Німецько-українська комісія істориків та Голодомор: саботаж чи зрада національних інтересів?

Минає рік відтоді, як 21 жовтня 2019-го комітет iз петицій німецького парламенту розпочав процедуру розгляду питання про визнання Голодомору актом геноциду.

 

Ініційована в грудні 2018 р. петиція, завдяки активності української громади в Німеччині, протягом півроку набрала понад 73 тисячі підписів (за необхідних 50 тисяч) для її розгляду.

 

За німецьким законодавством, комітет із петицій має ухвалити рішення про те, чи варто виносити це питання на загальні парламентські дебати (ця процедура триває зазвичай близько року).

 

На прийняття петиції до розгляду відреагував німецький уряд, який iз цього приводу налаштований негативно.

 

Державний секретар міністерства закордонних справ ФРН Міхаель Рот чітко заявив, що Німеччина не може визнати геноцидом зумисне винищення мільйонів українців.

 

Оскільки визначення «геноцид» у міжнародному праві з’явилося у 1948 р. й вступило у дію 1951 р., «німецький уряд і позиція німців, що ґрунтується на основі міжнародного права, не дозволяє — у рамках міжнародного права — розцінювати як геноцид події, які відбулися до 1951 року» (зі стенограми засідання комітету 21 жовтня 2019 р.).

 

Відтак пан Рот заявив, що визнавати Голодомор геноцидом недоцільно, а достатньо засудити його політично.

Заява державного секретаря німецького МЗС не може не викликати подиву. Той факт, що Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була ухвалена в грудні 1948 р., ніяк не завадило Німеччині визнати актами геноциду винищення: циган під час Другої світової війни (визнання відбулося 17 березня 1982 р.), африканських племен гереро і нама (готтентотів) у Німецькій Південно-Західній Африці (тепер Намібія) у 1904–1907 рр. (16 серпня 2004 р.), вірмен (23 квітня 2015 р. і повторно 2 червня 2016 р.) й ассирійців (2 червня 2016 р.) у Османській імперії в роки Першої світової війни.

 

Початок процедури розгляду петиції супроводжувався гострим виступом посла України у ФРН Андрія Мельника, обурення якого викликала бездіяльність Німецько-української комісії істориків, яка була створена саме для того, аби покращити інформованість німецького та українського суспільства про складні та трагічні моменти історії, що пов’язували Німеччину та Україну у ХХ ст.

 

За словами українського дипломата, періодичні прохання до українського співголови комісії Ярослава Грицака, аби комісія сформулювала свою позицію напередодні початку слухань у німецькому парламенті, залишилися без відповіді.

 

Вказавши на той факт, що результатів діяльності комісії у суспільному просторі Німеччини не помітно, повноважний посол запропонував переформатувати її склад, зауваживши, що йдеться не стільки про німецьку, як про українську частину.

 

Німецько-українська комісія істориків була створена в лютому 2015-го задля сприяння поширенню знань про німецьку та українську історію в обох країнах. У 2016-му комісія отримала патронат з боку зовнішньополітичних відомств Німеччини та України.

 

На офіційному сайті комісії сфера наукової діяльності комісії була визначена так: «Перша та Друга світова війни в Німеччині та в Україні, німецька окупаційна політика та Голокост».

 

Про те, що «крім цього, комісія займається історією України в радянський період та темою Голодомору», згадано в українському варіанті тексту на офіційній сторінці комісії, але нічого немає у її німецькому відповіднику. Німецький текст інформує, що «комісія також займається історією України в умовах державного соціалізму», але про Голодомор не згадує.

 

Принагідно зауважимо, що це не єдині труднощі перекладу, які виникли у ході співпраці німецьких та українських учасників комісії.

 

У науковому журналі «Європейські історичні студії» (№ 8 за 2017 р., ст. 293—298.) була опублікована рецензія професора Київського національного університету Сергія Стельмаха на науковий збірник, який німецькомовний сайт комісії представив як здобуток «німецько-української співпраці».

 

Назву цього збірника український професор-германіст переклав настільки довільно, що вона набрала винятково химерного вигляду «Голодомори в Росії та Радянському Союзі в поліетнічних та мультиконфесійних регіонах».

 

При цьому український науковець сором’язливо випустив хронологічні рамки, вказані у назві публікації, — 1891—1947 рр. Насправді ж у назві німецького збірника було використано слово «голодування» (Hundersnote), яке аж ніяк не означає «голодомори».

 

У цьому збірнику було вміщено публікацію одного із представників Німецько-української комісії істориків Ґвідо Гаусселя, в якій він відзначив антиросійську спрямованість «тези про Голодомор» як геноцид.

 

На цьому труднощі перекладу не завершуються. Німецька частина комісії має власну сторінку в «Фейсбуці» російською мовою. Прикметно, що остання заява комісії з’явилася на сайті лише німецькою та англійською мовами, без українського відповідника.

