Оксана Гордійко: Мріяла швидше дописати казку, бо самій кортіло дізнатися, що буде далі

«Життєве кредо Оксани Гордійко,— кажуть її колеги, — навіть у суцільному мороці знаходити світлі цяточки і міцно триматися за них. Певне, тому все, що виходить з-під її пера чи пензля, наповнене світлом». Тож немає нічого дивного в тому, що її першим літературним твором стала казка. Адже в ній усі проблеми можна вирішити за допомогою чарівних фарб: хлопчикові Тимкові повернути тата, який пропав безвісти на війні; прикутій до інвалідного візка дівчинці Аліні, котра бачить себе балериною, подарувати здійснення мрії; іншу дитину вилікувати від раку...

 

— Насправді, проблеми зов­сім не казкові, Оксано. І навіть не дитячі...

 

— Це повість-казка: на тлі реальних подій відбуваються суто дитячі казкові речі — з гномами і чарами. І, мабуть, це те, чого прагне кожна людина, яка стикається з непростими ситуаціями в житті. Правда ж, нам іноді хочеться мати чарівну паличку, щоб одним махом змінити щось на краще? 

Я намагалася спроєктувати казковість на реальне життя. Щоб юні думаючі читачі знайшли у ній відповідь на багато життєвих запитань. Моя повість-казка для дорослих (за своєю свідомістю) дітей і для дорослих, які залишились дітьми у душі. 

 

— Так, виявляється, буває: людина ніколи не пробувала себе у написанні прозових творів, а тут створила перший — і одразу світовий успіх. Може, ти довго виношувала задум?

 

— Коли я п’ять років тому тільки переїхала до Вроцлава, була без тями від його архітектурних красот. І син, який там навчався й залишився жити (власне, він і умовив нас із чоловіком перебратися до нього), якось жартома сказав: «Мамо, пиши казку». Потім упродовж двох років, поки я працювала над нею, слухав уривки і підбадьорював, часом іронізуючи: «Нормально, мені подобається. Продовжуй, може, станеш знаменитістю».

 

Однак, перш ніж ця казка прийшла в моє життя, мені довелося пережити непрості випробування долею. Лише я і мої найближчі знають, що стоїть за успіхом. Тому посвята твору синові Миколі невипадкова. Бо коли це жахливе коло поневірянь лишилося позаду і виявилося, що я у ньому вижила, завдячуючи, по суті, своєму синові, який вирішив питання з моєю легалізацією, він сказав мені: «Займись тим, що тобі найбільше подобається».

 

—Знаю, ти дуже важко адаптувалася в нових умовах життя.

 

— У полтавській державній телерадіокомпанії «Лтава» я пропрацювала майже двадцять років, з них п’ятнадцять — заступником директора програм обласного радіо, завідуючою редакцією інформації. Останній рік — на телебаченні як автор, сценарист, режисер художньо-документальних фільмів. Я обожнювала свою роботу, свій колектив — велику родину людей різних поколінь, де випадкові просто не затримувалися. 

 

Про роботу за професією в Польщі не було й мови. Бо журналіст — це передусім мова, а радіожурналіст — то ще й вимова. І я розуміла, що цей Олімп мені вже не підкорити. Я хапалася за будь-яку можливість заробити власну копійку: готова була йти мити посуд у ресторан, працювала у швейній майстерні, писала матеріали в польські україномовні видання... Через довгі бюрократичні процедури легалізація затягувалася.

 

Через це проходять практично всі емігранти. На роботу не беруть, бо немає карти побиту (дозволу на тимчасове перебування і роботу в країні), а карту не видають, доки роботодавець не погодиться офіційно взяти іммігранта на роботу. Я була цим морально надломлена і спустошена. Мене часто накривали відчай і депресія. 

— Коли ситуація зрештою владналася, я знову потроху почала малювати. До цього мене підштовхнула подруга. Вислухавши за чашкою кави всі мої «я більше так не можу, бо я тут ніхто і звуть мене ніяк», вона спитала: «А може, ти просто йдеш не своєю дорогою? Ти ж творча натура. У тебе такі прекрасні картини...». Ці слова наче все в мені перевернули. А невдовзі викладач курсів польської мови, які я відвідувала, побачивши мої картини, написані ще в Україні, запропонувала проводити майстер-клас живопису для дорослих.

