Повернути гідність: малоєвропейство як складова сучасного малоросiйства

Князь Володимир Великий, приймаючи православну віру, не передбачав, очевидно, що прислані Вселенським Патріархатом митрополити-греки відважаться покинути свою паству в лиху годину задля власного благополуччя й безпеки.

 

Однак після татарського спустошення православний Митрополит Київський і всієї Русі Максим остаточно втік 1299 року в московське Залісся, залишаючи своїх вірних без належної духовної опіки. 

 

Ця обставина змусила на початку ХІV століття галицько-волинських князів звернутися до Константинополя з проханням виділити для їхніх тодішніх володінь окремого православного пастиря.

 

Грамота царгородського патріарха про призначення ще одного митрополита для руських земель уточнювала, що цей ієрарх надається спеціально для «Малої Русі», бо той, що мав обслуговувати Велику Русь з осідком у Софії Київській, хоч і перебував у Владимирі на Клязьмі, і далі іменувався Митрополитом Київським і всієї Русі.

 

Згодом він перебереться до Москви, де продовжуватиме так іменуватися й далі, присвоївши собі самозванно титул Митрополита Московського і всієї Русі.

 

А 1589 року, протримавши патріарха Константинопольського Єремію ІІ півроку під домашнім арештом у бiлокам’яній, від нього доб’ються спеціальної грамоти про заснування свого патріархату з висвяченням і хіротонією патріарха Московського і всієї Русі. 

 

Таким чином, зверхність і вищість Києва була обнулена ідеологічною концепцією про Москву як Третій Рим, після якого четвертого вже не передбачалося. А всі, хто відчував себе православними, відтепер мали на теренах колишньої Русі почуватися меншими русичами, тобто малоросами. 

 

Особливо вплинула на зміцнення цієї концепції милостиня з Москви для відбудови згорілої Успенської церкви у Львові. Саме в чолобитній львівських братчиків до московського царя Федора 1592 року останній іменується вже спадкоємцем Володимира Великого й провідником усього «многоплеменитого рода Росийского».

 

А коли завдяки збройній підтримці козацтва 1620 року відродиться Київська православна митрополія, то її очільники не тільки визнаватимуть за московськими князями і царями право на Київ й українські землі, а й запровадять у своїх зверненнях до московського патріарха ще й таке означення: «Великой и Малой Руси». 

 

Задля задоволення своїх амбіцій, які вимірювалися кількістю одержаних у Москві соболів, вони повели свою паству в «православно русское направление», що сьогодні остаточно сформувалося в ідеологію «русского міра» — пастка, з якої малоросам неможливо тоді було вибратися.

 

Цю концепцію наставлені за ініціативою Петра Сагайдачного православні київські владики будуть наполегливо нав’язувати українському козацтву, котре могло тоді збройно постояти за права рідного народу.

 

Так, 15 серпня 1632 року митрополит Копинський, виступаючи на козацькій раді в Черняхівській діброві, заявив: «И он де духовный их чин, говаривали им, что де оне поедут на твое государево имя».

 

Відтак ця теза повториться і на Корсунській раді в жовтні 1632 року: «Будет на них ляхи наступят, а их мочи не будет и им бить челом государю и великому князю Михаилу Федоровичю всеа Русии, чтоб государ их пожаловал, велел принять под свою государскую руку». 

 

Ця приреченість полягала й у тому, що частина козацької старшини задля власних інтересів також стала на шлях малоросійства після Хмельниччини — аж до плазування перед московськими самодержцями з принизливим самознищенням на кшталт «наинижайшаго раба».

 

А це остаточно знівелювало здобутки Української національної революції середини ХVІІ століття, перетворивши Гетьманщину на провінцію Російської імперії, коли Катерина ІІ забрала булаву в Кирила Розумовського.

 

Відтепер належало вкласти сутність малоросійства в уста свідомих українців, аби саме вони переконували своїх земляків у власній меншовартості. Найкращим для цього видався Микола Гоголь.

 

Цей наш геній, котрий на початку свого творчого шляху обґрунтовував необхідність української державності, відробляючи царську грошову допомогу на лікування, переписав епілог свого «Тараса Бульби», де вже співав дифірамби російському самодерж­цю.

 

Потім проголосить себе хохлом, а перед смертю як істинний малорос відречеться від української, закликаючи всіх писати мовою Пушкіна. Бо, за його словами, всі святі «по-русски говорили». 

 

Відтак не дивно, що й інші малороси, дрібніші за талантом, намагаються видавати себе вже за «истинно русских», тим паче, коли розраховують на матеріальну підтримку від імперії.

 

Скажімо, уродженець Полтавщини Аполон Мокрицький висловлює сподівання, що Академія художеств виділить йому кошти на перебування в Італії: «... Хіба я не росіянин? Чи мені одному тут, на чужині, судилося бути сиротою й, дивлячись на веселих задоволених дітей Русі, ковтати гіркі сльози...»

Оце малоросійство прив’яже багатьох представників української еліти до великоруської національної ідеї, що особливо проявиться в період відродження української державності з початком Лютневої демократичної революції в 1917 році.

