Помічає загал і держава чи ні, утім саме музиканти-інструменталісти є амбасадорами української культури, яка зрозуміла без перекладу.
Відомі за кордоном виконавці з українським корінням: скрипаль Михайло Захаров, який понад десяток років мешкає в Австрії, віолончеліст Олексій Шадрін, який тепер у Німеччині, та піаніст Роман Лопатинський у 2019-му, створюючи колектив, ще й винесли у назву прізвище титана вітчизняної композиторської школи, — назвалися «Лятошинський-тріо».
Минулоріч на початку жовтня виступали у рамках ювілейного XXX Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2019».
Незважаючи на коронавірусний період, 10 вересня блискуче концертували в Харкові, а через кілька днів — у Львові, приурочуючи виступи 125-річчю патрона колективу. А тим часом встигали записувати дебютний аудіо-CD, до якого ввійдуть Фортепіанні Тріо №1 та №2 Бориса Лятошинського — композитора і диригента, якому судилося жити в непрості часи і підняти українську музику на якісно новий рівень.
«Україна молода» зустрілася з ініціатором створення й учасником «Лятошинський-тріо» Михайлом Захаровим, щоб розпитати про творчість, яка представляє Україну у світі.
«Коли приїздив у Хорол — опинявся в українській культурі»
—Михайле, давайте почнемо з самого початку: хто ініціював ваші заняття музикою в 6 років? Хто були найперші вчителі?
— Ініціювала моя мама Надія Віталіївна. Моєю першою вчителькою по скрипці в музичній школі №14 в П’ятихатках у Харкові була Лариса Балацька. Я там навчався у 1991-1992 роках, а потім — у музичній спеціалізованій школі в класі Володимира Свічкаренка. Перехід до ХССМШі теж ініціювала моя мама. Ми прокидалися о 6-й ранку і на автобусі, практично через усе місто Харків, щодня їхали до школи. І ще мені потрібно було наздоганяти той рівень, що за два роки досягли мої однокласники по новій школі.
— Звідки у вас музичні таланти?
— Моє коріння взагалі з Полтавщини. Моя прабабуся з полтавського села була надзвичайно талановитою людиною з гарним голосом. Вона прожила довго і все життя співала, а коли була в молодому віці, її запрошували до Києва, щоби вона робила кар’єру як співачка.
Коли я приїздив улітку до рідних у Хорол, то опинявся в класичній українській культурі, коли все оточення співає. Мені було 3-4 роки, і я співав разом з усіма. Я вже міг заспівати майже всі українські пісні... Були такі традиції, коли щодня збиралися і співали, і завжди брали мене із собою.
У моїх прабабусі і бабусі були книжки, з яких вони могли кожну пісню заспівати напам’ять. Там були тільки тексти, а мелодiю вони знали без нот. Я слухав, запам’ятовував усі слова та мелодії і співав разом зі своїми рідними. У мене і зараз є ті книжки.
— Із позиції нинішнього віку як оцінюєте: музичний спецінтернат — це оптимальний варіант, щоб юні таланти ставали професіоналами?
— Такі школи, якщо брати Харків і в цілому Україну, показують зовсім інший рівень навчання. Як приклад, я вчився ще в школі і вже грав iз Молодіжним симфонічним оркестром у Харкові з диригентом Шаліко Палтаджяном.
—Як ви потрапили у Відень? Коли познайомилися з Борисом Кушніром?
— У столицю Австрії потрапив у 2005 році. У той час я вчився в Російській академії музики імені Гнесіних (Москва) по камерній музиці у класі професора Валерія Самольотова, і я йому вдячний на все життя. Бо так моя доля склалася, що я дізнався, що в мого професора у Москві донька його учня навчалася у професора Бориса Кушніра у Відні. Тобто це такий непрямий контакт, але завдяки цьому мені вдалося пограти відомому маестро.
Я тоді приїхав до Відня — у мене не було конкретного підтвердження, що мене прослухає Борис Кушнір, лише сподівання, що він знайде для мене час. Дуже багато людей прагне потрапити до нього в клас. Утім усе склалося. У той час у нього було лише одне вільне місце. Після прослуховування він сказав мені: якщо в мене є бажання, то можу в нього навчатися у Граці в університеті (Universitat fur Musik und darstellende Kunst Graz). Моє бажання було великим. І Борис Кушнір відповів: «Ну, ми спробуємо».
У той час, приїхавши до Відня на прослуховування без попередніх домовленостей, я думав: якщо мені вдасться, то це змінить моє життя; це важливий крок у моєму житті, який я маю зробити зараз. Один шанс такий дається (сміється).
—Скільки вам довелося чекати, щоб вас погодився прослухати відомий педагог-скрипаль?
