Знову палає ще одна частина планети.
Незважаючи на оголошене перемир’я, війна в Нагірному Карбасі продовжується. Азербайджан не зупиняється.
Вочевидь, стрімко почавши відбивати атаки, він так само стрімко планує повернути назад раніше окуповані Вірменією території.
Нещодавно обнулений поганий мир у Нагірному Карабасі робить свої позначки у світі. Для однієї його частини війна на Кавказі — просто чергове джерело конфлікту, для когось — інтерес у збагаченні через збут зброї, для ще однієї категорії — нагода копнути історію імперій із середньовіччя; а для більш зацікавлених — перспектива реалізації свого сценарію, де як і сірий, і явний кардинал проявлена та ж країна, яка створила власну вісь нового розколу світу, — Росія. Для України ситуація на Кавказі сприймається не картинками з екранних сюжетів, вона — знайома й болюча.
Шостий рік війни на сході України не може не відгукуватись власними переживаннями та аналізом. Дії Азербайджану абсолютно законні й справедливі. Усі притомні українці не лише з людської, а й iз політичної точки зору дуже добре розуміють, що зараз відбувається, і підтримують Азербайджан, також як і Азербайджан підтримує нас і територіальну цілісність держави Україна.
Із першого моменту ситуація у буремному кавказькому регіоні почала розвиватися досить стрімко. Азербайджанська армія за лічені дні активно просунулась у звільненні територій. І Азербайджан може стати гарною новою шпаргалкою для України, аби змоделювати наступні параметри.
Атака посольства України — ланцюг спецоперацій Кремля
«Ключовою проблемою, яка зумовила реальність нового витка конфлікту в Нагірному Карабасі, була неефективність моделей врегулювання від міжнародного співтовариства.
Фактично ніхто iз впливових гравців як слід не відреагував на провокації, які відбулися ще влітку і передували загостренню, стимулюючи його.
Зрештою, в глухий кут можуть зайти і переговори України з приводу Донбасу в Мінську, тому важливо, щоб українське суспільство сприймало конфлікт у Карабасі реалістично», — заявив глава Центру політичних досліджень «Доктрина» Ярослав Божко, виступаючи на «круглому столі» на тему «Війна в Карабасі: погляд з України», що проходив в інформаційному агентстві «Українські новини».
Нагадаємо, під час липневого зіткнення між арміями Азербайджану та Вірменії побічно постраждало й посольство України в Єревані.
Тоді натовп облив борщем українську амбасаду і в принизливій формі вимагав від України відмовитись від визнання Нагірного Карабаху частиною території Азербайджану. Хоча МЗС України не робить таких рішучих та різких заяв, як МЗС Туреччини, і його позиція нічим не виділялась серед аналогічних заяв європейських країн.
Натовп у Єревані підтягнув українську позицію до турецького рівня, посиливши виставленими плакатами «Україна, не підтримуй агресора» та «Україна + Азербайджан».
Залишається скептично дивуватись лише тому, що в армії Азербайджану Вірменія не знайшла «український слід», котрий її вірний союзник Кремль умудряється знаходити кругом, навіть у вбивстві Нємцова.
Ця атака українського посольства в Єревані цілком у контексті тієї неоголошеної війни, що її РФ веде проти України з 2014 року. І вона — лише епізод у ланцюгу подібних операцій спецслужб Москви.
Організація цієї операції полегшувалась тим, що у Вірменії є значний прошарок москвофілiв, котрим якщо дати трохи грошей, то вони понесуть i плакати «Україна, геть із Арцаха». Слово «Україна» на них може бути також iз легкістю замінено назвою будь-якої іншої країни за бажанням замовника.
Вірменське закулісся пошуку конфліктів з Україною та Грузією
Прошарок москвофілів у Вірменії неоднорідний і включає як тих, хто далекий від будь-якої геополітики, але пов’язаний iз РФ роботою, бізнесом та сімейними стосунками, так і «справжніх політиків».
Група «справжніх політиків» також неоднорідна і складається з ностальгуючих за СРСР, просто клієнтів Кремля і тих, хто мріє використати Кремль для створення «Великої Вірменії» у межах Сервської домовленості 1920 року.
Перших і других цілком влаштовує перенесення того особливого статусу, що був у вірмен за часів Османської імперії, на СРСР та РФ за принципом: імперії з’являються та щезають, але вірменські ділові люди в них вічні.
Треті — дійсно справжні політики й будують власні плани, відводячи в них Москві роль виконавця, а не замовника. Глава уряду Вірменії Пашинян не проти знайти спільну мову з ними, й поки йому це майже вдається, якщо не враховувати ту дрібницю, що в Кремлі також розуміють гру Єревана, й «бригада» Путіна не збирається ставати «піхотинцями Пашиняна».
Це одна з причин, через яку Москва зараз не спішить виступати на боці Єревану: в російсько-вірменському симбіозі кожна зі сторін бачить себе босом.
Москва охоче використовує вірмен, у тому числі і у своїй війні проти України та Грузії, навіть дає Єревану в кредит зброю, але воювати за «Велику Вірменію» не збирається, оскільки вона в ній поки що не бачить потреби.
В очах Кремля у Вірменії такий самий статус бутафорської держави, як і в Придністров’я, Абхазької, Донецької, Луганської чи Південноосетинської «республік».