 

А люди побачили цей процес, почали приходити самі і приводити своїх дітей. Я стала членом Дольношльонського регіонального товариства художників, і незабаром воно організувало мою персональну виставку картин, на якій були представлені вивезені з Полтави й написані вже у Вроцлаві. 

 

—Художній талант Оксани Гордійко проявився так само стрімко й потужно, в один момент, як і письменницький. Ти ж не малювала з дитинства, не вчилась ніяких технік?

 

— Можна сказати, що художником я стала за одну ніч, коли без перерви на відпочинок, на одному подиху намалювала свою першу картину — «Осінь у Празі». А до того мені три роки снилося, що я малюю. Якось у п’ятницю (був прекрасний осінній день), отримавши зарплату, я все-таки наважилась. Зайшла у художній магазин, попросила полотно 50 на 70 сантиметрів, фарби, мастихін (спеціальний інструмент, який використовують у масляному живописі).

 

«Ви художниця?» — поцікавилася продавчиня. «Ні, перший раз буду малювати», — чесно відповіла їй. «Тоді візьміть пензлики, вам буде простіше. Мастихінами користуються досвідчені художники», — порадила вона. Але я її вже не чула. Летіла додому окриленою.

 

Пригадую, як починала малювати: мастихіном, пальцями, руками, просто на підлозі, застеливши її простирадлами, зачинившись у спальні... Отямилася в половині четвертого ранку, коли картина була готова. Тільки після цього відчула, як у мене отерпла спина. Але це було ніщо у порівнянні з тим енергетичним сплеском, життєвим підйомом, який я відчула. 

 

З того дня щоп’ятниці заходила після роботи в художній магазин, купувала матеріали і всі вихідні віддавалася творчому процесу. На полотно лягали дитячі спогади, місця, де я була щасливою... 

—А як було з прозою? 

 

— Після тієї чорної полоси в моєму житті мені здавалося, що я й кілька слів не зв’яжу в речення. Думала, після пережитих стресів, зовсім розучилася писати... І тоді звернулась до Бога: «Господи, пошли мені якесь натхнення, щоб я хоч якусь казочку про зайчика і їжачка написала!». А ввечері включила музику в інтернеті й почала під неї набирати текст. «Я падала у хмаринки...» (ця фраза стала початком казки).

 

Музика (вже згодом дочиталася під композицією, що то була музика Антона Єрмакова) закінчилась, я її знову включила і знову почала записувати те, що йшло мені на душу. Це якась містика! Але я писала, писала, писала...

 

Просто насолоджувалася процесом. А коли через кілька днів перечитала написане, то зрозуміла, що якимось дивом-дивним у мене народжується казка. Я її абсолютно не вигадувала, історія писалася сама...

 

І вже поринаючи в неї, перечитуючи, сама собі дивувалася: невже це я пишу? І самій було цікаво, як далі розвиватимуться події у казці. Тоді я почала всім відповідати (коли мене запитували, чим займаюся), що пишу казку. Це для того, аби уже відступу назад не було і мені не було соромно перед людьми за те, що не доведу справу до завершення. І поступово в цьому процесі мені стало настільки затишно... Це була вже як енергетична підзарядка. 

 

Кажуть, коли людина щось робить, то їй починає допомагати Всесвіт. Мабуть, це правило спрацювало і в мене. Якось у розмові за чашкою кави знайома журналістка розповіла про Open Eurasian Literature Festival & Book Forum — конкурс, що підтримує невідомих і відомих авторів, поетів, літераторів, журналістів, художників із різних країн світу — і порадила взяти в ньому участь.

 

Зрештою, коли я дописала, перечитала і зрозуміла, що, мабуть, можна-таки показати свою роботу людям, відправила листи у кілька видавництв, що спеціалізуються на дитячій літературі, та відповіді не отримала жодної (як пояснили мені бувалі автори, видавництва практично не відповідають авторам-початківцям).

 

А потім зайшла на сторінку конкурсу Open Eurasian Literature Festival & Book Forum і зрозуміла, що дедлайн уже на носі, а роботи на конкурс приймають англійською й російською. Це сьогодні умови вже пом’якшили і можна відправляти на конкурс свої твори й українською, і казахською, й молдовською...

 

А тоді грошей на переклад англійською у мене не було, та й, не знаючи мови, я не могла оцінити якість перекладу... Отже, залишалася тільки російська. Тож я засіла цілодобово за переклад. І буквально за кілька днів до закінчення прийому робіт відправила казку на конкурс.

—То про що ж «Софіїні небеса...»?

