Бабин Яр: дорога пам'яті до музею

У столиці добратися до Бабиного Яру з центру по прямій лінії метро від «Золотих воріт» до «Дорогожичів» — якихось буквально 10-12 хвилин, третя станція.

 

 

Ви­йшовши з «підземки», відразу потрапляєш до плану-схеми Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», який діє з 2007 року.

 

 

На його території у понад 20 га (!) фактично у двох частинах більше півтора десятка пам’ятних об’єктів: від ідеологічного помпезного за розмірами відкритого лише в 1976 році радянського пам’ятника розстріляним тут «радянським громадянам і військовополоненим» — до пізніше встановлених ромської «Кибитки» (2016) й «Менори» (1991) та десятків єврейських надгробків, об’єднаних у єдину Дорогу скорботи. 

 

Найзворушливіший пам’ятник на величезній парковій території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», він найближче до входу від станції метро «Дорогожичі» — встановлений 30 вересня 2001 року в пам’ять про розстріляних тут дітей: простягнуті до неба руки ляльки з відірваною головою, нахилений ковпак Арлекіна і безпосередність дівчинки, яка не могла не мріяти про щасливе майбутнє... А за постаментом iз фігурами — між стрункими деревами Алея мучеників, яка доводить до паралельної Алеї праведників. 

 

Більшість киян, які неідеально облаштовану паркову оазу використовують для відпочинку, прогулянок із дітьми і домашніми тваринами та навіть гри у футбол — навряд чи згадують ці назви.

 

Рідко хто підходить і до численних інформаційних стендів на Алеї праведників, де лаконічно описані всі трагедії, сконцентровані територією Бабиного Яру: українців, євреї, ромів і людей інших національностей.

 

Перші повідомлення про Бабин Яр у пресі за кордоном та передрук їх у радянських «Правді» та «Известиях» датовані 19 листопада 1941-го — інформація ТАСС (iз Нью-Йорка) про страту в Києві тисяч євреїв.

 

Аж на початку наступного року, 7 січня, було оприлюднено Ноту наркома закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова, в якій, зокрема, йшлося про розстріли євреїв у Києві, Львові, Одесі, Кам’янці-Подільському, Дніпропетровську, Маріуполі та Керчі.

 

І ще майже через рік — 18 грудня 1942-го — уряд СРСР приєднався до спільної декларації урядів Бельгії, Великої Британії, Голландії, Греції, Люксембургу, Норвегії, Польщі, Сполучених Штатів Америки, Чехо­словаччини, Югославії та Французького національного комітету з осудом людиноненависницької політики винищення нацистами єврей­ського населення Європи. Утім СРСР i далі, після 1946 року зовсім, офіційно не виокремлювала євреїв із загального числа радянської спільноти — «ні в горі, ні в радощах».

 

Нагадаємо, нацисти ще 1938 року, з 9 на 10 листопада, на територіях Німеччини й Австрії вперше вчинили масовий єврейський погром, який отримав назву «ніч розбитого скла, або кришталева».

 

Тоді поруйнували 267 синагог і велике число житла, торгових та інших підприємств за расовою приналежністю їхніх власників. А помітна дискримінація німецьких євреїв почалася ще за п’ять років до того.

 

У січні 1937-го рейхсфюрер СС (військово-поліцейської організації Націонал-соціалістичної робітничої партії, її захисні загони) Генріх Гімлер уперше публічно закликав до очищення Німеччини від євреїв.

Розпочавши 1 вересня 1939 року Другу світову війну, Третій Рейх активно й безжально нищив євреїв на всіх окупованих територіях. Жертвами Голокосту в Європі стали щонайменше 6 млн людей. Не раз траплялося, що від жахіть влаштованих масових смертей беззахисних людей божеволіли не лише жертви, а й кати. 

 

За оцінками «Енциклопедії Голокосту», виданої ізраїльським музеєм Яд ва-Шем, загинуло до 3 мільйонів польських євреїв, 1,2 мільйона радянських євреїв (енциклопедія наводить роздільну статистику щодо СРСР і країн Прибалтики), з них 140 тисяч євреїв Литви і 70 тисяч євреїв Латвії; 560 тис. євреїв Угорщини, 280 тис. — Румунії, 140 тис. — Німеччини, 100 тис. — Нідерландів, по 80 тис. євреїв Франції та Чехії, 70 тис. — Словаччини, 65 тис. — Греції, 60 тис.— Югославії.

