Пам'яті загиблих у Гуті Пеняцькій: чому меморіальна таблиця на Галичині «обурила» посла Польщі

Посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький 31 серпня звернувся з листом до голови Бродівської районної державної адміністрації Оксани Прокопець.

 

 

 

Посол висловив «рішучий протест і обурення» щодо урочистого відкриття на місці колишнього галицького села Гута Пеняцька оновленого тексту меморіальної дошки жертвам злодіянь польських бандитів із так званої Армії Крайової (АК) та їхніх тодішніх спільників — російських енкаведистів.

 

 

 У своєму листі Бартош Ціхоцький підкреслив, що очікує негайних кроків із «припинення на території, що підпорядкована Бродівській райдержадміністрації, демонстрації ненависті і зневаги до тих, хто вже по­страждав і не може вимагати правосуддя».

 

Водночас польський дипломат визнав, що «в історичній науці так буває, й навіть часто, що існують розбіжності у поглядах щодо трактування певних подій, але ми не повинні перетинати кордон зневаги, ненависті та фальшування». 

 

«Я вірив і досі вірю, що Гута Пеняцька може стати місцем відбудови процесу примирення між поляками і українцями, але я бачу, що в Україні є кола, які турбує кожен крок у правильному напрямку і які хотіли б з незрозумілих для мене причин скасувати кожен позитивний процес, недавно ініційований президентами Анджеєм Дудою і Володимиром Зеленським», — підсумував посол Польщі.

 

За дуже загальними, вкрай обтічними та для переважної більшості українців і поляків абсолютно не зрозумілими дипломатичними вивертами пана Ціхоцького старанно приховується справжня суть, тому ця справа вимагає простого пояснення.

 

Насамперед відзначу дивовижну оперативність польського посла — він надіслав свій протест у день відкриття оновленого тексту меморіальної таблиці на давно встановленому знаку українським жертвам польських шовіністів.

 

Урочистий мітинг розпочався в неділю, 31 серпня 2020 року, о 15-й годині, й уже цього ж дня протест отримала не лише Бродівська РДА, а й поширили польські ЗМІ! Наголошую! На той час жоден український телеканал, жодна українська радіостанція, жодна українська газета ще не подали ніякої інформації про подію. 

 

Про те, що в роки Другої світової війни у галицькому селі Гута Пеняцька, серед населення якого переважали поляки, діяла одна з найбільших баз Армії Крайової і російських партизанів, добре відомо з численних спогадів польських очевидців, мешканців довколишніх сіл і особливо багато та докладно — із архівних документів і мемуарів співробітників НКВД (НКВС).

 

Добре знали люди з довколишніх сіл і про часті вбивства польськими бойовиками та їхніми тодішніми союзниками — російськими партизанами — відомих у краї українців, про далеко не поодинокі випадки зникнення людей безвісти.

 

У радянські часи цією темою серйозно не займався ніхто. Тепер, після численних брехливих виступів польських високопосадовців, цим питанням зацікавились і в Україні. 

 

У ході дослідження передумов, причин і обставин загибелі Гути Пеняцької було встановлено чимало нових фактів терористичних актів, скоєних польськими бандитами АК над українцями сусідніх сіл.

 

Тому й виникла необхідність оновити текст таблиці вже існуючого пам’ятного знака. Йшлося про доповнення імен жертв польських бойовиків АК Гути Пеняцької та їхніх тодішніх союзників — російських партизанів, які взимку 1944 року постійно базувалися у цьо­му селі та вбивали не лише неугодних українців, а й поляків і навіть росіян.

 

Їхні імена з датами вбивств необхідно було вшанувати. Текст підготовлено на основі останніх досліджень. Кожне прізвище жертви і дата її загибелі підтверджується документально — усе опубліковано. Проєкт тексту меморіальної таблиці наведено у моїй книзі «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року».

 

Голубицька сільська рада вирішила оновити таблицю на вже встановленому пам’ятнику, аби поіменно вшанувати жертв польських і російських терористів, які тоді діяли заодно.

 

Пам’ятник розміщено на її території, а серед полеглих є немало односельців. Тому доповнення нововстановлених імен жертв цілком логічне. Жодне прізвище не вигадано, усе має документальне підтвердження.

