Як стають «хв’юрерами» і як вони занепадають: рецензія на книжку Олександра Михайлюти

Нинішня українська художня проза характерна насамперед майже миттєвим реагуванням, із глибоким детальним аналізом, на події, що творяться в сьогоднішньому світі.

 

Наочним тому прикладом може слугувати бодай політичний роман широко знаного письменника Олександра Михайлюти «Падіння хв’юрера», який з’явився на полицях книгарень цього року. Це й не дивно.

 

Бо Україна до явлених у творі подій і персонажів дотична далеко не в останню чергу.

 

Позаяк саме її Верховний правитель сусідньої Великої Яузи, що отримала державне означення за назвою притоки річки Москва, вирішив першою захопити й приєднати до своєї країни перед початком свавільного перерозподілу світу та владарюванню в ньому. Тому чесному письменнику аж ніяк не випадало обійти стороною цю трагедію, яка неочікувано звалилася на голови надзвичайно трудолюбивих, талановитих і волелюбних укрів. 

Рой Угрюмов — ось справжні ім’я та прізвище майбутнього й на всі подальші часи, як гадалося переважній більшості тодішніх жителів Великої Яузи, Царя над царями — своєрідного збирача земель колишньої радянської імперії, що свого часу отримали незалежність і стали суверенними країнами. Ім’я записали за банальною схемою — так звали лікаря, що приймав пологи в жінки, котра потім відмовилася від немовляти, обличчя якого справді виглядало навдивовижу похмурим.

 

Акцентую увагу читачів на цих деталях неспроста. Адже автор зумисне прагнув уникнути простого осудження негативного героя за його дивовижну й малозрозумілу агресію до інших народів уже в досить зрілому віці. Для Олександра Михайлюти набагато важливіше було зрозуміти переродження Роя Угрюмова зі звичайної дитини, підлітка, юнака, студента юридичного факультету, глави молодої сім’ї, нарешті працівника однієї з КДБешних структур у такого собі зарозумілого ненаситного й нерозважливого упиря, що зовсім безпідставно раптом вирішив упокорити собі весь людський світ. Зауважте, до речі, подібних виродків той час породив не одного і не двох. Хто б що не говорив, але тут відразу вбачається якась незбагненна закономірність. 

 

Варто звернути увагу ще на одну особливість роману. Попри наявність у негативних героїв, як і в головного з них, живих прототипів, більшість з яких діють під власними іменами, письменник не завжди і в усьому дотримується їхньої біографічної канви. Бо набагато важливіше навести ті деталі з особистої біографії, які кардинально вплинули на характер та подальші вчинки реального й літературного героя. Від прототипу Угрюмова мати також відмовилася ще в ранні дитячі роки. Тож материнської любові ще з підліткового віку не спізнали обидва хлопці. Тому й відлюдкуватість їхня була досить показова. Постійної чоловічої батьківської опіки вони теж були позбавлені. В обох випадках вони відзначалися як неймовірні пристосуванці. Тому душа і голова всотували в себе лише випадкові впливи, здебільшого вулиці. А це, в свою чергу, породжувало у звичках та характері безліч неочікуваних комплексів. До того ж щодень їх стократ примножувала повальна бідність. Із товаришами ти не міг на рівних спілкуватися і контактувати. З дівчатами й поготів.

 

Відлюдкуватість із роками тільки зростала. А ще в голові при цьому постійно роїлися неймовірні фантазії, в тому числі й про свою унікальність, яка довгий час залишалася ніким із оточуючих не поміченою, а тому й не оціненою належним чином. Тож годі було чекати добра від цього всього.