Україна та Німеччина одразу домовилися, що діяльність комісії фінансуватиметься німецькою стороною. Кожна зі сторін представила до складу комісії по сім учасників.

 

З німецького боку учасниками стали: Ґвідо Гаусманн, Таня Пентер, Мілош Жезнік, Мартін Шульце Вессель (голова), Кай Струве, Ріхард Вульпіус, Анна Вероніка Вендланд. Україна у складі комісії представлена Поліною Барвінською, Геліндою Грінченко, Ярославом Грицаком (голова), Владиславом Гриневичем, Олександром Лисенком, Юрієм Шаповалом, Ігорем Щупаком. Жоден із учасників комісії не спеціалізувався на вивченні Голодомору.

 

Основним фахівцем з німецького боку щодо питань Голодомору став Ґвідо Гаусманн, який раніше видав дві книги — про річку Волгу як місце пам’яті та космополітичний світ Одеси початку ХХ ст.

 

Наукова обізнаність німецького вченого у проблемах Голодомору залишає бажати кращого. Так, до прикладу, у апологетичній рецензії на книгу Енн Еплбом «Червоний голод» пан Гаусман зазначив, що в цій праці «пропонується вичерпна презентація «Голодомору», політично зумовленого масового голоду в Україні 1932–1933 рр., який перед тим не був представлений ані українськими, ані англомовними історичними дослідженнями» (Es bietet eine umfassende Darstellung des «Holodomor», des politisch herbeigefuhrten Massenhungers in der Ukraine 1932/33, wie sie zuvor weder die ukrainisch— noch die englischsprachige Geschichtswissenschaft vorgelegt hat).

 

Німецькому професорові, який не володіє українською мовою, звісно ж, можна вибачити незнання української історіографії, але про написані на тему Голодомору англійською книги Роберта Конквеста, Роберта Девіса та Стівена Віткрофта, Стівена Розфілда, Нормана Наймарка та інших він мав би знати. Крім цього, впадає у вічі, що шанований німецький професор у своїй рецензії взяв слово Голодомор у лапки.

 

Науковці, звісно ж, можуть помилятися. Наукове середовище для того й існує, аби обговорювати складні проблеми, обмінюватися ідеями та інформацією, розробляти концепції, які будуть враховувати всю повноту доступного матеріалу. На превеликий жаль, співпраця з українськими науковцями не особливо вплинула на позицію німецької сторони міждержавної комісії істориків.

 

Формами діяльності комісії істориків мали стати семінари та наукові конференції, літні школи та майстер-класи для студентів-маґістрів і аспірантів.

 

Амбітною метою зазначено створення інтернет-порталу, присвяченого німецько-українській історії у ХХ ст., який, щоправда, так і не з’явився. Комісія надавала стипендії на дослідження молодим науковцям, переважно тим, які вивчали період Другої світової війни та німецької окупації України і Голокост.

 

Двоє дослідниць отримали стипендії для дослідження єврейства України у ХІХ ст., хоча комісія й декларувала, що зосереджується на вивченні історії ХХ ст. Серед профінансованих комісією досліджень єдиною темою, яку віддалено можна потрактувати як дослі­дження, бодай мінімально наближене до теми Голодомору, є проєкт «Товари для «квітів життя»: дитяче споживання в Радянській Україні у 1920-х — 1930-х рр.».

 

Не заперечуючи по суті можливості такого дослідження, все ж можна поставити риторичне питання: чи відважилася б, приміром, гіпотетична українсько-ізраїльська комісія істориків надати грант на вивчення такої теми, як «Товари широкого вжитку для арійців у окупованій нацистами Україні»?

 

Ситуація з комісією майже не змінилася протягом року. На початку вересня 2020 року увагу до її діяльності знову привернув посол України у Німеччині пан Мельник.

 

Він вказав на запланований Німецько-українською комісією істориків на 24 вересня вебінар під провокаційною назвою «Чи був Голодомор геноцидом?», який мав відбутися замість наукової конференції на тему голоду 1932—1933 рр., яку комісія збиралася провести, але мусила скасувати через пандемію. Єдиним учасником вебінару з українського боку мав стати професор Георгій Касьянов, який відомий своїм запереченням Голодомору як геноциду українців.

 

У своїх працях пан Касьянов обстоює точку зору, що «певні стереотипні уявлення про голод 1932—1933 років, яким судилося стати масовими, набути статусу історичної пам’яті і наукового знання, було сконструйовано і трансльовано в суспільство спочатку зусиллями громадських і політичних діячів української діаспори Північної Америки, а згодом легітимізовано через наукові праці дослідників українського і неукраїнського походження, об’єднаних спільною ідеологемою» (Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті — початок 2000-х). Київ, 2010, С. 7).

Тема запланованого вебінару викликала справедливе обурення громадськості та фахівців, які займаються вивченням Голодомору. Український інститут національної пам’яті, Національний музей Голодомору-геноциду, Інститут дослідження Голодомору, Світовий конгрес українців вказали на неприпустимість такого безвідповідального жонглювання риторикою про ті трагічні події в історії України. Знову постало питання про переформатування української частини комісії.

