Куди не кинь, а поглиблене вивчення української історії таки відбувається, і не тільки за участi самих українців.
У цьому процесі його учасники приречені натрапляти на такі події, факти, явища, які спроможні принаймні здивувати фахівців, а надто непрофесійну громадськість, як очевидне продовження історії Біблії в новітні часи, в наші дні, і викликати нерозуміння, а то й довести до відчаю, підштовхнути до сумнівів у людській силі і спроможності.
Може, це й спонукало Володимира Винниченка сказати, що українську історію треба читати з бромом.
На мою думку, її треба читати з розумінням, які непереборні, нездоланні труднощі довелося перебороти, здолати і пройти нашому племені, народу, нації, щоб зберегтися в своїх основах у сучасній стадії етногенезу і сьогодні відігравати ту геополітичну роль у світі, яку насправді, по суті, вiдiграє Україна.
«...і пізнаєте правду,
— а правда вас вільними
зробить!»
Від Івана (8:32)
«Неправильнi» соцiалiсти i поразка УНР
Прогрес очевидний. Сто років тому Захід не зрозумів значення УНР для Європи і не підтримав національно-державні змагання 1917—1921 рр., забувши протягом двох сторіч про саме існування нашого європейського народу і прирікши його на подальше поглинання радянською Росією.
А нині Захід допомагає Україні у російсько-українській війні, в якій українці обстоюють не лише себе та свою територіальну цілісність, а й Захід у цілому з його гуманістичними цінностями від агресії, — тепер уже путінської Росії. Геополітичне значення України в тому й полягає, що без незалежної, суверенної України Європейському Союзу також не бути, і ми захищаємо його на Заході, а не лише себе на Сході.
Це наша спільна справа у протистоянні Заходу і Сходу, у цьому наші і його інтереси збігаються.
Цей геополітичний чинник не міг виникнути випадково, на маргінесі сучасного світового історичного процесу, тому він потребує пояснення історичної науки, чому таке сталося і яке справжнє місце українського народу серед інших європейських народів у минулому і сьогодні. Відомий політик з Америки уславився своїм твердженням, що без України імперія Росії неповноцінна. А з якої причини так склалося? Відповідь на запитання етногенезу має дати наука.
Що бракує нашій історичній науці? Гадаю, що не лише належного першочергового фінансування, а й відповідного теоретичного інструментарію, оновленого категоріально-понятійного апарату, сучасного бачення світу і свого наукового місця в ньому, розуміння перспективи подальшого розвитку людства. Щоб обходитися без брому.
Перегляду та поточненню наукових позицій має підлягати вся наука, що склалася на сьогодні, починаючи з М. Грушевського. А вимоги до науки можна пояснити на прикладі В. Винниченка як знакової фігури в долі України першої половини ХХ століття — очільника української соціал-демократії, з чиєю діяльністю прямо пов’язана поразка в національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр.
Чи могла вистояти Українська Народна Республіка у протистоянні з більшовицькою РРСФР? Що становила собою Центральна Рада, ким були провідники Української революції?
Соціалістичною (а не націоналістичною!) була Центральна Рада, соціалістами (соціал-демократами, соціал-революціонерами) були провідники Української революції. Вони, як і їхні однопартійці в Росії, збиралися будувати соціалізм «за Марксом», рівнялися на більшовиків і картали себе за недостатню послідовність і наполегливість у революційній справі. Ось їхні слова і справи:
«...Ми всі, українські керуючі партії, були не соціалістами, а тільки демократами, республіканцями й національними революціонерами, — дорікав собі Володимир Винниченко. — Правда, ми всі називали себе соціалістами... Все соціалісти. Але це все були не вірні назви... Працюючі, соціально-поневолені, визискувані є з природи своєї соціалістами... Але соціалізм поневолених є не той соціалізм..., який розуміла українська демократія, не виключаючи й наших «марксістів» соціальдемократів. Ми, українські соціальдемократи, вихолостали марксізм. Ми вирізали його життєву, творчу, активну частину й лишились безплодними, неактивними, гладкими кабанцями. Ми лишили собі з цього революційного, жагучого, повного протесту, гніву й великої волі вчення тільки одну половину: ...прийняли з його тільки те, що нам може дати незалежний від нашої волі ... механичний розвиток соціальних відносин».
З таким розумінням марксизму та «перетворювально-творчим» підходом до дійсності тодішньому лідеру української соціал-демократії не залишалося нічого іншого, як захоплюватися російським більшовизмом: «Не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення в самих його основах, у самому його ґрунті капіталістичного ладу, ми й другим не вірили, не розуміли їх, не розуміли великої, могутньої простоти большевизму, тої простоти, яка є властивою всім щирим, послідовним, для блага великої більшости людськости напрямленим вченням. Не демагогія, а велика простота й щирість їхніх стремлінь, їхньої акції тягли до себе страждучі, експлуатовані маси».
