Верховна Рада може призупинити реформу санаторних шкіл-інтернатів

На сторінці в соцмережі народної депутатки Лариси Білозір наштовхнулася на допис.

 

 

У ньому народна обраниця б’є на сполох: «Уже в цьому році санаторні школи-інтернати можуть припинити набір учнів, якщо не внести зміни до закону про освіту. Лише один пункт прикінцевих та перехідних положень цього закону фактично припиняє роботу санаторних навчальних закладів по всій Україні, а це —66 шкіл, які наразі надають послуги більш ніж 15 тисячам дітей».

 

Пані Лариса додає, що «такі необдумані кроки призведуть до фактичного закриття санаторних шкіл-інтернатів, знищення усієї матеріальної бази та головне — втрати професійного колективу та доступу дітей до реабілітаційних послуг».

 

Тому разом із колегами вона підготувала законопроєкт №3371, який має на меті вилучити з закону про середню освіту пункт про те, що вже в 2021 році засновники санаторних шкіл-інтернатів зобов’язані припинити їхню діяльність шляхом зміни типу закладу чи ліквідації. 

…Пригадую, як ученицею молодших класів я разів два побувала в піонерському таборі: батькам треба було ходити на роботу, а залишати влітку ще досить малу дитину було ні з ким.

 

Одну зміну я ледве добула, а наступного разу мене забрали з табору достроково. Бо коли батьки приїхали на вихідні провідувати, я навідріз відмовилася повертатися в табір. Здавалося б, і що там було поганого?

 

Годували, водили на екскурсії, до річки, влаштовували ігри і змагання, а ще вкладали серед білого дня на «тиху годину». Спати вдень я ненавиділа ще з садочка, походи до річки під палючим сонцем для мене, малої, були довгими і виснажливими, а рухливі ігри швидко втомлювали, бо я більше любила читати.

 

Привезені батьками на вихідні гостинці «розміталися» за десять хвилин, бо в кімнаті, де живе два десятки дітей різного віку, крім зубної щітки, в тебе в принципі не могло бути нічого свого. А ще пригадую, як у мене заболів живіт, а я попленталася на ранкову зарядку, бо просто не знала, кому пожалітися, адже мами не було поряд… 

 

Я не беруся узагальнювати свій дитячий досвід, бо переконана, що знайдеться безліч дітей, які з задоволенням їздили і їздять в оздоровчі табори (на кілька тижнів). Але оцей стан, коли ти сам не належиш собі, коли твої думки і бажання — ніщо, бо ти — якась колективна дитина і маєш робити за графіком те, що всі, я й досі добре пам’ятаю.

 

Тому не уявляю, як діти роками живуть в інтернатах, вирвані з сімей і кинуті в дорослий світ. І як батьки спокійно лягають спати, не знаючи, з якими думками засинає їхня дитина, чи не ображає її хтось і чи може вона комусь поскаржитися, якщо в неї щось болить. 

 

І чи розуміють це народні депутати — ініціатори законопроєкту №3371 (його вже зареєстровано у ВР та включено до порядку денного), котрі закликають «не рубати з плеча» та переживають за матеріально-технічну базу і колективи «унікальних закладів», які чомусь під час реформи обов’язково мають бути «зруйновані» та «втрачені».

 

До речі, ініціаторами законопроєкту є група з майже 40 народних депутатів. Хочеться запитати кожного: аж так вболіваючи за майбутнє інтернатів, чи віддали б ви туди власних дітей?!

 

Бо особисто я переконана, що найкраще середовище для зростання і виховання дитини — її родина. Це давно зрозуміли в європейських країнах і швидко позбулися інтернатних закладів, яких через масове сирітство було досить багато в повоєнні роки.

 

Натомість створили розгалужену систему соціальних послуг на місцях, у тому числі й для дітей з інвалідністю та різними захворюваннями, і цим самим позбулися необхідності утримувати систему інтернатних закладів, яка є не тільки неефективною, а й шкідливою для дитини. 