 

Напис на камені біля «Менори».

 

За свідченням ізраїльських та західних істориків, у перші дні німецької окупації радянських територій погроми відбулися в 58 українських населених пунктах, у ході яких загинули 24 000 євреїв.

 

«Акції зачисток», які проводили айнзатцгрупи після віроломного входження німецьких військ, першими на території України відбулися на Галичині.

 

Уже 1 серпня 1941 року, коли німецько-радянський фронт відкотився далі на схід, у Львів прибула німецька цивільна адміністрація. Особливі команди «4-А» та «4-Б» вдалися до погромів та арештів у перші ж дні після окупації.

 

Звинувативши в загибелі в’язнів радянських тюрем комуністів і євреїв, вони викликали сплеск юдофобії у певної частини населення міста. Впродовж тижня у Львові внаслідок погромів, ініційованих нацистами, було вбито 6 тисяч євреїв.

 

Варто згадати, що переважна більшість євреїв у Російській імперії проживала саме на українських землях унаслідок запровадженої царською владою дискримінаційної смуги осілості, в Москву і Петербург їм було зась, якщо не мали супертитулів. Ту частину Західної України, яка у 1919—1939 перебувала у складі Другої Речі Посполитої, також історично було заселено значною частиною євреїв. За даними словника «Голокост» за редакцією німецького дослідника антисемітизму Вольфганга Бенца, станом на 1941 рік у СРСР проживало близько 2 млн євреїв. 

 

У Львові 6 листопада 1941 року за наказом генерал-майора поліції СС дистрикту «Галичина» Фріца Кацмана було створено єврейське ґетто — найбільше на території СРСР, яке проіснувало по червень 1943-го.

 

В європейських масштабах львівське ґетто поступалось лише Варшавському та Лодзькому. За весь окупаційний період на території, обгородженій парканом і колючим дротом, утримувалось близько 138 тис. 700 євреїв. Упродовж двох років нацистської окупації у львівському ґетто та Янівському концтаборі було знищено загалом понад 250 тис. людей, зокрема й євреїв. 

 

На місці колишніх пересильної тюрми №25 (1944—1955) та ґетто (1941—1943) у Львові вже кілька років працює музей «Територія терору». Там відтворені два бараки, сторожові вежі, загородження з колючого дроту та інші тогочасні інфраструктурні об’єкти.

 

Одним із перших актів катастрофи на окупованих німцями українських теренах стала Бердичівська трагедія, коли в серпні-листопаді 1941 року було розстріляно, закопано живими і напівживими близько 30 тис. місцевих євреїв. Перша хвиля антисемітських акцій ще влітку того ж 1941-го забрала життя 15 тис. євреїв з Острога, Луцька, Дубна та Рівного. А згодом у листопаді тільки в Рівному нацисти розстріляли близько 23 тис. євреїв.

 

Усього лише за місяць знищили 3,5 тисячі євреїв у Вінницькій і 22,5 тис. у Кам’янець-Подільській областях, де теж були ґетто; у 35 місцях примусового утримання перебувало близько 106 тис. євреїв. Місцем масових страт у квітні 1942-го став П’яничанський ліс поблизу Вінниці, де після облав на місцевому стадіоні було зібрано й знищено близько 10 тис. євреїв.

 

Усього на Вінниччині окупанти вбили понад 105 тис. євреїв, у тому числі етапованих з окупованої румунськими військами Бессарабії й Буковини, а на Кам’янець-Подільщині — 13,1 тисячі.

 

В Одесі з 2009-го діє музей Голокосту, який починався з двох експозиційних залів. Основою його створення є події геноциду  на території Трансністрії — території, що перебувала з 1941 по 1943 роки під юрисдикцією Королівства Румунія, займаючи Одеську, Миколаївську й частину Вінницької областей.

 

Ідею його створення ще з кінця уже минулого століття виношували президент асоціації «Україна — Ізраїль», колишній в’язень концтабору в Доманівці Дмитро Гутахов і колишній в’язень нацизму, поет Нільва Єфім.