— Коли я вперше приїхав до Відня, то десь тиждень не знав, Борис Кушнір послухає мене чи ні. У той час я трохи володів англійською мовою, мама мені забронювала місце в хостелі. Там було вісім ліжок у кімнаті, і рідко хто залишався більше, ніж на один день; майже всі — переночували і їдуть далі. А в мене було заброньовано ліжко-місце на три тижні! Кожен день я мав нових сусідів із різних країн, скажімо, з американцями грали в теніс.
Але мені треба було готуватися до прослуховування, бо я ж не зміг би добре зіграти, якщо професор, наприклад, прослуховуватиме мене через два тижні. Поряд був красивий парк iз видом на Відень. Я брав скрипку, йшов туди, ставав під деревом, виймав інструмент і займався на природі. Люди ходили поряд, слухали (сміється), потім усі звикли.
Якщо є ціль, то треба робити все, що від тебе залежить, навіть дивні речі, бо іншого виходу немає. Мені ті заняття дуже допомогли, бо коли ти граєш на відкритому повітрі, то себе краще чуєш. «Найсухіша» акустика саме на відкритому просторі, де її зовсім немає. В залі є м’яка «зальна» акустика.
З Оксаною Линів познайомився у Відні
—У 2009-му газети повідомили: «Скрипаль із Граца знову в Харкові». Це, здається, був перший концерт у рідному місті після закордонного навчання. Чим він запам’ятався?
— Це був виступ у Харківській філармонії. Я грав Концерт для скрипки з оркестром Фелікса Мендельсона з філармонійним оркестром з диригентом Юрієм Янком.
Починаючи із 2009-го я щороку грав концерт у філармонії. Я до того був знайомий iз Юрієм Янком, бо він був диригентом шкільного оркестру (ХССМШі). Він надав мені можливість зробити концерт. Ну а потім я вже грав iз багатьма диригентами.
Зокрема, я познайомився в Харкові з Урсом Шнайдером (Urs Schneider), швейцарським диригентом, який уже став моїм другом. Після декількох концертів у Харкові вже багато виступав iз ним разом у європейських країнах. Грав iз ним у Хорватії Концерт для скрипки з оркестром Петра Чайковського з симфонічним оркестром Дубровніка.
В Урса Шнайдера є свій камерний оркестр у Швейцарії, я там виступав багато разів у ролі соліста і концертмейстера. Дуже цікаво, що там усі були винятково швейцарці і я один — українець (сміється) Вони розмовляли на швейцарському діалекті. І в концертні турне поїздили. Мені дуже подобалося. Я вільно володію німецькою. Швейцарія і Австрія розташованi поряд, не так далеко вже й приїхати.
—До речі, Грац останні роки в українців асоціювався з диригенткою Оксаною Линів. Ви знайомі? Чи зазвичай робота в інших країнах поєднує з музикантами-співвітчизниками?
— Я з Оксаною Линів познайомився під час такого історичного моменту у віденській кав’ярні, де обговорювався проєкт майбутньої постановки опери «Василь Вишиваний» у Харківському театрі опери ти балету. Вже зовсім скоро відбудеться прем’єра разом з Оксаною Линів. Я сподіваюся, що COVID-19 не дуже вплине на це.
Загалом я співпрацював iз багатьма відомими музикантами: Юліан Рахлін (Литва — Австрія), Ніколай Цнайдер (Данія), Жерар Коссе (Франція), Міклош Переньї (Угорщина), Орфео Мандоцці (Швейцарія). Кожен підвищує планку, музичний світ розвивається. Я не можу зупинитися на якомусь одному рівні, для мене все життя — це розвиток.
—У «Лятошинський тріо» зійшлися три українські таланти, які теж у різних країнах навчаються-працюють. Як створювалася ця співпраця?
— Цікаво, що з колегами з «Лятошинський тріо» ми познайомилися набагато пізніше, ніж могло би бути. Наприклад, з Олексієм Шадріним навчалися в одній школі, щоправда, у різні періоди. Потім він навчався в Німеччині, а зараз уже в Бельгії. З Романом Лопатинським, киянином, ми познайомилися в Україні, а він навчається зараз в Італії.
2019 рік був двостороннім роком культури Україна — Австрія. Багато відбувалося різних концертів, творчих акцій. У Відні проходить раз на два роки фестиваль української культури в Австрії UStream, його засновниця — харків’янка Олександра Саєнко. Я їй запропонував дуже цікавий концерт фортепіанного тріо у Відні і програму, як це все буде виглядати. Так з’явився наш проєкт.
МАЙБУТНЄ
Наступного року — в Києві
—Чому «Лятошинський тріо»? Входити у концертну сферу з не найвідомішим в інших країнах прізвищем — це немалий ризик. Що переважило, коли вирішили просувати творчість саме цього українського композитора?