 

Угрюмов прагнув знайти прийнятний вихід із цієї безглуздої ситуації. Але це вже трапилося лише в студентські роки, коли батько однокурсника по юрфаку несподівано дав йому машинописну версію перекладу твору Адольфа Гітлера «Майн кампф». Зрозуміло, що ця книга в ті роки була під суворою забороною. Проте немає нічого солодшого, ніж заборонений плід. Ночами хлопець просто впивався чтивом нелегального зшитку. А ще невдовзі став робити з нього нотатки в спеціальному зошиті з червоною палітуркою, який потім зберігатиме як найдорожчу реліквію. Найбільше його вразила теза про виняткову роль особистості в історії держав і народів. Особливо коли вона має за спиною надпотужну, на зразок ядерної, зброю. Ще тоді він відразу примірив на себе цей жупел лідера. Бо він — «Хв’юрер»! 

 

Згодом його захопило вивчення біографії Йосипа Сталіна. Він був просто загіпнотизований вмінням вождя постати над масами, цим натовпом малоосвічених примітивів, котрий зумів не лише приборкати будь-які прояви в них вільнодумства та спротиву, а й змусив їх усіх проявляти неймовірні зразки трудового героїзму на величних будовах соціалізму — Дніпрогесі, «Запоріжсталі», «Уралмаші», «Магнітці» та інших промислових гігантах. Саме завдяки управлінському генію народного вождя, як вважав Угрюмов, небачена за розмірами території країна в найстисліші терміни спромоглася створити літакобудівну та автомобільну промисловості, гігантський військово-промисловий комплекс, здійснити грандіозну колективізацію та дати в село величезну кількість тракторів і комбайнів, запустити власну кіноіндустрію та радіофікувати всі населені пункти, врешті-решт прорити Біломорканал і прокласти грандіозну за своєю довжиною залізницю аж у самісінький Китай...

 

І все це створилося без усіляких там банківських доларових кредитів, які нездоланною павутиною обплутали вже весь світ, навіть без належної оплати праці цих диво-героїв перших п’ятирічок. Та головне, що вождь запровадив колективізм в усьому і скрізь. А ще запровадив сліпу віру в завтрашній світлий день комунізму. Рой просто обожнював Сталіна за такі неймовірні досягнення. При цьому в нього не виникало навіть щонайменшого наміру дорікнути йому за десятки мільйонів безпідставно репресованих і знищених співгромадян. 

Розпад СРСР Рой Угрюмов пережив досить болісно. Тому він тепер постійно виношував думку про повернення будь-якою ціною існування Великої Яузи в розмірах і кордонах колишньої імперії. Країна укрів неодмінно мала стати першою і показовою при реалізації цього задуму. А ще він бажав неодмінно помститися державам, у першу чергу США та Великобританії, котрі безпосередньо були причетні до припинення існування радянської імперії. Він хотів, щоб і вони пройшли через процес розпаду, а їхнє населення при цьому пережило той неймовірний жах, який довелося пережити йому після зникнення з карти світу Радянського Союзу. На меншу помсту Угрюмов у своїй душі не погоджувався. 

 

Це було щось схоже на амбіції тирана, котрий не зупиниться навіть перед застосуванням силових методів із використанням найсучаснішої, в тому числі й ядерної, зброї для реалізації своїх маніакальних забаганок. Він і став із часом таким собі тираном, що був готовий будь-якою ціною вдовольняти тільки свої особисті загарбницькі забаганки. Все інше його не цікавило. Хоча привселюдно неодмінно зараховував себе до хуцпи за єврейським визначенням. І не нахабного, як це зазвичай прийнято вважати, а обов’язково відважного, котрий завжди прагне бути успішним. Тільки переможцем. І Рой Угрюмов це вже неодноразово переконливо демонстрував. Спочатку для підвищення ролі й авторитету силових структур при мінуванні та підриві загадковими терористами житлових будинків у різних регіонах країни. Наступного разу при звільненні заручників у палаці «Едельвейс», коли концертну залу неочікувано закидали шашками з паралітичним газом, а потім у ній разом із нібито терористами викосили з автоматів ще й десятки звичайних глядачів. Для упокорення Чечні Угрюмов і миті не вагався, щоб її столицю просто зрівняти з землею. І Велика Яуза чи не одноголосно сприйняла це за чимале геройство. Бо хтось інший ніколи б не зважився на подібний мерзенний злочин. 