 

На тексті оновленої меморіальної таблиці пам’ятника полеглим від рук польських шовіністів Гути Пеняцької та їхніх союзників з російського НКВС з’явився новий напис, і саме він викликав гнів посла Ціхоцького. Для кращого розуміння суті справи наведемо його повний текст.

 

«Пам’яті українців і поляків, убитих і замордованих польськими бандитами АК та російськими енкаведистами в 1943-1946 роках у Гуті Пеняцькій та її найближчій окрузі.

 

Повстанець «Гонта». Ім’я не встановлено. Загинув восени 1943 року.

Володимир Гринах («Флюс»). 1.12.1943.

Софія Ваврів. 4.01.1944.

Іван Ваврів 5.01.1944.

Отець Мартин Балюта. 7.01.1944.

Анна Войцеховська. 7.01.1944.

Семен Позняк. 7.01.1944.

Павло Вікаторський. 4.02.1944.

Ганна Вікаторська. 4.02. 1944.

Роман Вікаторський. 4.02.1944.

Кароль Федюк. Лютий 1944.

Віктор Казанцев. Середина лютого 1944.

Михайло Волинець. 21.02.1944.

Отець Юзеф Пікота. 22.02.1944.

Олекса Бобак. 23.01.1944.

Роман Андрійчук. 23.02.1944.

Юрій Ганусяк. 24.02.1944.

Степан Андрусяк. 04.03.1944.

Василь Братків. Серпень 1945. Тайшет.

Устим Довгань. Серпень 1945. Тайшет.

Гнат Довгань. Серпень 1945. Тайшет.

Осип Куляш («Влодко»). 23.10.1946.

Григорій Капітанець («Вітер»). 23.10 46.

Ярослав Щудлюк («Помста»). 23.10.1946.

Боєць УПА «Недоля», ім’я не встановлено. 23.10.1946.

47 бійців УПА, полеглих 23 березня 1944 року в бою із загоном російських енкаведистів, які тоді базувалися на місці спаленої Гути Пеняцької.

 

2000 заручників, розстріляних гітлерівцями у лютому 1944 року у Львові за теракти, скоєні енкаведистами, які базувалися у Гуті Пеняцькій при сприянні бойовиків місцевої АК.

 

300 українських політв’язнів, повішених і розстріляних у лютому 1944 року гітлерівцями у львівських тюрмах у відповідь на теракти, скоєні російськими енкаведистами та польськими бойовиками Гути Пеняцької.

 

Вічна пам’ять жертвам Другої світової війни!

Слава Україні!

Героям слава! 

 

Насамперед слід пояснити звинувачення посла у нібито «демонстрації ненависті на території, підпорядкованій Бродівській райдержадміністрації». Про яку «ненависть» пан посол твердить?

 

На меморіальній таблиці викарбувано цілком достовірну інформацію та конкретні імена жертв польських і російських бандитів, які взимку 1944 року базувалися в Гуті Пеняцькій. Де тут «зневага до тих, хто вже постраждав і не може вимагати правосуддя»?

 

Перелік жертв є достовірним, але далеко не повним; заперечити його неможливо, бо існують неспростовні документально підтверджені факти. Але коли пану послу не подобається слово «бандити» щодо тих, хто вбивав, то невже стане краще, коли напишуть «убивці»?

 

То ж слова-синоніми. Жодної «демонстрації ненависті» на оновленій меморіальній таблиці на пам’ятнику українським жертвам у Гуті Пеняцькій немає. Навпаки, там з’явилися імена ще й чотирьох поляків і одного росіянина, закатованих польськими бойовиками АК та їхніми спільниками з партизанського НКВС.

 

Тобто, давно встановлений пам’ятник українським жертвам тепер перетворився на міжнаціональний. Що тут і кого може ображати та ще й «демон­струвати ненависть»? 

Наголошую і на такій обставині. Серед нововстановлених імен жертв є не лише українці. Софія Ваврів із роду Лабінських — дружина директора Ясенівської сільської школи, українця Івана Вавріва, була напівполькою-напівукраїнкою; подібна історія і з 18-річною, жорстоко замордованою польськими бандюгами АК Анною Войцеховською.