 

— Це історія про дружбу двох дівчаток — польки й українки. Про доброту, здійснення мрій і чудеса, вроцлавських гномів і віру в себе. Чесно скажу: коли відправляла рукопис на конкурс Open Eurasian, не дуже себе обнадіювала. Бо починається казка з... політики. Це начебто й казка, але через неї наскрізь проходить тема України. І я хотіла, нехай штришками, показати весь біль країни, яка в одну мить втратила щасливе мирне життя. Мине час, і, я впевнена, маленькі читачі зацікавляться історією нашого часу.

 

Й ім’я головної героїні вибране невипадково. Софія — це мудрість. Мені хотілось через образ цієї 11-річної дівчинки передати чистий образ України. У ній зібрано краще з кращого нашої країни — і чистота, і світлість помислів, і талановитість, і мудрість у вчинках простих людей. 

 

Родина Софійки переїжджає з України до Вроцлава не в пошуках кращого життя, а тому, що фірму, в якій працював її тато, переводять за кордон. У країні Майдан, непевність, і дуже багато айтішних компаній згортають тут свою діяльність. Своїм працівникам вони дають вибір: або залишайтеся вдома без роботи, або переїжджайте в іншу державу, де все стабільно. Гарантують збереження зар­плати і повний соціальний пакет. До речі, про масовий виїзд українських айтішників, зокрема, до Вроцлава, я дізналася, коли вже сама там поселилася. Я знайома з кількома такими сім’ями. Одна жінка розповідала мені свою історію. Вона працювала юристом у Києві, мала все, як кажуть, для щастя. А тут революція, і чоловікові запропонували разом з колективом переїхати до Польщі. Вона заартачилася: «Що я там робитиму?» А через кілька днів, повертаючись додому з маленькою дитиною, потрапила під обстріл на Інститутській. У ті кільканадцять хвилин жаху, коли прикривала дитину своїм тілом, її єдиною думкою було залишитися живою і тікати з того місця світ за очі. «Виїжджаємо!» — перше, що сказала чоловіку, ледь переступивши поріг квартири. 

 

У Вроцлаві величезний прошарок саме таких переселенців, не заробітчан. Вони досить добре інтегровані в нове суспільство (на перших порах особливо просунуті фірми навіть винаймали для них житло). Інша знайома подавала резюме на прибиральницю (у Польщі скрізь треба подавати резюме — чи-то посуд мити, чи підлогу), розповідала: «Заповнюю анкету й питаю: «А писати, що я кандидат філологічних наук?». 

—Отож, у Софійки тато айтішник...

 

— ...а мама філологиня. А сюжет такий: одинадцятирічна українська дівчинка Софійка після подій Майдану переїздить жити з родиною до польського Вроцлава, де батькові запропонували роботу. Молода сім’я оселяється у незвичайній таємничій квартирі старої кам’яниці, наповненій антикварними речами. І, як виявляється, зовсім невипадково. Бо саме у цій квартирі вроцлавські гноми переховують чарівні фарби, за якими впродовж віків полюють сили добра і зла. Адже цими фарбами можна написати будь-яке майбутнє.

 

Гноми оббігали півсвіту, аби відшукати саме ту, яка народилася, щоб отримати чарівний дар і виконати велику місію художниці. І саме вони влаштували її приїзд до польського міста. Про це Софійка дізнається від свого нового друга Флоріанека (це гном, який приносить щастя). Він усіляко підтримує свою підопічну на шляху до мети й змушує сором’язливу дівчинку повірити в себе й у свій талант.

 

Проте за чарівними фарбами, мріючи здобути владу над світом і людьми, полює злий чаклун, власник антикварної крамнички з магічними речами і домоуправ кам’яниці, де живе юна художниця, — пан Гацик. Зі своїм помічником паном Яцківим i кажаном Пронрою він намагається будь-якою ціною зашкодити дівчинці.

 

У Вроцлаві Софійка знайомиться з полькою Касею, яка стає її найкращою подругою, переживає нове і хвилююче почуття першої закоханості в однокласника Адама і зустрічає дивовижних людей — колишнього в’язня концтабору, старенького архітектора Владимиша, приму-балерину Малгожату, вчительку літератури Ванду, музиканта Матеуша, які наповнюють її світ мудрістю, благородством, красою вчинків. Головна героїня пише картини, змінюючи життя людей. І силою свого таланту зводить нарешті загублених у віках старого Аптекаря і його юну кохану, коханню яких не судилося збутися в попередньому столітті.

