Поетеса Марина Акрам: Мова спілкування вдома, в сім’ї в Індії, — українська

—Пані Марино, в дитинстві ми всі мрійники і фантазери. Чи думали колись, що будете жити далеко від дому, в екзотичній Індії? Що запам’яталося з дитинства?

 

— Батьки мої родом із Закарпаття, а доля завела їх на Полтавщину. Там i народилася — в селищі міського типу Оржиця. Дитинство для мене — це любов батьків. Постійно відчувала їхню підтримку, хоч і не оминала строгість, коли, бувало, щось натворимо з сестрою Оленою.

 

Вчилася у звичайній школі. Все як у мільйонів українських дітей. Наприклад, мама перевіряє знання англійської мови (хоча вчила у школі німецьку): запитує, як буде «стіл». Поки намагаюся згадати, як мама видає: «табле», і я миттю пригадую «тейбл». 

 

А ще виринає у пам’яті, як мама малює в альбомі яблуневий сад — червонобокі яблука, зелені крони, а під ними люди... Так у мене прокинувся потяг до малювання. 

Тато якось привіз iз відрядження під Новий рік повну валізу мандаринів. І де він їх тільки брав на той час! А ще тато любив перевіряти креслення, дохідливо пояснював. Відтоді я полюбила цей предмет. 

 

—Поява Індії у вашому житті пов’язана з коханням: як, коли і де зустрілися свою другу половинку?

 

— Усе дуже просто. До моєї подруги на день народження прийшов друг-індієць зі своїм товаришем — сьогодні вже моїм чоловіком. Хлопці вчилися в медичному вузі, ми — в хіміко-технологічному в Дніпрі (на той час Дніпропетровську). Ось думаю зараз: не прийшов би — й не зустрілися б. 

Випадково, десь через місяць, зустріли на трамвайній зупинці: кожен їхав до свого вузу. Впізнали одне одного, розговорилися. Він мене провів до інституту. Про зустріч не домовлялися, зустрілися знову випадково на вечірці. Відтоді й закрутилося... 

 

Звісно, кохання завжди перемагає. Якщо дозволити йому перемогу. 

 

— Справді — наважилася. Для нас двадцять років тому то був геть інший незрозумілий світ. Але Танвір спочатку запросив мене до Індії як подругу, познайомив iз сім’єю. Звісно, мене багато що дивувало в їхньому індійському побутi, але було дуже цікаво. 

 

Перші дні в Індії — це як якийсь яскравий вибух всього заразом: перший далекий політ у літаку, іноземна мова навколо, абсолютно інша країна.... Яскраві фарби, світлі емоції, приємне спілкування, доброзичливість всієї родини. Стрес зняло привітне ставлення до мене всієї родини. З почуттями вже не боролася. Бо їхала не до родини, не в іншу країну, не за грошима, не за статками, а до коханого чоловіка. Тому, можливо, так довго і живу в Індії. 

 

Хоча, душею живу на дві країни. Гарно чи погано, багато чи бідно — на життєвій ниві всі ми збираємо різні плоди. Але ми досі разом із Танвіром. 

 

—А як вдається не втратити в іншій країні своє — українське? 

 

— У кожного свій рецепт, як не втратити своє. Для мене  це постійний зв’язок iз родиною, друзі, українки, які так само живуть тут, в Індії. А ще — півсвідомий пошук чогось, що нагадує дім, мою країну. Зрештою, розуміння: дім там, де тобі добре. Мені добре і в Україні, і в Індії, бо я можу почуватися вільною.

 

—Розкажіть більше про українсько-індійську родину. 

 

— Чоловік Танвір — сімейний лікар, терапевт. Приходять до нього з усякими недугами. Він направляє до спеціаліста, якщо бачить необхідність. Двадцять років стажу роботи, велика кількість постійних пацієнтів від дідів-бабусь до внучат.

 

Діти — Асім і Аян — вчаться у звичайній приватній індійській школі. Тут дуже багато приватних шкіл, вибір величезний. Є також і державні, але на той час, коли діти йшли в перший клас, вони мене жахали й викликали недовіру. 

 

Мова навчання — англійська. Мова спілкування з друзями — індійська (це окремі урду і хінді або змішані, англійська), вивчали також арабську — для читання Корану. Мова спілкування вдома, в сім’ї — українська. З чоловіком спілкуюся українською. 