В Україні реформа інтернатних закладів розпочалася кілька років тому («УМ» детально про це писала в номері від 24 червня цього року). У деяких областях тривають пілотні проєкти з реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей.

 

І, зокрема, в Тернопільській області вже є перші позитивні зрушення. Тут за півтора року вдалося скоротити кількість вихованців в інтернатах області на 35,4 відсотка, тобто більш як на третину.

 

Діти повернулися до батьків або в сімейні форми виховання, навчаються в місцевих школах чи продовжують навчання в інтернаті на денній формі перебування. Та якщо певне розуміння реформи звичайних інтернатних закладів у суспільства й влади ще є, то у випадку з санаторними цей процес чомусь намагаються загальмувати. Чому? Там перебувають якісь інші діти, що не потребують родини і батьківської любові? 

 

Більше того, в інтернатах санаторного типу давно склалася парадоксальна ситуація: дітей, які дійсно потребують реабілітації, лікування чи профілактики, там насправді одиниці. Батьки купують діагнози, аби влаштувати своїх чад до таких закладів. Бо це з тих чи інших причин їм зручно! 

 

«Ми аналізували ситуацію з санаторними школами-інтернатами на Тернопільщині, — каже ключова експертка проєкту Мінсоцполітики «Реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей в Тернопільській області» Зінаїда Кияниця.

 

— І з’ясували показові речі, які характерні для будь-якого іншого регіону. Наприклад, у Збаразькій обласній санаторній школі-інтернаті для дітей з малими та затухаючими формами туберкульозу зі 120 вихованців, які в ній перебували цілодобово, станом на початок 2019 року 100 дітей (84%) були саме зі Збаразького району. Зазначу, що це єдиний в області інтернат, який приймає дітей із такими ризиками. Виникло логічне питання: чи немає в цьому районі епідемії туберкульозу?

 

Але після детального вивчення з’ясувалося, що лише 4 дитини раніше перехворіли на туберкульоз, а ще 12 дітей мали контакти з родичами, які хворіли. Яке лікування надається в закладі цим дітям: посилене харчування, дихальні вправи, проби Манту. Чи можна це робити за місцем проживання, в сім’ї? Переконана, що можна». 

 

У підсумку комплексний аналіз закладу, проведений у 2019 році, показав, що у Збаразькій санаторній школі 93% вихованців закладу — це діти, які не мають особливих освітніх потреб, пов’язаних зі станом здоров’я.

 

Окрім цього, згідно із законодавством, період перебування дитини у санаторній школі-інтернаті не повинен перевищувати пів року. Тоді як середній час перебування дітей у Збаразькому інтернаті був 5 років. Тобто санаторна школа виконувала соціальну функцію.

 

«Аналогічна ситуація і зі Струсівською санаторною загальноосвітньою школою-інтернатом, — продовжує Зінаїда Кияниця. — Її спеціалізація — захворювання серцево-судинної системи. 87% дітей у школі було з Теребовлянського району, де розташований інтернат. Переважна більшість дітей — здорові. А середній термін перебування вихованців у закладі — майже 6 років». 

 

Не менш красномовними є й дані аудиторської перевірки за 2014—2017 роки, проведеної у санаторних загальноосвітніх закладах Тернопільщини (звіт Держаудитслужби є у вільному доступі в інтернеті). Він показав, що у видатках на утримання цих закладів питома вага коштів на забезпечення медикаментами складала щороку лише 0,5%.

 

У загальній структурі видатків на утримання та забезпечення вихованців спрямовувалося орієнтовно 16% коштів, решта — 84% — йшло на утримання самого навчального закладу (зарплати, «комуналку» тощо).

 

Водночас, згідно з отриманою інформацією від лікувальних установ області, одні й ті самі вихованці з року в рік перебувають на диспансерному обліку в медзакладах, тобто їхній стан здоров’я є незмінним та потребує подальшого лікування.

 

Висновок: або ж ці заклади неефективно оздоровлюють, або ж батькам вигідно, щоб у дітей залишалися ці «діагнози». То ви і далі, панове депутати, вважаєте, що ці інтернати потрібні саме в такому — санаторному — вигляді? 