В одному з ніби закутків території Національного заповідника «Бабин Яр», неподалік «Менори», спостережливий відвідувач натрапить на не надто свіжий стенд, на якому прочитає, що встановлений він силами небайдужих киян.

 

На ньому підтеми: «Злочини нацизму» і «Злочини комунізму» та короткий виклад історії єврейської громади в Києві, перші згадки про представників якої відносять до другої половини Х століття.

 

Станом на 1913 рік євреїв у Києві нараховували 13 відсотків, а до 1939-го їх число подвоїлося. (У 1934-му сюди з Харкова знову, через 15 років, перенесли столицю).

 

Помітним вклад євреїв у добробут міста був на рубежі ХІХ-ХХ століть. Завдяки їхнім коштам люди й донині користуються, зокрема Єврейською лікарнею — це нинішня обласна, Бессарабським ринком і корпусами Політехніки.

 

З Києвом тих часів пов’язане життя письменника Шолом-Алейхема та родин підприємців-меценатів Бродських і Марголіних; дитинство та юність піаніста Володимира Горовиця; дитячі роки політикині Голди Меїр, яка стала однією із засновниць держави Ізраїль і була її прем’єр-міністром у 1969—1974 роках. 

 

19 вересня 1941 року, після 72-денної оборони столиці, в Київ увійшли нацисти. Першими наказами вони вимагали зареєструватися чоловікам і комуністам, усім стати до праці на благо Третього Рейху, здати радіоприймачі та зброю, а за невиконання розпоряджень розстрілювали.

 

«Довідавшись від полоненого командира-мінера про мінування Києва, німці швидко знешкодили радіокеровані фугаси, встановлені червоними в підвалах Оперного театру, Верховної Ради, НКВС, Будинку уряду, Музею Лєніна (нині Міський будинок учителя), у штабі Київського особливого військового округу (нині адміністрація президента) тощо. Ще й відзняли на кіноплівку процес розмінування Музею Лєніна — «більшовицької святині». Але вони не знали про мінування Хрещатика, де одразу ж розселилися в порожніх готелях та помешканнях евакуйованої совєтської еліти», — читаємо короткий виклад історії відомого києвознавця Дмитра Малакова. 

 

24 вересня почалися вибухи і пожежі на Хрещатику. Серед знищених споруд навкруги — центральний поштамт, будівля міськради (Дума), будинки архітектора та вчених, а також найвищий будинок довоєнного Києва — 12-поверховий хмарочос Гінзбурга, 5 готелів, 2 універмаги, 5 кінотеатрів, консерваторія... Загалом у центрі було зруйновано великих і менших кількасот споруд. Скільки тоді загинуло мирних людей, ніхто не рахував. 

 

Значно пізніше з’ясується, що перед відходом мінуванням Києва займався НКВС. А нацисти оперативно переклали відповідальність за знищення міста на євреїв, перед тим та після розстрілюючи і сотні заручників — випадкових людей усіх національностей, схоплених на вулицях.

 

Уже за кiлька днів з’явилися оголошення про явку «всіх жидів міста Києва та його околиць» на перетин вулиць біля Бабиного Яру, з погрозою розстрілу за неявку. І 29 i 30 вересня 1941 року німецькі нацисти влаштували пекло на київській землі. 

 

«Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч приречених 29 вересня 1941 року, пролягала від Лук’янівської площі по вулиці Мельникова до перших воріт Єврейського кладовища, далі — на вул. Кагатну (нині — сім’ї Хохлових), потім по вул. Табірній (нині — Дорогожицькій).

 

Біля входу до Братського кладовища у людей відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг. У кінці Братського (Воїнського) кладовища (нині — територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею кладовища та краєм яру. 

 

Убивча катівня простяглася майже на півкілометровому відтинку, який починався приблизно від місця, де встановили пам’ятник 1976 року (варто зауважити, що та частина заповідника не є прогулянковою для киян), а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». Людей примушували роздягатися догола, спускатися до яру й лягати долі­лиць, а згори карателі розстрілювали приречених...

У нацистському «Донесенні про події в СРСР» №111 від 12 жовтня 1941 року повідомлялося: «Загальне число страчених зондеркомандою «4-А» тепер перевищило 51 тис.».