 

Перед Різдвом у нічних небесах над Вроцлавом відбувається вирішальна битва Софійки і пана Гацика за силу віри, мрій і бажань. Вона потрапляє на суд старійшин гномів і дізнається, що у кожної талановитої людини є свій мудрий гном, який веде по життю. Її ж узяв гном, який приносить щастя, аби й вона обдаровувала щастям людей.

 

Казка, наповнена світлом.

—Із жодного з чотирьох дитячих українських видавництв, яким ти пропонувала казку-повість одразу після написання, тобі не відповіли. І тут раптом перемога на конкурсі міжнародного рівня!

 

— Про той конкурс я навіть не знала, це мені порадила податися на нього та сама подруга-журналістка, яка змусила колись повернутися до творчості. Поки я писала книгу, вона періодично цікавилася, як іде процес. І коли казка була готова, подруга почала підганяти з її подачею на конкурс. Я ж чекала відгуків з видавництв. Зрештою, зважилася.

 

Згідно з умовами конкурсу Open Eurasian, казку можна було проілюструвати коротеньким відеофільмом... По суті, це була миттєва робота міжнародної команди, понад можливості, кордони і здоровий глузд, який просто волав: «Це неможливо зробити!». Виявляється, якщо за справу беруться професіонали, то все під силу. До речі, над цим відеотрейлером лише на одному ентузіазмі працювали українці, поляки, білоруси, росіяни, американці. А мої юні актори, яких знайшла буквально за добу, бо терміни дуже тиснули, — уяви тільки! — за добу вивчили текст і зіграли настільки професійно, ніби все життя знімалися в кіно.

 

Я безмежно вдячна кожному за талант, за підтримку, за те, що ці люди є у моєму житті. До речі, дівчинка, яка зіграла Софійку у відео­трейлері разом зі своїм домашнім котом, абсолютно схожим на мого книжкового Мурчика (в цьому теж своєрідна містика, бо я як автор була вражена, коли знайшла не тільки схожу на мою казкову героїню дівчинку, а ще й її кота Есмеральда, який зіграв Мурчика!).

 

Спочатку, звісно, рознервувалася, бо навіть не уявляла, де ту студію взяти, відеокамеру? Де взяти акторів? Тоді опанувала себе й почала діяти. Насамперед дала оголошення в групі «Матусі Вроцлава» про те, що для зйомок відеотрейлера до казки розшукую дітей такого-то віку, з такими-то прикметами. І буквально протягом пів години діти знайшлися!

 

Та моя ідея не мала б втілення, якби не титанічна робота мого колеги — відеооператора Олександра Семенця, котрий до переїзду в Польщу працював у Житомирській ОДТРК. Він сказав: «Я буду це робити, бо мені це цікаво». Саша знімав старенькою, 20-літньої давності, ще касетною камерою, яку ми випросили на один день у польської колеги, начитували закадровий текст у під’їзді будинку, де відбувалися зйомки, бо до студії в чужій країні доступу не мали.

 

Зйомки проводили в одній із кав’ярень Вроцлава, умебльованій під старовину, яка стала у нас будинком тітоньки Дороти. Мікрофон не витягував потрібної якості звуку, тож під час діалогу дівчаток мені довелося лягати під стіл, щоб якомога ближче його тримати до них. Мікрофон замаскували підставкою для серветок. А в цей час по мені прогулювався кіт. І завданням номер один було, щоб ми всі не розсміялися. У підсумку сцену записали з першого дублю. 

 

А з фінальною сценою, яка мала відбутися у старому будинку з круглими сходами, що ведуть увись, врятував мій чоловік, пригадавши, що недавно був у такому будинку, і назвав адресу. Побачивши ті сходи, я ахнула: те, що треба!

 

Владимиша зіграв поляк-пенсіонер, котрого мені порекомендувала пані Магдалена, з якою разом працювали в телевізійному проєкті. Я його не таким уявляла, і він мав би бути старішим, але вибирати не було з кого. Власне, ми знімали більше його очі й зі спини. Мені хотілося сонця, але день видався похмурий. І це вийшло на краще — важке захмарене небо сприймається у фільмі дуже органічно. Музика так збіглася з картинкою, що просто до мурашок... Музика Антона Єрмакова просто шалена!

 

А потім ми монтували з Олександром Семенцем із ранку до вечора у кафе, а коли воно закрилося і нас звідти попросили, то домонтовували ще дві години вночі у його автівці. 

