Затишок Прорізної: як громада відстояла сквер у центрі Києва

Знайомство з головою самоврядного об’єднання Старокиївського району Олександром Івановичем Климком — той ковток свіжого повітря, що дозволяє таки виживати посеред бюрократично-корупційного смогу, який останніми роками труїть не лише символічні каштани, а й сам дух древньої столиці.

 

Чимало киян пам’ятає драматичну боротьбу місцевих мешканців iз «тітушками» прихватизаторів за сквер на розі Хрещатика та Прорізної, який «молода команда» Черновецького ледь не перетворила на чергове злачне місце з саунами і парковками для скоробагатьків.

 

Тоді вдалося не лише закопати стрімко виритий котлован, а й об’єднатися у відстоюванні історичної території з депутатами парламенту та Київради.

 

І діяти твердо й злагоджено як у комунікаціях із загарбниками, звиклими безнаказано підгрібати під себе все, що сподобається, так і в правовому закріпленні громадянських перемог.

 

— Ми свого часу дійсно створили юридичний орган самоорганізації населення — «Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський», — розповідає Олександр Іванович. — Але не в реєстрі Київської держадміністрації, де самоврядним організаціям платять iз міського бюджету, а в реєстрі державному. Там досі не передбачено права на бюджетні кошти. Та важливо, що ми не лише фізично, а й як юридична організація цей сквер відвоювали. І тут справді велика подяка Марині Соловйовій. Бо вона як юрист тоді дуже допомогла нам підвести правильну мотивацію і юридичну базу під збереження цієї території у власності громади.

 

Уявляєте, як би виглядала тепер вулиця Прорізна, коли б  тут були, як задумали прихватизатори, кав’ярня з сауною і парковою для «мажорів»? Це навіть не беручи до уваги, що своїми бетонними заглибинами вони б перекрили природні підземні стоки. А їх і так понад колишньою Хрещатою балкою вже перетнули забудовники чималою кількістю бездумних споруд, що виростають ледь не щороку без жодних погоджень iз гідрогеологічними експертами. Фундаменти будинків навколо розмило б і вони б просто завалилися, як це вже сталося з деякими «реставрованими» спорудами старого Києва... 

 

Олександр Климко виріс на Прорізній. Тут грав із друзями у футбол і спускався на санчатах пагорбами до Хрещатика. Тут саджали дерева й обладнували квітники його батьки та сусіди.

 

Зараз чимало приміщень старого будинку зайняли кафе і ресторани. Олександр Іванович, як й інші мешканці, не проти такого сусідства, але з умовою:

 

«Заробляйте гроші, але заробляйте, поважаючи місцевих старожилів. Наприклад, над теплотрасою розташували літні майданчики — і порушили нормальну вентиляцію підвальних приміщень... «Посунули» непомітно територію скверу, зайнявши добрий шмат газону столиками... Ось тут цепи, якими обгороджені газони, — я їх приніс із Майдану в 2014 році. А зараз частину скверу намагаються окупувати власники ресторану з багатообіцяючою назвою «Друзі». Ну от скажіть, хіба з ними після цього захочеться товаришувати?»

 

Цього року до збереження й облаштування унікального своєю історією і культурою скверу долучилася благодійна міжнародна організація «Ротарі».

 

— Думаю, їхня співучасть у відродженні скверу теж невипадкова, — міркує Олександр Климко. — Адже цінність такої взаємодії навіть не у матеріальному донорстві: «Ротарі», якщо звернутися до семантики, — це про двигун, який нам допомагає рухатися вперед! Нам було приємно познайомитися з цікавими і самовідданими людьми, яким так само не байдуже збереження історичного Києва. Бо і сімдесят, і сорок років тому цей сквер висаджували і відновлювали не ті люди, які на ньому часто намагаються піаритися...

 

Київ, як ви знаєте, навіть під час Другої світової війни треба було рятувати не стільки від німецько-фашистських загарбників, яким неправдиво приписали знищення Хрещатика, як від наших внутрішніх жлобів, які постійно хочуть усе загарбати і підгребти під себе. Мало хто знає, до речі, що хорошою прикметою пам’ятника Паніковському, який стоїть навпроти нашого скверу, є не погляд під його підошву, де він вам дулю покаже. Оскільки він удаваний сліпий, звертати увагу треба на його окуляри, аби краще бачити, що відбувається довкола! 

 

 

Виявилося, скульптура колоритного шулера з популярного сатиричного роману виросла в центрі Києва теж за участі місцевих самоурядовців: скульптор мав отримати дозвіл на встановлення пам’ятника, а Олександр Іванович Климко очолював у районній раді депутатську комісію, яка мала погодити той дозвіл. Відтоді місцеві мешканці опікуються ціпком Паніковського, який постійно відпилюють мисливці за кольоровими металами: відновлюють цей елемент скульптури власним коштом...

 

— Депутати нинішньої міської ради зазвичай абстраговані від людей. А тодішні місцеві обранці жили серед виборців, тому знали справжні потреби і проблемні місця й працювали над вирішенням реальних запитів, — розводить руками Олександр Іванович біля флегматичного псевдосліпця.

 

— Після Куликова, який фізично відстояв наш сквер від «тітушок», ми тут жодного депутата Київради не бачили. У мене справді душа болить за наш Київ. І у Марини душа болить, і у Христини Фамової, яка залучила на допомогу міжнародну спільноту, душа болить...

 

Бо наші батьки лишили нам цей сквер, аби ми згадували своє дитинство і душею відпочивали. А хтось хоче тут кафе з сауною... Раніше таких нахаб кугутами називали. Знаєте, хто такий кугут? Це півень, який постійно скрізь кукурікає, коли йому заманеться, навіть посеред ночі, заважаючи спати, але ніколи тоді, коли людям справді потрібно прокинутися...