Для людей, що проживали в недавніх радянських умовах, чужина свого часу була справжнім озоном, адже відкривала інший світ — незвіданий і бажаний, більшою мірою налаштований на спілкування, ніж багато наших співвітчизників, яких із дитинства так налякали тими закордонними ворогами, що вони вже привиджувалися скрізь.
Якщо ж після численних перевірок вашого родоводу і відповідних інструкцій щодо поведінки під час подорожі дивом удавалося прорвати «залізну завісу», то відчуття були неймовірні, наче з клітки нарешті вирвався в інший, незнаний досі, світ.
Після наших повсюдних вибоїн і глибочезних ям, що давалися взнаки кожному мандрівнику, за кордоном насамперед вражали дороги, такі рівненькі та гладенькі, ніби їх щойно проклали — саме перед вашим приїздом.
Для професора Михайла Кузьмовича Наєнка побачене у чужих краях служило не лише джерелом для подиву чи замилування, як для багатьох наших співвітчизників, а й імпульсом до роздумів, зіставлень, пошуків аналогій, приводило до рефлексій над дискусійними моментами літературно-освітнього життя та його (не менш дискусійним, а іноді й відверто провокативним) осмисленням.
А тепер народилася книжка — «Озон зарубіжжя».
Оспіваний той Дунай
«У часи ренесансу й бароко (ХV—ХVIII ст.) ходили по науку українці й до італійського Риму та німецького Галле (Феофан Прокопович), у Вільнюських, Варшавських та Паризьких краях здобували вишкіл письменник і церковний діяч Лазар Баранович, гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, — підкреслює автор книги, — в часи просвітництва і класицизму (ХVIII ст.) «перший розум наш» Григорій Сковорода не лише співав у царедворській капелі Петербурга, а й збагачувався знаннями в Угорщині, Словаччині та Австрії...».
Екскурс у минуле дає авторові можливість нагадати про велич наших предків, які не поступалися перед іншими народами, а почувалися рівними серед рівних.
До книги «Озон зарубіжжя» ввійшли спогади Михайла Наєнка про закордонні подорожі різних років: ще від часів його перебування у складі студентського будівельного загону в Казахстані — до мандрівок із науковою, виробничою, культурно-освітньою чи пізнавальною метою, що дозволяли йому розширити коло знайомств, популяризувати доробок українських письменників, сприяти налагодженню підготовки фахівців з української філології в закордонних навчальних закладах, конче необхідної для України як незалежної держави, про яку мало тоді ще знали у цивілізованому світі, адже ототожнювали її з Росією.
Географія подорожей широка й охоплює республіки колишнього Радянського Союзу (Литва, Казахстан, Молдова, Росія, Білорусь, Грузія, Вірменія), країни тодішнього «соціалістичного табору» (Угорщина, Чехословаччина, Польща, Болгарія, Румунія, Югославія), а також Австрію, Німеччину, Туреччину, Індію, США.
Щоправда, деяких із цих країн, як, скажімо, Чехословаччини чи Югославії, вже не вдасться знайти на мапі світу, проте не це головне, важливіше інше: якими тобі здаються чужі здобутки, інший стиль життя, чи виявляєш повагу до чужого як принципово іншого, не подібного до свого.
Побачене, наприклад, в Угорщині викликало в пам’яті автора літературні асоціації, змушувало шукати аналогії й перетворювалося на цікаву мандрівку у світ культури:
«Краса неймовірна! Адже оспіваний той Дунай іще в нашій найдавніше записаній народній пісні: «Тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше...» Перша національна опера наша теж не обійшлася без поетизації Дунаю: «Запорожець за Дунаєм» земляка з Черкащини Семена Гулака-Артемовського». У новіші часи Дунай відлунив у занедбаній уже «Задунайській січі» з повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною», а потім — «Прапороносці» Олеся Гончара...
Запам’яталося з подорожей, звичайно, не все, лише найголовніше, як, наприклад, відвідування розташованого в місті Кембридж Гарвардського університету:
«Дуже важливо, що на території, де в 1636 році (на чотири роки пізніше, як Києво-Могилянську колегію-академію) засновано Гарвардський університет, ніколи не було спустошливих війн і всіляких інших лих; тому в бібліотеці зберігаються книги, яким триста і більше років. Ця бібліотека у США є найбільш представницькою після конгресової бібліотеки в Нью-Йорку та бібліотеки Колумбійського університету».
Непідробне захоплення багатством бібліотечних фондів знаходить логічне пояснення.
У музеї просто неба з аборигенами-індіанцями, які щодня виконують роль «експонатів» (поблизу Бостона, США).
Фото з архiву.
Нашого цвіту — по всьому світу
Мозаїка подорожей доповнена у книзі розповідями про науковців, з якими довелося мандрувати чи спілкуватися авторові.
З-поміж них слід згадати невтомних популяризаторів української літератури Зіну Геник-Березовську — в Чехії та Анну-Галю Горбач — у Німеччині, професора Українського наукового інституту Гарвардського університету Григорія Грабовича, професора Пряшівського і Бансько-Бистрицького університетів імені Матея Белла Михайла Романа, професора-славіста Штефана Сімонека з Відня, засновника Асоціації україністів Чехії Вацлава Жидліцького, професора Інституту славістики Університету імені Масарика (Брно, Чеcька Республіка) Іво Поспишила, німецького славіста, почесного професора славістики університету в місті Регенсбург (Німеччина) Ервіна Веделя, німецького літературознавця-славіста РольфаГебнера, знайомство з якими відкривали перспективи для діалогу, наукової співпраці на літературознавчій і освітній ниві.
Зустрічі з амбасадорами українства — чільним діячем Наукового товариства імені Шевченка Леонідом Рудницьким зі США та першим президентом Асоціації україністів Австралії Марком Павлишиним — мали не менш важливе значення, адже ще раз підтверджували, з одного боку, досить широку географію досліджень з україністики, а з іншого — ті проблеми, які супроводжують цю галузь знань, що тримається, по суті, на ентузіазмі самих дослідників.
У колі знайомств автора книги — письменники, з якими доводилося подорожувати, як, наприклад, із Ганною Чубач до США, Олегом Чорногузом — до Федеративної Республіки Німеччини, Романом Лубківським — до Білорусі, ті, з ким удалося познайомитися під час літературних імпрез, наукових форумів, особистих зустрічей.
Із-поміж них —вірменський поет і вчений Паруйр Севак, білоруський поет і професор Ніл Гілевич, український поет і перекладач Юрко Позаяк, тобто Юрій Лисенко, який працював у той час у посольстві України в Хорватії.
Окремо слід згадати про популярного поета-шістдесятника Євгена Євтушенка, який не без впливу автора книжки взявся за переклад творів Тараса Шевченка.
Чи не найбільше уваги у книзі «Озон зарубіжжя» приділено Польщі, тим осередкам україністики, які функціонують у цій країні. Зацікавлення цієї країною зумовлене і десятирічним перебуванням автора на посаді декана філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і давніми зв’язками з україністами цієї країни, зокрема зі Степаном Козаком, Валентиною Соболь, Ярославом Поліщуком та багатьма іншими.
У композиційному плані книга здається доволі строкатою: містить спогади про подорожі, екскурси в історію відвіданих країн, розповіді про курйозні випадки з приватного життя. Чудово ілюстрована краєвидами відвіданих місць, світлинами як з особистого архіву, так і з інтернет-джерел, вона дозволяє мандрувати у світ культури та освіти, збагачуватися життєвим досвідом автора.
