Дев’яносто п’ята осінь Патріарха: поет Микола Петренко вижив у Бухенвальді й пережив радянську систему

Він не просто унікальний поет — єдиний такий на весь світ!

 

 

Не лише тому, що пройшов страшний концтабір Бухенвальд, як і мій покійний батько, а потім ще й інші «оази сталінського щастя» разом із підневільними донецькими шахтами, отже, бачив пекло як на землі, так і під землею, та при всьому тому був і залишається у свої 95 (!) живим, діючим, молодим поетом!

 

Бо він досі наповнений духом і плоттю, на відміну від його гнобителів Леніна зі Сталіним. Маяковський помилився, коли написав: «Ленин и теперь живее всех живых...».

 

Бо «живее всех живых» якраз Микола Петренко, а не ті вожді... 

Співавтори його пісень — видатні композитори Мирослав Скорик («Намалюй мені ніч»), Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Івасюк, Ігор Білозір...

 

У сім років першокласник Микола отримав перший «гостинець» від радянської влади — Голодомор, а коли підріс, до «подарунків» сталінців додалися «щедроти» нацистів — Бухенвальд та інші концтабори... Колись мене навіть лякала проспівана громовим голосом Мусліма Магомаєва пісня «Бухенвальдский набат»: «...Сотни тысяч заживо сожженных / Строятся, строятся в шеренги к ряду ряд»...

 

Коли я собі уявляв, як там було батькові, ставало моторошно... Петренко пережив і те, і пізніші лісоповали, шахти, лісорозробні та рибні промисли Камчатки... Тож і зачин у цієї книжки відповідний, бо виходить «картата карта України»:

Чим плачу за щирість, за довіру,

За твої надії, за руїни?

Це коли б із серця здерти шкіру —

Ось тобі і карта України...

 

Уже пізніше уродженцю Лохвиці посміхнувся Львів, а там йому ще й посміхнувся... Стус: це було на Різдво 1972 року, коли Василь Семенович в обладунках лицаря у Петренка колядував. Ще раніше йому посміхнулися Максим Рильський, Малишко, Сосюра, Тичина, Ліна Костенко, молодий Богдан Ступка, Вінграновський (про ці зустрічі є пронизливі вірші у його ювілейній книжці «Адамові брати», яку буде презентовано у Львівському палаці мистецтв у понеділок 21-го вересня (початок о 14 год.)

 

Микола Петренко для мене — живе свідчення того, що Небо над нами не порожнє! І те, що мені спала на думку ідея видати нетрадиційним чином до ювілею поета його блискучу збірку «Адамові брати», — теж підтверджує, що Небо над нами світле. За це ще одна моя подяка Миколі Петренку, бо ця справа стала своєрідним лакмусовим папірцем і перевіркою для колег і шанувальників поезії на справжність — благодійниками «Адамових братів» стали добрі й благочестиві люди — «найдуховніша сотня Майдану».

 

Усі їхні прізвища будуть названі у цій книжці, яка, можливо, й допоможе створити... «новую историческую общность — АНТИсоветский народ» (на відміну від брежнєвської доктрини, озвученої на одному зі з’їздів КПРС, про створення «новой исторической общности — советский народ»).

 

Душа Миколи Петренка не озлобилася, попри всі поневіряння, підкинуті на його шляху радянською й гітлерівською владами, — душа його не просто жива, це — душа Переможця, душа Творця! Ті поети й прозаїки, які творили щось у літературі «під проводом» КГБ й компартії, нехай, власне, самі розбираються з Богом, точніше — Бог, якому видніше, хто є хто, нехай розбирається з ними!.. А нам своє робить — ніби говорить сучасникам і нащадкам усією своєю творчістю Микола Петренко. 

Ліні Костенко

 

Львів сам розстеля ліжники голубі,

І буде терплячим, і буде ласкавим.

Львів руки простягне назустріч тобі

З маленькою чашкою чорної кави.

