Уродженець Старих Санжар Юрій Липа (1900—1944) своїм життям втілює соборність України, адже він народився на Полтавщині, виховувався в Одесі, воював за незалежність відродженої держави в Кам’янці-Подільському, а зустрів свій вічний спочин у галицькій землі.
На формування світогляду Юрія вплинуло родинне патріотичне виховання й патріотичне оточення у часи навчання в Одесі. До активної боротьби юнак долучився вже в 1917 році, коли в місті виникла Одеська «Січ». Тоді ж він видає брошуру «Гетьман Іван Мазепа» та інші праці. Окрім того, разом із батьком організовує видавництво «Народній стяг». Незабаром він працював редактором щоденника «Вісник Одеси».
Спочатку Юрій Липа мріяв стати правником, для чого вступив до університету в Кам’янці-Подільському, звільненому від більшовиків. Працюючи у кам’янецьких виданнях, він змушений був змагатися з Валер’яном Поліщуком, який стояв на совєтофільських позиціях , а також студентством, деморалізованим російською пропагандою. Відтак разом iз батьком виїхав до Станіславова (тепер — Івано-Франківськ), а згодом — до польського Тарнова, де перебував у екзилі український уряд. Згодом Юрію вдається влаштуватися спочатку вільним слухачем медицини, а відтак студентом університету в польському місті Познань. Після смерті батька «з огляду на «заслуги небіжчика і талановитість його сина» львівське Товариство допомоги емігрантам з Великої України та Українське лікарське товариство допомагали Юрію сплачувати навчання за умови повернення позички «по завершенні студій».
«Шевченко — мій ідеолог, а «Кобзар» — моя ідеологія»
Як ідейний спадкоємець батька, Юрій Липа не міг змиритися з міжусобицями в патріотичному середовищі міжвоєнного часу, бо вважав, що треба «працювати й робити те, що корисне Україні», а свої погляди висловив чітко: «Я в першу чергу тільки українець, я той, ким був мій батько. Чули й, напевне, знаєте тарасівців, от я і тарасівець, Шевченко — мій ідеолог, а «Кобзар» — моя ідеологія». Слід наголосити, що на позиції національної соборності він стояв також у релігійній царині. Православний за хрещення, він вінчався в греко-католицькій церкві.
Отримавши диплом доктора всіх наук лікарських, Юрій Липа переїхав до Варшави. Згадують, що тут він став настільки відомим лікарем, що потрапити до нього на прийом намагалися представники найвищих верств суспільства.
Напружено працюючи за фахом, Юрій Липа закінчив навчання в приватній школі політичних наук при інституті суспільних наук. Отож аж ніяк не був аматором у національній ідеології, видавши відому трилогію, яка об’єднує «Призначення України» (1938), «Чорноморську доктрину» (1942) і «Розподіл Росії» (1941). Згодом вона була схарактеризована «Імперіяльна» концепція Липи, більш темпераментно й блискуче викладена, ніж обґрунтована, зробила його однією з найпопулярніших постатей свого часу в Галичині й на еміграції» (Енциклопедія українознавства. Львів: Вид-во НТШ, 1994). Мабуть, до такої характеристики не варто ставитися однозначно, адже праці трилогії достатньо обґрунтовані. А ще треба зважати на умови праці автора, якому доводилося писати свої твори після виснажливої роботи лікарем.
У цьому контексті слід підходити до ще одного вирішального кроку Ю. Липи. Якщо емігранти з Наддніпрянщини й надалі залишаються громадянами УНР, то Липа приймає польське громадянство. Звісно, таку дію доктора вони осуджували. Однак треба зважати на конкретні умови його життя й праці. По-перше, статус «обивателя» (громадянина) Речі Посполитої давав змогу влаштуватися на роботу за фахом з гідною платнею, а цього треба було для повернення позички за навчання. Окрім того, такі кошти витрачалися на видання своїх і батькових книг. Зрештою, тепер він мав можливість подорожувати за кордон. По-друге, формальне польське громадянство аж ніяк не означало зречення від українства, позаяк Липа не допускав «вчинків-фарисеїв» і «лживих обіцянок».
Для українця воєначальник — це батько
Нинішній читач має змогу ознайомитися з працями, які обґрунтовують призначення нашого народу на терені між Балтикою, Уралом і Кавказом, роль нашого народу в Причорноморському регіоні, а також неминучість розпаду Росії як імперії, що залишається актуальним для нинішнього часу.