 

Реакція учасників комісії істориків на справедливу критику була вкрай нервовою. Її німецький співголова професор Шульце Вессель в інтерв’ю «Німецькій хвилі» заявив: «У Німеччині ніхто так багато не досліджував Голодомор, як члени нашої комісії.

 

Ніхто так часто публічно не говорив про Голодомор у Німеччині, як це робив я, причому саме в українському ключі». Заява шанованого професора була, м’яко кажучи, перебільшенням.

 

Німецькі члени комісії протягом 5,5 року існування спромоглися підготувати на тему Голодомору дві статті та одну газетну публікацію, яку, власне, й написав пан Шульце Вессель. Курйозною була його відповідь на запитання, чому комісія не зайняла жодної позиції щодо Голодомору.

 

За словами німецького науковця, серед членів німецької частини комісії ніхто нібито не має сумніву, що Голодомор був геноцидом, але заяви про це вони робити не хочуть, аби вона не була використана з політичною метою. Натомість члени комісії почали звинувачувати критиків у спробах обмежити академічні свободи.

 

Логічним наслідком такої позиції Німецько-української комісії істориків стало зняття патронату з її діяльності українського Міністерства закордонних справ, про яке було оголошено 24 вересня 2020 р., саме в той день, коли німецькі та українські науковці розмірковували на вебінарі, чи є Голодомор геноцидом, чи, може, все-таки ні.

 

Зважаючи на негативну реакцію української громадськості, в останній момент, крім пана Касьянова, до участі у вебінарі була залучена Людмила Гриневич, очільниця громадської організації «Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору».

 

У 2014-му пані Гриневич захистила дисертацію на тему голоду 1928—1929 рр. в Україні. Дослідниця погоджується із тим, що Голодомор 1932—1933 рр. був геноцидом, але водночас обстоює тезу, що на рубежі 1920-х — 1930-х рр. в Україні та СРСР голодні роки повторювалися кілька разів.

 

Така позиція не могла не сподобатися німецьким науковцям, які ще три роки тому наголошували на тому, що «голодування» у Російській імперії та СРСР повторювалося періодично, тому виникають сумніви, чи потрібно окремо виділяти Голодомор як акт геноциду.

 

Низький рівень роботи Німецько-української комісії істориків засвідчує той факт, що ніхто не поінформував німецьких урядовців про те, що Німеччина аж ніяк не була стороннім і пасивним спостерігачем Голодомору-геноциду в Україні. У публічному просторі панує цілком хибне припущення, що Німеччина жодним чином не підтримувала диктаторський режим Сталіна у 1932—1933 рр.

 

Торік 21 жовтня держсекретар німецького МЗС Міхаель Рот дещо плутано заявив: «Німецька, Османська, Кайзерська імперії перед Першою світовою війною були найбільш тісно пов’язані і навіть утворили союз, за умовами якого Німецька імперія свідомо ігнорувала події в Намібії і, власне, дозволила Османській імперії скоїти злочин, за який вони несуть відповідальність. У цьому теж є різниця між Голодомором».

 

Чиновник, вочевидь, мав на увазі, що Німеччина повинна визнавати геноцидом тільки ті випадки, в яких вона винна безпосередньо (гереро і нама, цигани), або коли Берлін тісно співпрацював із винуватцями масового винищення (вірмени та ассирійці в Османській імперії).

 

Але історична правда, власне, у цьому й полягає, що під час Голодомору-геноциду Німеччина та СРСР продовжували залишатися військовими союзниками, і цього не змінив навіть прихід до влади наприкінці січня 1933 р. Адольфа Гітлера.

 

Нацистський уряд Німеччини підписав із СРСР 25 лютого 1933 р. угоду з фінансових та економічних питань, у якій було враховано всі побажання радянської сторони. 13 квітня 1933 р. Німеччина ратифікувала Протокол про продовження дії Берлінського договору про співпрацю 1926 року, який підписав уряд Генріха Брюнінґа ще 24 червня 1931 р. Спільні німецько-радянські військові школи в Липецьку та Казані існували аж до осені 1933 р.

 

Протягом 8—25 травня 1933 р. візит до СРСР здійснила німецька військова місія під керівництвом генерала Альфреда фон Фоллярда Боккельберга, який у той час завідував озброєнням рейхсверу.

 

У своєму звіті про результати візиту генерал писав: «Спільна робота із Червоною армією і радянською військовою промисловістю, враховуючи грандіозність радянських планів, особливо бажана не лише з військово-політичних, а й з військово-технічних міркувань».

 

Принагідно варто зауважити, що під час свого візиту до СРСР генерал А. Фоллярд Боккельберг відвідав і Україну. Хоча до кінця 1933 р. співпраця Німеччини з СРСР була припинена, але сталося це з ініціативи Москви, а не Берліна. 

 

Продовження теми — в наступних номерах «УМ».