 

Перша частина роману «Падіння хв’юрера» неспроста була присвячена розгляду тільки особистості Роя Угрюмова. Адже після розпочатої ним неочікуваної війни проти укрів неодмінно варто було зрозуміти не лише природу та особливості його з’яви й утвердження на високих владних щаблях Великої Яузи, а й можливі загрози від його керування безмежною за розмірами країною з чітко не визначеним військовим потенціалом. А ці загрози існували. І далеко не всі з них були передбачувані, позаяк і сам Угрюмов із часом виявився зовсім непередбачуваним. Більше того, йому не можна було вірити не лише на дане слово. Укладені угоди на державному рівні, як і напрацьовані впродовж десятиліть правила міжнародного життя, для нього теж мало що значили. Тому тепер варто було завбачливо вжити необхідні попереджувальні заходи щодо його можливих подальших агресивних дій. 

Найскладніше в такій ситуації довелося країні укрів. Адже вона безпосередньо була втягнута у військовий конфлікт із Великою Яузою. А це неабияк гальмувало економічний розвиток. До того ж країна втратила анексований півострів Корсунь та значну частину територій двох східних областей. І тут потрібно якось відстоювати свої кревні інтереси. Ще й постійні бойові атаки з боку так званих сепаратистів, хоч насправді вишколених яузівських військ, призводили до значних втрат у живій силі, що насамперед неабияк весь народ пригнічувало морально, а для потужної п’ятої колони яузівського світу слугувало чималим підґрунтям для різних спекулятивно-провокаційних заяв. Економічні та фінансові санкції країн НАТО також не давали належного ефекту. По-перше, за відсутності повного взаєморозуміння між керівниками цих країн. А по-друге, Рой Угрюмов діяв щодо них за добре засвоєним ще з часів роботи у спецслужбі рецептом: «Купити можна кожного. Якщо когось купити неможливо, то його можна купити за великі гроші».

 

Навіть достовірні факти причетності правителя Великої Яузи до провокаційної організації брекзіту у Великобританії та відстрілу терористами солдатів миротворчих військ США в Афганістані не змусили державні структури цих найрозвиненіших капіталістичних країн стати значно принциповішими й обачнішими при ділових контактах із Роєм Угрюмовим на найвищому рівні. Ну, та колись біда, як мовиться, навчить калачі з салом їсти. По всьому виходило, що найліпше було б украм з яузами зійтися в бойовому герці. Тільки в цьому випадку вже не було б ніякого паритету військових сил. Залишилося сподіватися хіба що на диво.

 

А проте письменник Олександр Михайлюта виявився настирним і вирішив до кінця провести укрів через максимальні випробування. Знайшлися й справжні герої. Один із них Богдан Орел — хло­пець із села Санжари, що на Запоріжжі. Фах здобував у політехнічному інституті на факультеті ядерної фізики. Ця дивовижна спеціальність разом із командою молодих талановитих науковців допомогла Богдану створити дослідний зразок комплексу «Орій» для дистанційного «розмагнічення» ядерних зарядів міжконтинентальних ракет. Така технічна штука неабияк вразила навіть досвідчених американських винахідників. Та головне, що тепер король — себто правитель Великої Яузи — залишився по-справжньому голим, тобто позбавленим ядерної зброї. Хтось цьому не повірить. А чому б і не повірити?! Адже нині вже насправді існують потужні американські лазери, які здатні гарантовано знищувати ракети з ядерними боєголовками.

 

«Голий» і знеславлений Рой Угрюмов досить непомітно й без зайвого похоронного гармидеру пішов у небуття. Тож історія й надалі продовжила свій поступальний хід. Бажаю прозаїку Олександрові Михайлюті та його роману стати пророком у своїй Вітчизні. Для справжніх укрів це буде найбажаніший та найцінніший подарунок.