 

Тоді багато поважних наших науковців відмовляться підтримати навіть національно-культурну автономію України, водночас відвертого ворога української державності Денікіна вони вважатимуть своїм кумиром. 

 

Тож чи треба дивуватися, що малороси з Петрограда очолювали збройну агресію радянської Росії проти Української Народної Республіки, викачували хліб з її теренів до Московщини, спричинивши голод 1921—1923 років, а потім покірно пішли в так званий союз, проголосувавши рішення про його створення лише за основу.

 

Відтак уся наша історія радянського періоду — це звичайне угодовське перед Москвою малоросійство, що прикривало злочини проти українства десятки років.

 

Відродивши державну незалежність 1991 року, Україна одержала можливість розірвати цю своєрідну пуповину. Але вчорашні малороси, оглядаючись і далі на Москву, швиденько трансформувалися в малоєвропейців, оскільки нині стало модним запобігати вже перед західними сусідами, намагаючись догодити їм у всьому. 

 

І йдеться не тільки про тих, хто тримає свої зароблені в Україні гроші в зарубіжних банках, позбавляючи вкладень у розвиток базових галузей народного господарства, що призводить до скорочення виробництва й вимушеної міграції наших громадян за кордон на заробітки.

 

І не тільки в тому, що діти багатьох заможних людей, які відповідають за розвиток держави, вчаться не в українських, а в європейських школах і університетах, підтримуючи їхню матеріально-технічну базу, тоді як наші навчальні заклади потерпають від недофінансування. 

 

Це малоєвропейство проявилося і в наших дискусіях щодо відновлення історичної пам’яті, правди якої ми не могли обстоювати в період власної бездержавності. Наприклад, з поляками, котрі стали диктувати, як нам писати нашу історію.

 

Сподівання на адвокат­ство Польщі перед Європою через невиправдані поступки в оцінці спільного минулого призвело до невідповідної реаліям оцінки подій на Волині під час Другої світової війни у спільній заяві парламентів двох держав 2003 року, історично несправедливого напису на Личаківському цвинтарі у Львові на могилах орлят — зрештою, наша меншовартість у відстоюванні правди підштовхнула Сейм сусідньої держави ухвалити Закон про геноцид поляків на Волині. 

 

Відтак не треба дивуватися, що нам з усіх сторін розказують, якою мовою вчити наших дітей, які правила мають діяти в конкретних регіонах — ми самі даємо постійно приводи для такого ставлення до нас світу. Принизливе ж запобігання перед сусідами не викликає ніде поваги, провокує нові спроби шантажу нас на міжнародній арені.

Особливо промовисто засвідчено меншовартість наших сучасних малоросів у 2015 році, коли у Вашингтоні відкривали Монумент Голодомору-геноциду 1932—1933 років.

 

Напередодні цієї події в Києві готується проєкт звернення до голови оргкомітету Михайла Савківа-молодшого з рекомендацією не вживати на урочистій церемонії виразу «від 7 до 10 мільйонів»жертв, а послуговуватися висновком зарубіжних дослідників Андре Граціозі й Тімоті Снайдера, які повторюють оприлюднені ще з радянських часів дані Станіслава Кульчицького щодо втрат у 3,5 мільйона осіб. 

 

Цей проєкт відвозиться за океан, де його підписують керівники українських наукових інституцій Північної Америки, хоч ніхто з них ніколи не знайомився з первинними документами з даної проблематики, які десятки років переховувалися в спецхранах більшовицької влади.

 

Таким чином, наші київські малоєвропейці успішно перекладають відповідальність за таку рекомендацію на наших заокеанських малоросів. Як це співзвучно з геніальним висновком Великого Кобзаря:

 

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

 

Справді, диво з див: кожна нація, яка зазнала катастрофічних втрат, намагається згадати всіх невинно убієнних. Скажімо, якщо вірмени в 1918 році говорили про близько мільйона втрат, то сьогодні вони вже сягнули півтора мільйона. За час пошуків удвоє зросли і втрати євреїв під час Голокосту в роки Другої світової — до 6 мільйонів жертв! 

 

От тільки ми чомусь уже звичну і для нашої діаспори цифру «від 7 до 10 мільйонів» намагаємося зменшити до 3,5 мільйона, а як комусь видається мало, то можемо дозволити говорити навіть і про 3,9 мільйона. Може, тому, що нам так радять, а ми з покірною готовністю відгукуємося, як це запримітив усе той же Тарас Шевченко:

 

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

 

То, може, давайте самі, без малоєвропейства як складової сучасного малоросійства, візьмемо за основу вивчення й аналіз усіх первинних документів і споминів тих, хто пережив цю страшну трагедію.

 

І не ігнорувати свідчення іноземних дипломатів, які одержували конфіденційну інформацію від більшовицьких високопосадовців. Зрештою, через правосуддя, яке вимагає від кожного учасника процесу говорити правду і тільки правду, можемо дійти до істини.

 

А коли будемо говорити собі всю правду, тоді повернемо власну гідність, відпаде важка спадщина малоросійства, яке сьогодні невпинно перетворюється в малоєвропейство у різних сферах нашого економічного й суспільного життя.