Особливе значення для розуміння українства має відкриття трипільської цивілізації. Її дослідження засвідчили безперервну кількатисячну традицію на наших землях. Як зазначає Юрій Липа, «українська територія мала більш чи менш надморський характер, але головною тенденцією її життя було чергування півночі і півдня у формуванні її культури і державності упродовж тисячоліть». Геополітичні тенденції українських земель найяскравіше віддзеркалив князь Святослав Хоробрий. Його намір перенести столицю держави на Дунай обґрунтовувався тим, що звідти можна було контролювати не лише мореплавство Чорного моря, а й Східно-Римську імперію (Візантію).
Аналізуючи історичний розвиток, дослідник доходить висновку, що обличчя української спільноти сформував не лише трипільський первень (початок), а й первні еллінський і готський. Енергійні елліни (геллени) припливали до гирл рік Дніпра, Дністра, Бугу, Дону, Кубані. Вони по-новому організовували трипільське життя, об’єднавши край торговельною мережею між побудованими містами-республіками, утверджували гелленську культуру, розвивали мореплавство. Напівкочові племена готів примандрували на Придністрянщину через Волинь. Сильні своїм характером, почуттям спільноти й дисципліни, вони утверджували на наших землях традицію дотримання договорів, римський спосіб урядування, військову дисципліну, міцні родинні зв’язки. Інакше кажучи, готський первень доповнював два попередні.
Українське культурне підґрунтя найглибше втілюється у хліборобстві й осілості, що протистоять духові номадів (кочівників), яким властиві глорифікація одиниці, зокрема деспота, великий нахил до насильства, безпідставна фантазія та швидка зміна тактики. Для українців хліборобське культурне підґрунтя «дає відвагу, почуття справедливості, гідність, відпорність і пристрасну любов до своєї землі». Таке підґрунтя персоніфікується в образі Жінки-Матері, з ним пов’язується ідеал роду й родини. Звідси — особливість національної войовничості, яка протистоїть як традиціям військово-чернечого ордену, так і орді, а наближається до традицій римських легіонерів. Для українця воєначальник — це батько, що підтверджує традиційне звернення.
Погляди Липи не завжди збігаються з поглядами його попередників, що видно на трактуванні індивідуалізму. Він наголошує: «Українська група має тенденцію скоріш до обмеження індивідуалізму. Родинність клімату в цих групах одночасно перешкоджає і повстанню містичних масових рухів. У таких групах витворюється еліта, з їх традицій народжуються духовні інстанції, засади державотворення. Не вождизм, лишень ієрархія і живі традиції будували найбільше українську державність». Прив’язаність українців до традицій і наш консерватизм не заперечують поступу, а, навпаки, вимагають його. Як бачимо, твердження нашого мислителя не сумісні з нинішнім партієтворенням в Україні, коли навіть у назви партій додають прізвища їхніх лідерів.
Між Балтією й Уралом український характер найскладніший
Дослідник переконаний, що на просторі між Балтією й Уралом український характер найскладніший. Українці сумніваються перед рішеннями, але при їх реалізації проявляють «упертість». Національний характер витворив своєрідний український тип провідника. Українці уявляють «вождя, як такого, хто висловлює щось вище і на підставі цього порядкує». Такий ідеал відтворює найповніше моральну справедливість, а відтак інші вимоги: талановитість, давні традиції, прихильність до одноплемінників. У цьому розумінні він відрізняється від провідника в еллінів, якого мають насамперед за митця, і готів, де він виступає як виразник традицій.
Своєрідно висловлюється український патріотизм, для якого виробили формулу «хати», «дому», що підтверджує творчість Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, галицьких будителів. Наші краяни розуміють свій світ як критерій для інших світів. Як противага такого відчуття виступає пораженство в різних формах: від пораженства «людей татарських» у державному житті, до людей хуторянських у суспільних справах, для яких «моя хата скраю». Серед такої позиції Липа вирізняє «пораженство відповідальних осіб, тих, що репрезентують націю, народ, расу, — інтелектуалістів і вождів, що стоять на чолі». Доречно уточнити, що під расою наш мислитель розумів насамперед духовну характеристику людської спільноти. Як нове явище в українстві дослідник започатковує пораженство творчістю Куліша. Відректися від державності на користь творення царства «нев’янучої краси» — такий лейтмотив Кулішевого хуторянства. Микола Костомаров, матір’ю якого була українська кріпачка, а батьком — великоруський поміщик, заперечував спроможність українців до державотворення. У Михайла Драгоманова царство «нев’янучої краси» замінила «нев’януча» соціальна справедливість. У другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. українська нація психологічно відчужується від спадщини княжої доби. Можна додати, що малоросійські за своєю суттю більшовики на місце національної державності поставили інтернаціональну спільноту, яка була насправді прихованим російським великодержавним шовінізмом. Проте Юрій Липа переконаний, що розквіт інтелектуального пораженства в українському середовищі закінчився.