— Борис Лятошинський створив лише два тріо, але вони є одними з найважливіших камерних творів в українській музиці XX століття. На жаль, це ім’я не дуже широко відоме в світі, якось несправедливо забулося.
Минулого року у Відні було два виконання музики Бориса Лятошинського. Першими ми зіграли концерт у Mozarthaus. А потім через декілька місяців один iз найкращих оркестрів Європи — Симфонічний оркестр Віденського радіо виконав Третю симфонію Бориса Лятошинського з британським диригентом Дунканом Вардом. І це стало важливою подією.
Я чув відгуки музикантів, вони були вражені музикою і казали: «Як шкода, що ми до того її не знали, ніколи не виконували, треба обов’язково брати в репертуар». Наша місія — показувати світові українську музику, в тому числі й забуту. А Лятошинський є класиком української музики XX століття. Коли ми зіграли його друге тріо на концерті — один iз найкращих камерних українських творів, то у мене не було сумнівів, я одразу зрозумів, що так, ми будемо «Лятошинський тріо».
Гра в тріо для мене не новий досвід, бо я маю спеціалізацію «камерна музика» і мене завжди цікавила саме вона. Ще професор Самольотов прищепив мені любов до камерного музикування. Борис Кушнір теж має своє тріо — «Віденське Брамс тріо».
—У програмі ваших концертів можна зустріти і твори Глієра. Як зустрічає слухач таку, не надто відому загалу, музику?
— Два роки тому я грав Концерт для скрипки Рейнгольда Глієра з молодіжним оркестром «Слобожанський», диригував Віталій Протасов. Це дуже цікавий твір, бо скрипковий концерт був останнім твором, який не закінчив композитор.
Коли він помер, то на його роялі залишилися ескізи концерту, композитор мрів завершити його. І це зробив його учень Борис Лятошинський. Глієр хотів написати концерт у трьох частинах, але оскільки там були тільки ескізи, то Лятошинський зробив його одночастинним і дописав свою коду, взявши за точку відліку теми автора. В останніх моментах коди вже сильно помітно власний почерк Бориса Лятошинського.
—Сім років тому ви грали харків’янам на скрипці Джузеппе Гальяно (1779) в концерті з Борисом Кушніром, який чарував ще давнішим інструментом, скрипкою Страдіварі, зробленою в 1698 році, з колекції Австрійського національного банку. Відтоді ви пропагуєте ідею створення в Україні Фонду раритетних інструментів. Для чого він потрібен?
— Це велика проблема — відсутність в Україні Фонду музичних інструментів, які би відкривали перед молодими солістами можливості грати концерти. Інструмент — це дуже важлива складова успіху музиканта. Тому створення такого фонду необхідне як для виконавців, так і для іміджу країни.
Як приклад ми взяли колекцію Австрійського національного банку. Він відомий і є гордістю країни. Фонд зберігає близько 60 цінних струнних інструментів (скрипки, альти, віолончелі), займається видавничою діяльністю. Щоби отримати такий інструмент, треба довго чекати. Найперше, музикант подає заявку, коли звільняється інструмент, то він передається виконавцю.
—Ми постійно працюємо над створенням Фонду музичних інструментів, розмовляємо, розказуємо. Керує проєктом Ігор Тулузов, перший заступник директора СхідOPERA. Ми вже мали зустрічі з потенційними інвесторами, є зацікавленість партнерів і підтримка з боку Міністерства культури України.
— Наш перший концерт iз Борисом Кушніром у 2013-му був присвячений створенню Фонду в Україні. Але потім стався 2014 рік iз подіями на Майдані, а потім війна, і було вже не до того. Тепер уже епідемія, утім ми продовжуємо працювати в цьому напрямку і пропагувати постійно.
—Які ваші професійні плани пандемія коронавірусу зробила незворотньо нездійсненними і чого чекати від «Лятошинський тріо» та особисто вас слухачам найближчим часом?
— Ви знаєте, що, навіть попри COVID, я все ж таки приїхав у Харків і ми здійснюємо зараз наш проєкт, запис двох тріо Бориса Лятошинського. Тріо №1 узагалі мало відоме, оскільки це ранній твір, написаний у 1922 році в зовсім іншому стилі. Рідко виконується, порівняно з Тріо №2, яке досконаліше за формою і більш доступне слухачеві.
У наступному році в мене запланований концерт iз симфонічним оркестром Київської філармонії. Крім того, наші цілі — організувати європейське турне. До речі, наше «Лятошинський тріо» ввійшло в Музичний каталог українських виконавців для представлення за кордоном Music from Ukraine 2020-2022. Це вагома підтримка, яка нам додає можливостей у промоції нашого ансамблю.