Більшовицько-українська війна 1917—1918 рр. і поразка українців у визвольних змаганнях 1917—1921 рр. та загарбання УНР більшовиками зумовлювалися передовсім світоглядною невизначеністю української соціал-демократії та інших політичних партій у соціалізмі у вирі розбудженої ними соціальної ворожнечі та атмосфері суспільного очікування розподілу поміщицьких земель і ліквідації великого землеволодіння. Перші кроки більшовиків у цьому питанні В. Винниченку здалися закономірною послідовною реалізацією соціальної політики марксистського вчення, що приймалося як наукове і єдино правильне. Резолюцію Центральної Ради з осудом жовтневого перевороту 1917 року лідер української соціал-демократії визнав «помітною ознакою нашої несмілости»: «Ми злякалися їхньої консеквентности й рішучости». Більше того, він зізнався... в ідейно-політичній солідарності з російськими більшовиками: «І як же могла Центральна Рада осудити тих, які здійснили її власні погляди? І чого замість осуду Центральна Рада сама не зробила того? Чому рішуче не взялася до розвитку тої революції, яку сама вважала соціальною?».
Відтак некритичний підхід до дійсності внаслідок безоглядної віри в марксизм та світоглядні блукання не дозволили українському соціалізму розгледіти в російському більшовизмі тотальний терор проти всього народу — війну на знищення, а не за соціальне визволення. (...Большевизм був ні що иньше, як послідовний, чистий марксізм...). Звідси непоправне замилування більшовицькими злочинами проти людства, що підносяться до ідеалу соціал-демократичної (соціалістичної) героїки руйнування старого і творення нового світу: «Большевики оповіщають війну війні... руйнують армію, розкладають її, знесилюють... Вони ні перед чим не зупиняються. Договори з союзниками? К чорту всякі договори з світовими грабіжниками... Інтереси Росії? Міжнародня ситуація? Ніяких міжнародніх, імперіалістичних інтересів... Вони нищать усі апарати, всі органи клясового панування буржуазії, перевертають догори ногами всі поняття, викидають на смітник усі закони пануючих, усю їхню етику, звичаї, моди, все чисто...»
Ці нерозгадані українством більшовицькі злочини й переросли у зловісну безкомпромісність радянської внутрішньої і зовнішньої політики, що зводилася на фундаментальних засадах докомуністичної теократії. Ядром РСДРП (б) слугувала прихована (латентна) левитсько-фарисейська течія, що впродовж тисяч років жила й розвивалася в різних політичних організмах, набула в соціалізмі форм конкретно-історичної бутафорії, але зберегла свою вбивчу сутність. В українських політичних партіях соціалістичного спрямування такої глибинної течії або не було, або вона виконувала підривні функції.
Цим українські соціалісти, соціал-демократи, есери відрізнялися від російських євреїв-більшовиків. Віра соціалістів-українців у дійсності оберталася непрактичністю в політиці і з історичною неминучістю вела до поразки в національно-визвольних змаганнях, які вони очолювали, оскільки в принципі не могли дати українському народові ідейно-політичну зброю та згуртувати націю для боротьби з більшовизмом як головною загрозою цивілізації.
Соціалістична демократія намагалася дбати про інтереси «працюючих мас» у соціально-економічному житті, але за класовою ознакою фактично розколювала, а не єднала націю самою постановкою питання про землю, викликаючи невдоволення не лише поміщиків та великих власників, а й бідняків та середняків. Навесні 1918 року до Центральної Ради зверталися численні селянські делегації з заявами проти скасування приватної власності.
«Сільський пролетаріат в обіцяння й закони про землю не вірив... І проклинав Центральну Раду. Заможне селянство (та й почасти дрібне) також було вороже до неї за цей самий закон про соціалізацію. Підбурене великими власниками, воно стало посилати до Центральної Ради й до німців сотні делегацій з проханням одмінити закон про соціалізацію».
Однак історична трагедія боротьби з приватною власністю у більшовицькій Росії і схожа практика Центральної Ради в Україні не дали підстав В. Винниченку переглянути догми і виробити виваженіший підхід до марксизму-більшовизму як загрози глобального значення: він співпрацював із більшовиками в ході підготування та повалення Української держави гетьмана Скоропадського, яке й відкрило шлях до загарбання України та перетворення її в сировинно-продовольчу базу Росії.
6 січня 1919 року Україну було проголошено Соціалістичною Радянською Республікою. За вказівкою з Москви вона втрачала національну, духовну, соціально-економічну специфіку і ставала невід’ємною частиною більшовицько-радянської системи. Причини цієї трагедії були визначені теоретичною ідейно-політичною незрілістю української соціалістичної демократії. Анархія періоду Директорії та отаманщини ілюструє цю тезу.