 

Вивезений уночі й убитий партизанським НКВС римо-католицький ксьондз Юзеф Пікота був поляком, а енкаведист Віктор Казанцев — росіянин, його знищили як неблагонадійного у самій Гуті Пеняцькій самі ж енкаведисти, про що й самі прозвітували. 

 

Про те, що в селі Жарків (4 км від Гути Пеняцької) російські партизани «вбили 47 бандерівців», хизуючись, написав у своєму щоденнику полковник НКВС Шукаєв, загін якого прибув на перепочинок у Гуту Пеняцьку на початку березня 1944 року, тобто вже після знищення села німецьким військом.

 

Майже три тисячі заручників — українців і поляків — розстріляли гітлерівці задля відплати за навмисні провокаційні теракти, скоєні у Львові членами загону НКВС спеціального призначення «Побєдітєлі», які з 10 січня до кінця лютого 1944 року постійно базувалися у Гуті Пеняцькій і в супроводі поляків цього села виїжджали до Львова на акції й поверталися звідти назад. 

 

Випадки вбивств докладно описані у моїй книзі. Тобто у таблиці подано цілком достовірну інформацію. Зрештою посол Ціхоцький і не ставить її під сумнів, його обурила згадка про бандитів АК.

 

Але як по-іншому назвати осіб, які пострілом у голову вбили у власній хаті 48-річну Софію Ваврів на очах її малолітньої дочки Іванки, а її чоловікові, 56-річному директору української школи Івану Вавріву, сокирою відрубали голову?

 

Як назвати виродків, які на саме Різдво Христове вбили українського священника, 62-річного Мартина Балюту? А хіба нормальні люди здатні на морозі роздягати догола іншу людину і на її ще живому тілі — животі, руках і спині — вирізати німецьку свастику й посипати рани сіллю?

 

А саме так у Гуті Пеняцькій чинили на живих людях не раз! У такий жорстокий спосіб у лісі біля Гути не лише вбивали німецьких солдатів, а й закатували жителя села Верхобуж, напівполяка-напівукраїнця Кароля Федюка. Подібним чином підступно вбивали й інших жертв. Ось така, пане посол, гірка правда про ваших співвітчизників з АК Гути Пеняцької. А як би ви хотіли щоб називали цих садистів, негідників і вбивць?

Подібний терор банди польського підпілля проти українського населення розпочали творити на Холмщині і Підляшші ще з кінця 1941 року! Особливого розмаху він набув у цих краях у 1942 році, а звідти перекинувся на Волинь і Галичину, Гута Пеняцька — дуже яскравий приклад. Так польські телепні за настановами свого нікчемного уряду у лондонському екзилі намагалися будувати на українських землях моноетнічну «Велику Польщу».

 

Ця людиноненависницька «будова» завершилася повстанням українців і вигнанням із Волині більшості польського населення. То був прямий і безпосередній наслідок глибоко злочинної, терористичної, антиукраїнської політики тих польських дурисвітів.

 

У Гуті Пеняцькій до чогось подібного не дійшло з багатьох причин. Насамперед тому, що в селі не просто діяли польські боївки, а розташовувалася найбільша база АК у Галичині та водночас і постійне кубло російських загонів НКВС.

 

Разом вони перетворили село на своєрідну фортецю, звідусіль оточену окопами, кулеметними гніздами, бліндажами, суцільною круговою огорожею з колючого дроту у шість рядів, замаскованими передовими стійками у лісах та в’їзними рампами зі шлагбаумами на дорогах із цілодобовою охороною. 

 

Звідси, з Гути Пеняцької, російські енкаведисти у супроводі польських бойовиків АК через Золочів і Броди виїжджали на теракти проти високопосадових німців до Львова. Там вони ночували у родичів і друзів-гутняків.

 

Якраз ці, безглузді, з воєнної точки зору, теракти — вбивство віцегубернатора Галичини Отто Бауера, державного секретаря Гейдріха Шнайдера, генерала, підполковника та ще кількох гітлерівців — і викликали репресії німецьких окупантів: розстріли понад двох тисяч впійманих під час вуличних облав у Львові заручників та 300 українських політв’язнів львівських тюрем. Німці спочатку думали, що то справа ОУН-УПА, бо на місці злочинів терористи розкидали і «губили» матеріали українського підпілля.

