцією української національної ідеї: державна політика має провадитись винятково в інтересах української нації, тобто тих, хто ідентифікує себе з Україною через мову й культуру, повагу до історії та державних і національних символів.

Неможливо проводити державницьку політику за умови власної неідентифікації себе з матрицею української культури, її історією та цінностями.

Цінності постають ключовим концептом у книжці Олега К. Романчука, оскільки всі контент- i дистрибутивні аналізи українських медіа й соціогуманітарної та соціополітичної реальності загалом спрямовані саме на виявлення порушень (свідомого потурання з боку як окремих державних керманичів, так і інституцій, як олігархів, так і контрольо­ваних медіа) цінностей української державності, аберацій, які стосуються основ національного мислення.

Тож «Не бійсь. Не зра­джуй. Не мовчи» — важливий документ доби, фундаментальна праця, у якій за допомогою дистрибутивного й контент-аналізу представлено історію останніх шести років російсько-української гібридної війни в оптиці медіарепрезентацій. Це праця, якій довіряєш, бо саме така аналітика вкрай потрібна сьогодні, щоб утвердити не абераційний, а посутній курс державного управління.