Зрештою, побоювання, що матеріально-технічну базу та фахівців із санаторних шкіл буде втрачено, безпідставні. Адже ліквідувати такий заклад — зов­сім не означає повісити на нього замок і забити вікна дошками. 

 

Як відбуватиметься реорганізація, можемо побачити на прикладі тієї ж Збаразької школи–інтернату. Згідно з планом її трансформації, заклад буде перепрофільовано на ліцей профільної освіти, у складі якого на перехідний період (до 2024 р.) залишиться функціонувати гімназія.

 

Гімназія при ліцеї буде тимчасовою — це дозволить завершити навчання дітям з початкової та середн­ьої школи (вже з минулого навчального року тут не проводили набір до 1 класу), а вчителям — підвищити свою професійну компетентність та підготуватись до роботи з дітьми старшої школи.

 

Відповідно до змін у законодавстві, з 1 вересня 2024 року ліцеї забезпечуватимуть учням (йдеться про 10-12 класи) здобуття профільної середньої освіти. І саме в такому закладі є потреба в регіоні. Показово, що переважна частина працівників закладу розуміють і підтримують необхідність трансформації. 

 

Станом на 1 вересня цього року у Збаразькій поки що санаторній школі-інтернаті більше 100 дітей переведено на денну форму навчання, вони тепер щодня повертаються до своїх батьків. У школі з’явився шкільний автобус, який забезпечує довіз дітей з віддалених сіл.

 

Комісія з захисту дітей продовжила цілодобову форму перебування в інтернаті для 20 дітей, їхні батьки ще не готові забезпечувати потреби дітей, стосовно деяких сімей порушені справи про позбавлення їх батьківських прав. Міждисциплінарна команда з реформування має знайти найкращі рішення і для цих вихованців. 

 

«Доки будуть існувати інтернати, доти в батьків існуватиме спокуса влаштовувати туди дітей, — наголошує Зінаїда Кияниця. — Навіть якщо для цього потрібен буде хибний «діагноз». А фінансування інтернатів із державного та обласного бюджетів завжди буде стримувати розвиток соціальних послуг та інклюзії на місцях.

 

Водночас керівники ОТГ й далі будуть зацікавлені в існуванні інтернатів, адже це надходження від податку на доходи фізичних осіб, зайнятість жителів. Але держава не має підміняти батьків і родину, вона має створити умови для того, щоб сім’я (біологічна чи замісна) виховувала дитину».

 

Експертка додає, що торік у період літніх канікул на Тернопільщині спеціалістами соціальної сфери було здійснено оцінку сімейноїй ситуації 973 вихованців інтернатів.

 

З’ясувалося, що тільки в 4,2 відсотках випадків повернення дітей в родини було визнано небезпечним, ще 16,6 відсотка сімей перебували в складних життєвих обставинах і батьки були неспроможні забезпечувати догляд і виховання дитини та забрати її з інтернату.

 

Решта — або ж цілком благополучні і здатні виховувати своїх дітей, або ж згодні забрати дітей за умов певної підтримки (наприклад, створення в місцевій школі групи продовженого дня, інклюзії, довозу до школи, забезпечення гарячим харчуванням, надання логопедичної або психологічної допомоги тощо).

 

Вдумайтеся тільки! Десятки дітей живуть відірваними від сім’ї тільки тому, що не можуть доїхати до школи або ж у селі немає групи продовженого дня! 

 

Власне, на вирішення таких питань і спрямована деінституалізація — реформа, суть якої — допомогти сім’ї у громаді, якнайближче до місця її проживання, аби діти могли виховуватись у своїх сім’ях, а не в інтернатах, які давно стали пережитком минулого.

 

«Деінституалізація — це складна реформа, яка стосується перш за все наших світоглядних цінностей; стратегічних рішень і професійних дій. Треба усвідомити: дитина не потребує інтернатного виховання, вона потребує любові. І саме інтереси дитини мають бути в центрі цієї реформи», — наголошує Зінаїда Кияниця.