Що знаємо про своє корiння?
Ці міркування я поновив на папері після прочитання статті Володимира Сергійчука «Як нам повернути гідність?» в «Україні молодій» від 15 вересня ц. р. Та ідеться ж не про гідність, а про вивченість чи невивченість історії, конкретно-історичні причини кожної такої дивовижно неймовірної події, невидимі підводні течії в історичному процесі, зрештою, про звичайнісінький професіоналізм чи непрофесіоналізм виконавців настанов закуліси, тим більше латентних структур, які діяли і діють упродовж усієї історії людства і беруть участь у вирішенні людської і національно-інтернаціональної долі. Гідність властива українському національному характеру, в цьому питанні ми не маємо особливих проблем. Гідність найбільше характеризує вдачу українців, наш менталітет. А от народознавчих знань — про самих себе — справді бракує. Про свою сутність у порівнянні з іншими народами.
Що ми знаємо про духовне коріння нашої Батьківщини?
Якщо запитати в соратника Винниченка, соціал-революціонера історика Грушевського (одного з провідників есерів), то доведеться погодитися, що майже нічого не знаємо. На його думку, «релігійний світогляд нашого народу в передхристиянські часи мав у своїй основі культ природи. Перед ним відступив і поблід старий культ предків, одначе і культ природи не вийшов iз примітивних слабо вироблених форм. Русько-слов’янська мітольогія взагалі досить бідна, не ясна, і це не тільки через бідність наших відомостей, але й через свою власну слабість: судячи по всьому, словенське плем’я не мало особливого нахилу до релігійної творчості».
Цієї характеристики духовного життя києво-руського (русоукраїнського) народу цілком достатньо, щоб посіяти зневіру у свої сили і розглядати історію свого народу у світлі чиїхось цивілізаційних впливів, а не як самозростання власного розуму й духу. Невипадково саме в ту епоху, коли створювалася «Історія України-Руси», професійні революціонери іудейського племені безборонно морочили голови православному люду, провокуючи його до бунту: «Мы вам дали Бога, мы вам дадим и царя». Ні церковники, ні вчені не сперечалися — не знаходилося аргументів. І вони справді дали свого царя — в 1917-му... Така ціна непрояснених уявлень про релігійний світогляд нашого народу, власне усього слов’янства.
А сьогодні в українському народі — не лише в науці, а й у політиці — на основі само собою зрозумілої слов’янської меншовартости зводиться новобудова європейських цінностей, європейської культури, цивілізації як нібито ідеал, взірець розвинутости і цивілізованости. І ми начебто «йдемо» в Європу, замість того, щоб іти до себе, прийти до себе, до своєї предковічної духовности й культури, — тієї, до якої варто долучитися і Європі з Америкою, і Росії. Тож які вони, цінності вітчизняної духовности та культури, і хто про них краще знає?
При дослідженні виявляється, що це питання ґрунтовно висвітлив Михайло Костомаров і прийшов до висновку, що «Слов’янська міфологія» «не втратила своєї актуальності і для сучасної культурології». Костомаров помітив розуміння триєдности божественної сутности у слов’янському світі, яке, виявляється (!!!), закріпилося в географічних назвах, отже, стало пам’ятками живої природи, а не лише історії, і не може бути спростованим чи запереченим ніким — Святої Трійці, яку наші предки до прийняття християнства називали Триглавом.
Слов’янський Триглав і засвідчує рівень інтелектуально-духовного розвитку наших далеких пращурів у віках і тисячоліттях. У часи Костомарова уже були відомі «Лекції з філософії релігії» Фрідріха Гегеля, його розробки теоретичних питань релігійного мислення та історії релігійних вірувань. Але ще не заговорила матінка-земля: не відкрилася світові трипільська культура (1896) і не потрапила в руки «Велесова книга» (1919 р.), яка образним словом уцілілої міфології закарбувала і пояснила духовне становлення слов’янства, що — виявляється — вело перед в інтелектуальному розвої індоєвропейських народів, а не плелося в обозі, як прийнято вважати. Майже за століття до введення цієї знахідки в науковий обіг Гегель обґрунтував теорію триєдности, що існує також в інших релігіях, але «виявляється досконалою... лише остільки, оскільки Дух увійшов в общину, оскільки Дух, що виступає як безпосередній, віруючий Дух, підноситься до мислення». Філософ порадив розглянути «бродіння цієї ідеї» триєдности у віруваннях минулого і «навчитися у дивовижних явищах, які трапляються, розпізнавати їх основу», зважаючи на те, що «давні народи та індивідууми самі не розуміли, чим вони володіли, маючи цю ідею, вони не знали, що вона вміщує абсолютне осягнення істини...»