Не бійся обіймів — вони кам’яні,

Не бійся барочної ласки-нестями:

Ти вірша запишеш на древній стіні

Супроти дубової чорної брами.

І вийдеш на площу, на ринок — у центр,

Де сто кам’яниць в небо здибились гордо.

В музеї-аптеці є мудрий рецепт,

Як вигнать з душі баламутного чорта.

Бо ж він ці докупи тасує слова

Любові і болю, наруги і слави.

А вже з-під каміння пробилась трава

І в чаші гранітній схолонула кава...

На Різдво 1972 року Василь Стус гостював у Львові, разом із друзями ходили вертепною громадою колядувати. Василь був сяючий — у обладунках лицаря. Завітали і до нас. Після короткого розговіння у нашому помешканні піднялися до Романа Іваничука, затрималися. За кілька днів Василя  заарештували...

 

Забіліли згадки — ще натчем

На сорочку зболеній небозі...

Ти озвався — лицар із мечем! —

Колядою-співом на порозі.

І вже той вертепний переспів

Злине бла... -говісно і сяйливо, —

Щоб аж геть розпромінився Львів

Вісткою про Віфлеємське диво.

У вертепі — як велось одвіч —

Жид, і чорт, і все зухвальство юні.

Понад Львовом розкололась ніч:

Хто ж то, хто у лицарській парсуні?

Охоронець ангельських зачать,

Поводир крицевої залоги, —

Над щитом вже зводилась печать

Гордої стражденної дороги.

Ще сама запалиться свіча

Спалахом любові і відплати,

Ще свого звитяжного меча

Ти пощербиш об мордовські ґрати.

Тільки ж ти не чуєш осторог,

Шепоту відчайної зневіри,

Адже врешті народився Бог

В обладунку лицарської віри!

В залі, де багато вишиванок,

Де багато степу і Дніпра,

Дівчина, бентежна, як підранок,

Вірить, що кохання не вмира.

Вірить: ми не згиблі, не пропащі

У плиткій настирній маячні,

Вірить: ми закроєні на краще,

Бо ж серця — як бруньки весняні.

Правда й честь — вони ще будуть з нами,

А любов — о звісно, бо ж дива!

Вірші й вірші — кольорові плями,

Наче то веселка наплива.

Наче то купальським перебродом

Покликом у далеч пронеслось:

Ще не пісня — пісня буде згодом,

Буде щастя і незвісне щось.

Все б як слід — та серце нетерпляче

Пориває в безмір: гей, скоріш!

Дівчино вчарована, юначе,

Вслухайтесь — бо це направду вірш!

Нарвані м’язи, батькове сім’я,

Краплі червоні в тромбах трави...

...Ставили їх тім’ям до тім’я —

Щоб одним пострілом дві голови!..

Ні, так не завжди, це тільки символ,

Це стяг епохи, це знак на лобі...

...Ще батько юний — вже батько сивий,

І тяжко дихать людській подобі...

Там Азовсталі, там Дніпрельстани,

Там літаків яснозора хмара!..

...Приходила з обшуком, звивиста станом,

Чекістка із псевдо «Козачка Сара»!..

Батько з арешту та до арешту,

Батько з будови та на будову...

...А мати носить воду решетом,

А я малий ще — пасу корову...

Були неділі — зійшли на будні,

Були крилаті — стали безкрилі...

...Батько пророчив: «Все так не буде!..»

Батькові горло снігом забило...

Чим плачу за щирість, за довіру,

За твої надії, за руїни?

Це коли б із серця здерти шкіру —

Ось тобі і карта України.

Все на нім криваві шрами, стигми,

Все на нім сльозить і мироточить;

І одвічним подивом застигли

Матерів від горя збляклі очі.

Все на нім обшарпане і рване,

Мов цькувала чорна доля псами,

Все на нім — немов Господні рани,

А чи доля, скута ланцюгами.

Навіть в мене, навіть в маловіра

Кров скипає зернями отрути...

Україно, здерта з серця шкіра,

Слово правди, Богом не почуте!..