Загалом за роки фашистької окупації територія Бабиного Яру стала місцем трагічної загибелі і спочинку понад 100 тисяч людей різних національностей, серед яких виділяють військовополонених, радянських підпільників, українських патріотів ОУН, ромів, пацієнтів психіатричної лікарні й навіть футболістів. (Після нелюдських звірств нацисти через деякий час організували спалювання останків жертв).

 

Оскільки площа урочища дуже велика, у складі Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» еклектично, недосконало, з архітектурно-художньо-ландшафтної точки зору, втім на тепер знайшлося місце пам’яті про всі групи жертв нацизму. 

 

Зовсім близько від одного з входів у метро «Дорогожичі», над дорогою з інтенсивним авторухом, з кінця 2017-го височіє на постаменті поетка Олена Теліга, діячка ОУН, яку обрали головою Спілки письменників в окупованому Києві.

 

Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу — членів ОУН.

 

У цій же частині НІМЗ «Бабин Яр», де у центрі над урвищем, якщо підходити з тильної сторони, стоїть радянський пам’ятник 1976 року жертвам фашизму, тільки у протилежному кінці від Олени Теліги — увічнена й постать молодої підпільниці Тетяни Маркус, якій указом третього Президента України Віктора Ющенка посмертно присвоєно у 2006 році звання Героя України.

 

Пам’ятник з’явився через три роки. Юнка за час окупації знищила кілька десятків німецьких солдатів і офіцерів. 21-річну Тетяну розстріляли 29 січня 1943 року після п’ятимісячних катувань.

 

Варто уточнити, що гектари Бабиного Яру є частиною Дорогожичів, які згадуються в літописах із 980 року. Це території існуючих та знищених кладовищ з історичними спорудами: Кирилівського православного, Лук’янівського, Єврейського, Магометанського, Караїмського, Братського, німецьких військовополонених, Військового.

 

Після Другої світової війни радянський режим десятиріччями намагався знищити або спотворити пам’ять про жертви Бабиного Яру і зруйнувати все навколо магістральним будівництвом, що призвело до жахливої Куренівської катастрофи 1961 року. 

За часів Незалежності України з боку держави обережно розпочався і триває, періодами дуже кволо, процес меморіалізації пам’яті всіх жертв Бабиного Яру.

 

Уже кілька разів намагалися організувати меморіали вшанування жертв Голокосту в Києві приватні структури.

 

Утім основним каменем спотикання залишається здатність домовитися, пам’ять кого увічнювати: лише знищених євреїв чи всіх? 

 

У 2016-му, як пише сайт Фонду Віктора Пінчука, «учасники широкої міжнародної коаліції зібралися в Києві, щоб оголосити про свій намір створити в Україні меморіальний центр для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру».

 

Один із найбагатших підприємців України, медіавласник, зять другого президента — загал це знає — любить обставляти свою діяльність відомими прізвищами закордонних діячів. Окрім усього іншого, це формування іміджу і певною мірою навіть підстраховка себе на випадок різних неприємностей.

 

Тож уже в березні 2017-го у Києві за присутності, зокрема, скажімо, Йошки Фішера — колишнього міністра закордонних справ і віце-канцлера Німеччини — було представлено наглядову раду приватного Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», головою якої обрали Натана Щаранського — голову виконавчої ради Єврейського агентства для Ізраїлю.

 

Об’єднання Віктором Пінчуком представників російського бізнесу під час війни на Донбасі в цьому проєкті вшанування жертв Голокосту в Києві виглядало певним чином якщо не зухвалістю, то подразником.

 

До наглядової ради тоді ввійшли Михайло Фрідман — співзасновник та голова наглядової ради консорціуму Альфа-груп, Герман Хан — співзасновник і член наглядової ради Альфа-групи та наглядової ради Єврейського конгресу Росії, Павло Фукс — російсько-український бізнесмен, голова створеного фонду Меморіального центру «Бабин Яр».

 

Ці троє і донині лишаються в наглядовій раді приватної структури, яка має мету створити в Києві сучасний музей Голокосту, й спонсорами діяльності центру. 

 

Прикметно, що офіційно в ході відео­конференції з наглядовою радою приватного «Бабиного Яру» цьогорічного 28 липня президент України Володимир Зеленський підтримав створення цього меморіалу. А для подальшої роботи створили робочий комітет, де головує керівник Офісу президента Андрій Єрмак, чию позицію з багатьох питань в медіа називають проросійською.