Отже, ідея триєдности божества організовувала і рухала інтелектуально-духовний розвиток багатьох народів за тисячі років до народження християнства. Погляньмо на Герб України — на Тризуб як знак розвитку, знак діалектики з найдавніших часів. Чи це не історична підстава для гідности українців, які єдині з-поміж усіх народів зберегли цей знак на своєму Державному гербі, а разом із ним і свої базисні світоглядні основи?
Невипадково у Триглаві небесного бога Сварога названо «дідом божим» у його взаємовідносинах із ним породженими Перуном (він обертає «колесо живучого явлення» земної дійсності) і Святовитом — богом Прави і Нави, тобто розумовою і духовною діяльністю людини, — за схожістю із взаємовідносинами в житті родини між поколіннями дідів, дітей, онуків.
Так на цьому прикладі суспільство навчалося розуміти: дід як породжуюче начало продовжує жити у своїх дітях, онуках, опредмечується і втілюється в них, а вони продовжують його рід єдиного родоначальника у своїх поколіннях спадкоємцями родинної традиції. (Звідси наше пізніше «жити родиною — єдиною Вкраїною» набуває сакрального значення у світлі духовного життя пращурів). Ієрархія взаємин у Триглаві («Сварог є Перуном і Свентовитом, а ті два (себто Перун і Свентовит) перебувають у Сварозі») впродовж тисячоліть навчила слов’ян, антів, русів-українців вважати себе дітьми Творця — «дажбожими онуками», що засвідчено історіографією і народною творчістю.
Так, вища духовна сутність живе і діє у всіх людських справах, згідно з колядками та щедрівками — духовними гімнами дохристиянської давнини: «Сам Господь Бог за плугом ходить, Пречистая Діва їстоньки носить...», «А в полі, полі плужок ходит. А за тим плужком сам Бог із рожком...», так само — в уживаному дотепер напученні на добру дорогу: «З Богом!». Домінанта духовного життя усіх попередніх поколінь сколотів-скіфів, слов’ян, русів-українців живе й нині й напучує на майбутнє.
Височiнь Тризуба
Світоглядними основами український народ зберігся з найдавніших давен, і коли в листопаді-грудні 2004 року він вийшов на Майдан обстоювати Незалежність, в Америці на очі наверталися сльози в доброзичливців: невже таке може бути у таких формах? Мабуть, з-за океану, на відстані тисячоліть вони впізнавали самих себе. Це були почуття духовної споріднености з витоками-джерелами наддніпрянської (трипільської) культури. Українці демонстрували гідність, а через десять років тривале продовження своєї боротьби назвали Революцією гідності.
Світоглядне становлення нового покоління української політики має початися з чесного слова самому собі й суспільству, нації, культурі, духовності, цивілізації й осягнути історичний шлях українського народу від першопочатків формування національного характеру до його розвою у формах волелюбности, правдивости, розважливости, ґрунтовности, щирости.
На теренах України безперервність розвитку людини й етносу підтверджується від епохи бронзи (ІІІ—ІІ тис. до н. е.) на всіх суспільно-політичних стадіях у межах племен, міжплемінних союзів, народу, нації. Звідколи живе історична пам’ять народу, звідтоді живе його історія.
Найвиразніша віха розумово-духовного поступу етносу (очевидно, від доби пізнього Трипілля) підноситься над усією планетою та історією Тризубом і полягає в осягненні принципу Триєдности–Трійці у відичній духовності.
Це неперехідна височінь логічно-духовного (наукового) осягнення світу в лоні наддніпрянської (трипільської) цивілізації, пізнання найзагальніших закономірностей буття у формі загальнозрозумілої міфології, що зверталася до людського розуму і навчала його розуміння дійсности та розумного перетворювально-творчого ставлення до неї. Сучасні українці повинні знати, що їхні далекі пращури, переселенці з Наддніпрянщини, понесли розум у світи.
З науки, засвідченої Велесовою книгою та Відами, формула світобудови і розумного розуміння світу перейшла в християнство і донині живе в іпостасі віри: в екстремальних суспільних умовах, на етапі виживання культури в Передній Азії, учення Христа відтворило принцип триєдности божественної організації і пізнання світу — таїну віри, святої Трійці — і закріпило його (принцип) в релігії, зберігши тим самим від цілеспрямованого руйнування.
Такі глибини людського розуму, з яким має ідентифікувати себе титульна нація в Україні. І вимірюватися на повну історичну глибину як нація Колиски цивілізації в епоху новітньої глобалізації, тобто чергової загрози для традиційної культури і високої духовности індоєвропейців — цього разу у формах споживацького способу життя і бездуховности.
Ініціатива розумового і духовного здоров’я, неодмінного наступу і перемоги має виходити від того самого розуму з тих самих теренів, де він народився і звідки вирушив у дорогу планетою. Титульна нація — це не тільки походження й історичні права, а й неодмінний обов’язок виконувати заслужені повноваження і на кожному відтинку історії підтверджувати своє звання.