 

Про ці «подвиги», а насправді банальні теракти та провокації, з численними згадками про Гуту Пеняцьку досить докладно писали у своїх мемуарах енкаведисти Д. Медведєв, Б. Харитонов, Б. Крутіков, О. Лу­кін, А. Цессарський, Т. Гладков та інші впродовж 1951–1991 років. Львівські теракти й призвели до повсюдних обстежень німецькими окупантами місцевості та каральної акції проти зовсім не мирного села Гута Пеняцька, як-то тепер подає польська сторона. 

 

Дуже показово, що напередодні німецької каральної акції Гуту Пеняцьку залишили понад 500 радянських партизанів і більшість польських бо­йовиків АК. Німці кинули проти Гути Пеняцької міномети, станкові кулемети, дві 37-міліметрові гармати і літак. Усе німецьке військо, яке звечора оточило село, а вранці наступало з усіх сторін, було вдягнуте у білий маскувальний одяг. З такою зброєю та амуніцією проти мирних жителів військо не кидають.

 

За наказом окупаційного керівництва дистрикту Галичина каральну акцію проти бази АК та НКВС Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року провела німецька айнзатцгрупа «Рейн­гольд» під керівництвом оберштурмбанфюрера СС (полковника) Фрідріха-Вільгельма Бока, водночас і командира 4-ї поліцейської дивізії СС, сформованої у Сілезії з тамтешніх німців, поляків і чехів. Ось чому польські очевидці трагедії не раз згадували німецьких карателів, які «розмовляли польською мовою з сілезьким акцентом».

 

Згадували про німецьких солдатів поляків-сілезців і польські дослідники в контексті інших подій. Вони писали, що ці поляки-сілезці, які напередодні каральної акції дислокувалися у Підгорецькому замку (8 км від Гути), «хотіли втекти з німецької служби» (Юстина Вось, 1989), що вояки Вермахту поляки-сілезці, які у лютому 1944 року перебували у палаці Бохенських у Поникві (10 км), передали гутапеняцьким бойовикам АК багато зброї та боєприпасів в обмін на свиней і баранів (Сулімір-Станіслав Жук, 2005, 2015), і то далеко не останні відомості про поляків і чехів у німецьких воєнних мундирах, які взимку 1944 року несли службу у населених пунктах поблизу Гути Пеняцької, зокрема у Волохах (тепер Підгір’я), Топорові, Буську.

 

Отже, Гуту Пеняцьку знищило німецьке окупаційне військо з числа німців, поляків і чехів Сілезії, а тепер польська сторона перекладає вину за цей безумовно воєнний злочин на дивізію СС «Галичина», новобранці якої на той час щойно проходили військовий вишкіл на полігонах Німеччини і Франції, тобто перебували за понад тисячу кілометрів від Гути Пеняцької. Не брав участі у каральній акції німців і жоден вояк УПА, більше того — подібних випадків історія не знає. Тобто маємо справу з суцільними дивовижно зухвалими наклепами на українців польської сторони.

Виступаючи 22 лютого цього року на явно пропагандистському політичному заході у Львівському кафедральному костьолі, посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький серед іншого сказав: «Ми прагнемо, щоб винуватці наших кривд були зазначені на пам’ятнику, та очікуємо, аби друга сторона, наші сусіди, теж мали своє місце на пам’ятних таблицях і не тільки там (малася на увазі Гута Пеняцька. — Авт.), а й тут, у Львові та в багатьох містах і селах в Україні.

 

Структури, які особисто і безпосередньо брали участь у злочинах проти наших предків, мусять мати свої пам’ятки, таблиці пам’ятні». (Послухати і подивитися аудіо- і відеозаписи виступів пана Ціхоцького та інших польських діячів 22 лютого 2020 року у Львівському кафедральному костьолі можна в інтернеті за багатьма адресами, зокрема: zachod. pl /173062/prol. szwagrzyk — ipn — zaglada — teren — huty — pieniackiej /Radio Zachod).

 

У даному випадку пан Ціхоцький озвучив польські плани побудови у Гуті Пеняцькій нового величного меморіального комплексу як символу трагедії поляків так званих «кресів східних» і «Волинської різанини». Як видно з його слів, на цьому комплексі планується зазначити «винуватців кривд поляків», посол прямо вказує на «наших сусідів», тобто українців.