Одна лише відмінність: у випадку з Вірменією немає потреби винаходити особливу донбаську націю і намагатись сконструювати їй родослiвну від Адама та Єви з притягненням динозаврів мезозою для більшої наукової доказовості.
У змаганні «хто кого більше використовує» Москва зараз явно переграє Єреван. У Карабасі воюють та гинуть вірмени, а російські військові, як повідомив 30 вересня прессекретар Путіна Пєсков, лише «стежать за ситуацією». Вірмени стояли під посольством України з дурнуватими плакатами, чим грали на руку Москві, а собі заробляли зростаючу неприязнь українців.
Тепер на догоду Москві вони почали «наїжджати» ще й на Грузію. Координатор комітету «Гельсінська інінціатива-92» та лауреат міжнародних премій за мир і права людини Карен Огаджанян закликав повстати вірменів, котрі живуть у грузинському районі Сампех-Джавхетія, і приєднати цю територію до Вірменії.
Водночас закликав влаштовувати теракти проти турків та азербайджанців по всьому світу. Міністр культури, спорту, освіти й науки Араік Артунян вимагав позбавити Мiхеїла Саакашвілі звання почесного доктора Єреванського університету за його текст у «Фейсбуці» про те, що «Нагірний Карабах — суверенна територія Азербайджану, і ніщо не змінить цього факту».
Так, нібито Саакашвілі раніше вважав інакше, маючи на своїй території російських окупантів. Просто в Єреванському університеті не поставили йому запитання «Чий Карабах?», і всi були цілком задоволені тим, що президент Грузії пропускає через неї вантажі Вірменії в РФ і назад.
Так на догоду Москві вірмени усе більше примудряються посваритися не лише з сусідніми народами — азербайджанцями, грузинами, турками, а й iз далекими українцями.
Складно назвати це успіхом вірменської дипломатії — переграти й використати Кремль у власних інтересах. Єдине, що наразі не вдається Москві,— це організувати мітинги в Єревані проти США та ЄС.
«Справжні» вірменські політики цю позицію поки не здають, але можуть опинитись перед вибором: нова партія зброї в обмін на мітинги проти США або прощавайте. «Наїзд» на Грузію й Саакашвілі — перший дзвінок про те, що в Єревані доведеться такі мітинги проводити, якщо там хочуть, щоб війська РФ зайшли у Вірменію через Грузію.
Спустошуюча «миротворчість» Росії
Сама «миротворчість» Росії на Кавказі така ж, як і в усіх інших регіонах, де вона «миротворить», якщо судити за так званою «казанською формулою» для Карабаха. На цій своїй формулі Москва наполягає до цього часу в Мінську уже більше десяти років.
Згідно з нею, Вірменія повинна визнати суверенітет Азербайджану над Нагорним Карабахом та сімома іншими окупованими районами та формально повернути.
Проте фактично «казанська формула» Москви лише консервує нинішню ситуацію і легітимізує окупацію. По суті, вона повторює російську «формулу» для Придністров’я і тотожна «формулі Штайнмайєра», яку Кремль два роки нав’язує Україні. Усі ці московські «формули» писані під одну копірку.
Природно, що в Баку не можуть iз нею погодитись, і перемовини зайшли в глухий кут, iз котрого їх зараз намагаються вивести силою зброї. Москва просто не залишила Баку жодного іншого варіанта своєю так званою «миротворчістю».
Позиція Азербайджану, завдяки підтримці Туреччини, вже категорична — безумовне повернення всіх окупованих Вірменією районів. Вигнання вірмен iз Карабаху не передбачається. Як сказав президент Азербайджану Ільхам Гейдар огли Алієв, питання не в тому, щоб вигнати з окупованих територій вірмен, а в тому, щоб повернути один мільйон азербайджанців, вигнаних вірменами та росіянами.
Силовий сценарій — вихід і для України?
А що Кремль? Він зараз поводиться обережно й повільно. І не лише через те, що не хоче стати «піхотинцем Пашиняна», а й з інших причин.
У Кремлі ніяк не можуть зрозуміти, що зараз робить армія Азербайджану. Чи готова вона дійсно дійти з боями до кордонів із Вірменією, чи це всього лиш жорсткий примус Єревану до миру й поступливості у перемовинах?
Для України така потужна відсіч i послідовність Азербайджану має стати гарним подразником для власної результативної перспективи в боротьбі з агресором. Бої в Нагірному Карабасі продемонстрували значне зростання боєздатності Збройних сил Азербайджану, в тому числі за рахунок активного й успішного використання новітнього озброєння, безпілотних апаратів і баражуючих боєприпасів.
Українські експерти зазначають, що з огляду на це конфлікт повинен детально вивчатися представниками України, оскільки його досвід має надзвичайну цінність як на політико-стратегічному, так і на тактичному рівнях.
Політичний експерт Андрій Городницький вважає, що мінські угоди є запорукою консервації війни, і Мінський формат для України є недієздатним.
«Азербайджан втомився від нескінченного очікування, тому ми зараз можемо бачити, що силовий сценарій звільнення окупованих територій також є виходом із нашої окупації. Ми повинні мати це на увазі. А розвиток ситуації залежить від позиції геополітичних лідерів», — зазначив Городницький.
Продовження теми — 5 і 16 стор.