Своїм атмосферним звучанням і силою передачі емоцій відеотрейлер завдячує музиці композитора Антона Єрмакова. Я звернулася до нього, і він дозволив використати у роботі свої авторські твори. До речі, Антон, захопившись цією історією, спеціально написав до казки неймовірної краси музику, в якій оживають події, декорації й живі яскраві характери усіх героїв. Майже тридцять унікальних яскравих тем.

 

Із перекладом титрів англійською (знову ж таки, обов’язкова умова конкурсу) допомогла мама дівчинки, яка зіграла головну героїню у відео­трейлері, Наташа Свириденко. Вона навіть зв’язувалася зі своїми американськими друзям, просила, щоб вони перепровіряли титри... 

 

Моя колега радіожурналіст Олена Нікифоренко буквально за добу в Полтаві знайшла відповідні голоси на закадрову «озвучку». А текст пана Владимиша, колишнього в’язня концтабору, старенького архітектора, начитав Віктор Архипович Чернявський, батько заслуженого артиста України Богдана Чернявського. І він так неперевершено передав образ мого героя... Просто до мурашок.

 

До речі, 12-річна дівчинка з Білорусі Катя Свириденко, яка зіграла Софійку, сказала, що до моменту прочитання сценарію вона нічого не знала про те, що відбувалося в Україні, і ця книга змусила її більше зрозуміти українських ровесників, які навчалися з нею в одному класі польської школи. І зрозуміти те, чому їхні родини знаходяться у Вроцлаві. 

 

Звісно, з нинішніми ком­п’ю­терними технологіями і графікою можна було б такий відеотрейлер з літаючими гномами відбабахати! А ми зробили його, що називається, з коліна. І через чотири місяці я отримала повідомлення про те, що мій короткометражний фільм до казки-повісті «Софіїні небеса, або Чарівний дар гномів» отримав премію і що твір буде виданий британським видавничим домом Hertfordshire Press у Лондоні. 

— Уперше казка-повість «Софіїні небеса, або Чарівний дар гномів» була представлена на Лондонському книжковому ярмарку, а я як автор презентувала її у Брюсселі минулого року, — продовжує письменниця. — Українську версію видрукувала тиражем усього півтисячі примірників за власні кошти. Але це ще не успіх. Успіх, коли книгу хотітимуть читати, коли її шукатимуть, купуватимуть. 

 

—Де в Україні можна купити «Софіїні небеса...»?

 

— На сайті видавництва «Зелений пес», на деяких інших сайтах та в окремих книгарнях. Я намагалася зробити так, щоб казка-повість була доступною за ціною, тому вона поки що ви­йшла без ілюстрацій. Дасть Бог, буде перевидання, тоді зроблю її з малюнками. Я їх давно бачу. 

 

А взагалі, мені страшенно хочеться, щоб це був фільм. Але навіть не уявляю, скільки він може коштувати. Існують фонди, куди треба писати заявки, де їх розглядають, відбирають, фінансують... Тим більше, що є і текст, і музика, і моя скромна відеоробота, яка дає хоч малесеньке уявлення про те, що б це могло бути... В ній я, звісно, не мала технічної можливості передати казкові моменти, та якби за справу взялися професіонали... Поле для спец­ефектів, комп’ютерної графіки величезне, так само, як і для відтворення характерів героїв... Насправді дуже б хотілося, щоб цю книгу помітили і зацікавилися люди з галузі кіно, поєднавши Україну й Польщу. А можливо, казка зацікавить якісь театральні дитячі студії. Я була б щасливою.

 

—Спробуй! Тобі варто лише захотіти...

 

— Мене багато хто запитує, чи це я про себе казку писала? З себе я нічого не списувала, хоча моя присутність там є у всьому. Адже я подавала розповідь через своє сприйняття світу, через свої оцінки, свою філософію.

 

Є такий момент у казці, коли головна героїня стрибає в нічні різдвяні небеса, запитуючи у гнома Флоріанека: «На чому ми будемо летіти?». А він їй відповідає: «На силі своєї віри». Цим образно і символічно я саме і хотіла сказати про те, що всупереч власним сумнівам і страхам варто вірити в себе, зробити крок у невідоме, у свою мрію... Бо я точно знаю: якщо людина стрибає у щось невідоме і падає в провалля, то вона мусить сподіватися на силу своєї віри, щоб полетіти. Тоді Всесвіт підхопить її, і дива прийдуть у її життя.