 

У 2017-му повідомляли, що відкриття приватного Меморіального центру-музею заплановано в 2021 році — до 80-х роковин трагедії. Утім натепер до кінця нинішнього року обіцяють презентувати лише його художню концепцію, а запустити сучасний інноваційний музей — у 2025-2026 роках.

 

На нещодавній презентації гендиректор центру Макс Яковер підкреслив, що керують усім 15 членів наглядової ради, далі працює команда — 60 осіб та кількасот в Україні і за кордоном.

 

Проєкт розрахований на 100-150 мільйонів доларів, і це кошти меценатів. Минулого року фінансували роботи Михайло Фрідман, Павло Фукс та Герман Хан разом із Віктором Пінчуком. Цього року меценатів уже шестеро.

 

«В нас додався Рональд Лаудер, додався Володимир Кличко, відповідно, понад 50% — це фінансування від громадян України, близько 15% — це Штати, а реш­та — це Хан і Фрідман», — цитує Макса Яковера «Радіо «Свобода».

 

У скептиків узагалі є сумніви в тому, що цей музей буде збудовано. А тим часом віртуальна його частина вже частково доступна на сайті. Там з’явилося словосполучення «сучасна Україна» (у першому варіанті йшлося про Бабин Яр і Київ як частину СРСР і Європи). Щоправда, коли натрапляєш на фото нехай і праведників, але обвішаних радянськими нагородами, — згадуєш, що в Україні діє закон про декомунізацію. 

 

Однозначно потрібний проєкт — цифрова тематична бібліотека. Доступні понад 4 тис. паперових книг, із яких більше сотні рідкісних і старовинних, близько 250 оцифрованих і електронних видань, 8 тис. фотографій різного часу, серед яких сотні раніше невідомих, бази повнотекстових наукових публікацій. 

 

«В Україні офіційно визнані 4 геноциди: два, які вчинив Сталін, і два, які вчинив Гітлер. Останнє — це Голокост і вбивство ромів, а сталінські — це Голодомор і депортація кримських татар. Усі ці особливості потребують від нас дуже специфічно вписати пам’ять про Голокост в український наратив, а передовсім в українську ідентичність. І це є най­складнiша і найважливiша проблема, яку ми маємо вирішувати під час створення цього музею», — зазначив на презентації Владислав Гриневич, директор Інституту дослідження території та ландшафту пам’яті Бабиного Яру при приватному меморіальному центрі.

Малопомітно для загалу 25 червня на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» відбулася робоча нарада за участі міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка й керівника Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича.

 

Опісля, через вісім місяців замороженого фінансування реставрації будинку, де має відкритися державний музей, почали трохи надходити гроші, прокоментував «Україні молодій» гендиректор НІМЗ Борис Глазунов.

 

Тож просувається виконання реставраційних робіт iз пристосування для цього приміщення колишньої контори єврейського кладовища. Є розроблена українськими науковцями концепція створення Музею пам’яті жертв Бабиного Яру. Відкриття його до 80-х роковин трагедії Антон Дробович називає стратегічною історією. 

 

Зрозуміло, що вже зараз варто детально обговорювати експозицію, враховуючи потреби сучасних відвідувачів різного віку. Наприклад, у польському Кракові другим за популярністю після Вавеля є музей «Фабрика емалі Оскара Шиндлера» (це про цього підприємця, який рятував від смерті євреїв, Стівен Спілберг зняв оскароносний фільм «Список Шиндлера» (1993).

 

Експозиція присвячена всьому періоду окупації міста. Або варшавський «Полін» — музей історії польських євреїв, де в контексті ненав’язливо, однак центровим лишається Голокост.

 

І важлива назва. «Яд ва-Шем» у перекладі з івриту: «рука» (на ній був номер-тавро) й «ім’я». А ще «Шем» — це і «Бог». Меморіал iз багатьма підрозділами й музейними об’єктами на площі 18 га є другим за відвідуваністю після Стіни Плачу туристичною визначною пам’яткою Ізраїлю. Меморіал щорічно відвідує більше мільйона осіб.