 

Діти певний час навчалися в Міжнародній українській школі (дистанційно), але складна і надзвичайно тяжка система навчання в основній школі забирала багато сил і часу. Зрештою, були вимушені залишити навчання в МУШ, хоча дітям подобалися і вчителі, і методика навчання. Проте вони пишаються тим, що знають українську і вміють нею говорити, писати, читати. 

Дітки були в Україні. В їхній пам’яті живуть спогади про Україну, з величезною любов’ю згадують українських родичів, мріють ще побувати, пожити. Поки не виходить приїхати всім разом. 

—Як знаходили для себе заняття в Індії: робота, громадська діяльність...

 

— Ох... На це запитання важко відповісти. Мені здається, що Бог iз народження дав нам усе. Абсолютно кожному дав якийсь хист чи талант. Інша справа, що проявитися він може тоді, коли й не очікуєш. У когось раніше, у когось пізніше. Комусь iз дитинства щось нав’язують батьки, хтось сам йде до своєї мети. 

 

В Україні питання не стояло : працювати чи ні? Працювали всі. А ось в Індії на той час більшість жінок працювали хіба що мамами. Щоправда, були ще вчительки і лікарки. 

Поки не мали iнтернету — багато часу я займалася сім’єю. Вчила мову. До речі, хінді-урду — змішана розмовна мова — мені далася досить легко. І подобається більше, ніж англійська, хоча розмовляти англійською тут престижно. Буває, що я починаю говорити англійською i збиваюся на індійську. 

 

Мені подобається італійська мова, видається, що я б її швидко вивчила — якийсь час довелося спілкуватися з італійцями-бізнесменами, то я використовувала перекладач, щось і запам’ятала. Навіть зараз прості повідомлення можу прочитати без перекладача, але щоб гарно вивчити мову, потрібно в неї зануритися. Найкращий метод вивчення мов — середовище, в яке людина потрапляє. 

Із 2014 року вболіваю разом iз друзями за ті події, які відбуваються в Україні. Знайшла багато однодумців. Вирішили створити українську спільноту. Українці вибрали мене президентом нашої майбутньої асоціації українців в Індії «Світанок». На жаль, індійські міністерства вже два роки не можуть дійти згоди щодо нашої асоціації. Ми в очікуванні юридичного статусу як повноцінної громадської організації. 

 

А поки спілкуємося, проводимо невеликі заходи. На запрошення посольства України в Індії найактивніші українки неодноразово брали участь у спільних з дипустановою заходах. Тут я б хотіла щиро подякувати пану послу — Ігорю Зіновійовичу Полісі та його дружині Наталі Іванівні, а також консулам і співробітникам посольства за їхню підтримку, доброзичливе ставлення до нашої спільноти. 

 

—Багато часу витрачаєте на творчість? 

 

— Успіх приходить до тих, хто працює. Коли мої діти запитували: «А де мама?», вже знали відповідь, що мама працює над книгою. А коли раптом приходило натхнення — діти і чоловік не смикали, розуміючи, його не варто відпускати. Жартували: «мама підвисла». 

 

В юності писалися вірші. В основному про почуття. На жаль, вони не збереглися. В Індії все по черзі: спочатку малі діти, вивчення мов. Як кажуть, «прорвало», коли тяжко хворіла мама. Писала від переживань і хвилювань. Від того, що нас розділяють тисячі кілометрів, що я не можу бути коло неї — рвалося серце. Вірш «Лист з далекої країни» наснився, прокинулася й олівцем записала у блокноті. 

 

Минулого року була запрошена Світовим конгресом українців і Світовою федерацією українських жіночих організацій на щорічні збори, і саме під час перебування в Україні в нашій групі українок у Watsapp «Українська сім’я Індії» почула записи українських пісень, наспівані дівчатами на диктофон. Слова вірша «Українкам на чужині» народилися за кілька хвилин. І вже тоді українка Аліна Долгополова, яка також живе в Індії, придумала мелодію і наспівала. 

 

Пізніше з усього того народилася українська балада «Калинонька». Музику написав мій хресник Артем Дубина, який на той час проживав у Китаї. І вже цього літа цю пісню виконала на VI міжнародному фестивалі української культури Ucrania Fest 2020 в Барселоні Аліна Долгополова. Фестиваль проходив в онлайн-режимі. Голоси глядачів принесли нам визнання — друге місце. Перед тим ми встигли записати нашу першу спільну пісню про вишиванку «Мамин оберіг». 

 

Ось так тихо собі живемо і працюємо. Живемо й мріємо. Живемо у прекрасному світі, де кожне слово — живе, у світі — де кожен промінчик наших намірів перетворює на реальність те, що ми хочемо знайти.