Наш ідеолог заперечує думку про чистий індивідуалізм як властивість українців, адже в суспільному житті нашого народу особливу роль відіграють асоціативні групи, громади, артілі, зокрема згадані чумацькі валки, спілки кооперативів, курінна організація на Січі. Наші форми асоціацій не нав’язувалися, не регулювалися на законодавчому рівні, а виникали як витвори народного звичаю і традицій. У них головне не форма, а зміст. Подібні групи творилися тисячоліттями, від трипільських часів — і Липа бачить у них запоруку постійного відродження української державності.
Мірилом української величності мислитель вважає українську людину, що заявила про себе вже за княжої доби. Вона прагнула свободи і водночас проявляла відповідальність перед релігійними святощами. Звідси — легенда про перебування на наших землях апостола Андрія Первозванного, що наголошує на апостольстві національної церкви, яка століттями боролася за визнання своєї автокефалії, а домоглася її лише недавно. Релігійність нашого народу втілює роль Києва як символу прадавньої політичної культури. До речі, чужинці визнавали його столицею навіть козацької держави, яку пов’язували з Чорним морем.
При аналізі генези української еліти Юрій Липа зазначає, що вона творилася окремо від еліти російської, для чого були певні причини. Наголошуючи на «муравлиності» праці наших інтелектуалів, ідеолог протиставляє їм донкіхотів, коли на перше місце виходить «утеча до власного егоїзму» або самозакоханість, що втілював Пантелеймон Куліш. Поряд iз такими двома видами діяльності звертає увагу також на діяльність соціалістичних бунтарів, яких він оцінює не однозначно, бо «соціалізм витягнув інтелігентів з їх затишків і зв’язав з масами». З їхнього середовища вийшли провідники, зокрема, як відомо, чільні діячі Центральної Ради.
Україна як моральна вісь між народами
Як противага соціалізмові в міжвоєнний час виступив націоналізм. Проте Юрій Липа висловлює свій погляд на ідеологію національно-визвольної боротьби й державотворення, протиставивши його поглядам Дмитра Донцова — новітній державний традиціоналізм, що може називатися ще легітимізмом, який набуває переважно демократично-республіканської форми.
Майбутнє української нації наш ідеолог пов’язує з ідеєю західного «П’ємонту». Він пише: «У теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій стабілізаційній позиції української духовності: витворення добре відшліфованого типу українського громадянства, свідомого свої обов’язків, і хоч не з мальовничим, але дуже глибоким українським солідаризмом». Такий солідаризм Липа виводить ще з часів трипільства.
Після цього він наголошує на непроминальному значенні для українства історії, що не обмежується минулим, переходить на сучасне і навіть на майбутнє. Відчуття традицій не лише допомагає подолати хаос в історії, а й чужий історизм, особливо московську українофобію. «Змістом цього впорядкування є велика українська культура, свідомість характеру раси (спільноти. — Авт.), свідомість у державності, торгівлі, освіті й кермі».
Обґрунтовуючи майбутнє України як незалежної держави, Юрій Липа звертає увагу на дві одвічні осі: перша — вісь української землі, а друга — вісь українського духу. Як вважає ідеолог, геополітичне значення нашої державності зумовлює південно-північна вісь, від Чорного моря до верхів’їв Дніпра. Таке трактування набуває особливої ваги нині, коли південь нашої держави окупований постсовєтською Росією, а на півночі вона має намір втягнути залежну Білорусь у «Союзное государство». При характеристиці осі українського духу Липа наголошує насамперед на особливостях релігійності нашого народу, до якого християнство йшло з Риму, Єрусалима, Константинополя. Як відомо, покараний наприкінці першого століття засланням на південноукраїнських землях Папа Римський Климент переконався, що наші предки ознайомлені з новою релігією, адже ще раніше на наших землях, як переказує легенда, мандрував перший апостол Андрій Первозванний. Окрім того, княгиня Ольга, яка могла прийняти християнство в Царгороді, домовлялася з володарем Римської імперії про запрошення на наші землі одного з тамтешніх єпископів.
Існування української держави, як зазначає Липа, — це доконечність, бо вона має стати моральною віссю народів між Балтією, Кавказом і Уралом, де запанувала аморальність, особливо за часів більшовицького панування. Водночас українська спільнота має об’єднати народи, пов’язані з Чорним морем, що дасть змогу встановити добросусідські взаємини між ними, а також вплине на їхню геополітику.
На жаль, Юрій Липа не дожив до відродження України як незалежної держави. 20 серпня 1944 року він був по-звірячому замучений більшовиками...
Олег ГРИНІВ, професор
Львів