 

Згідно з намірами, озвученими Ціхоцьким, на меморіальних таблицях мають бути зазначені «структури, які особисто і безпосередньо брали участь у злочинах проти наших предків», тобто поляків.

 

І хоча посол дипломатично не назвав ці «структури», це досить успішно зробив його шеф, президент Польщі Анджей Дуда, який цілком офіційно назвав УПА і дивізію СС «Галичина» структурами, що скоїли «геноцид» поляків у Гуті Пеняцькій. Про справжніх винуватців трагедії — німецький нацистський режим, німців, гітлерівців — ніхто з польських високопосадовців за останні три роки не обмовився й словом! 

 

Отже, посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький публічно та цілком офіційно запропонував встановити у Гуті Пеняцькій, «Львові та в багатьох містах і селах України» пам’ятні таблиці із зазначенням імен і структур — «кривдників поляків», під якими теперішні керманичі Польщі крізь дуже викривлені окуляри чомусь не бачать німців, а лише своїх сусідів-українців.

 

Тобто польська сторона вперто та дуже наполегливо прагне здійснити у чужій державі — Україні — наскрізь брехливу і підступну антиукраїнську монументальну пропаганду.

 

Що стосується «імен кривдників поляків» на вже запланованому у чиїхось гарячих головах новому меморіалі у Гуті Пеняцькій, то серед українців пан Ціхоцький таких не знайде вкупі з усіма своїми істориками.

 

А я для початку можу підказати цьому ініціатору спорудження фальшивих меморіалів два прізвища «кривдників поляків»: чистокровного арійця, обер­штурмбанфюрера СС (полковника) Фрідріха-Вільгельма Бока — командира айнзатцгрупи «Рейн­гольд», яка знищила Гуту Пеняцьку, і поляка-фольксдойча, гауптштурмфюрера СС (капітана) Евардера Курковського — командира роти мінометників, яка вдосвіта 28 лютого 1944 року обстріляла село з мінометів, що спричинило перші жертви та викликало паніку серед бойовиків АК і місцевих мешканців.

 

Особисто я маю дуже великий сумнів у потребі увічнення злочинців на меморіальних таблицях. Подібної практики немає ніде у світі. Але коли пан Ціхоцький має іншу думку і твердо стоїть на своєму, то імена щонайменше двох найбільших «кривдників поляків» Гути Пеняцької Бока і Курковського може викарбували на ґрунтовно оновлених таблицях, але не у Гуті Пеняцькій (завелика геростратова честь), а у Бабичах Опольського воєводства, Варшаві та в інших місцевостях Польщі, де встановлено пам’ятні таблиці на честь жертв Гути Пеняцької з теперішніми недостовірними і наклепницькими написами.

Відомі й окремі прізвища та імена «кривдників українців», а точніше — вбивць. Як свідчать здійснені по гарячих слідах записи, що тепер зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України й частково опубліковані у збірниках документів, серед бойовиків, які мордували українську родину Вікаторських у селі Ясенів, люди впізнали Стаха Чижевського і Йосипа Кізяка з Майдану — присілка Гути Пеняцької. На відміну від пана Ціхоцького, я не вважаю за потрібне увічнювати імена «кривдників», зокрема Чижевського і Кізяка, на будь-яких таблицях. 

 

Слід також сказати пану Ціхоцькому, що родини Чижевських, Кізяків та їм подібних ще в 1944 році чкурнули з України в Польщу. Тепер уже літні особи з такими прізвищами під виглядом знавців трагедії села Гута Пеняцька виступають у польських ЗМІ й оповідають казки про УПА й дивізію СС «Галичина». Та краще б розповіли, за що саме їхні однофамільці, а ймовірно й татусі, мордували українців в околицях Гути Пеняцької. Отакі «свідки», «експерти» і «правдолюці». 

 

На превеликий жаль, у теперішній Польщі справжня пропаганда ненависті супроти українського національно-визвольного руху, українців і України здійснюється повсюдно, постійно, підступно та поставлена на дуже широку ногу.

 

У своїй переважній більшості вона ґрунтується на вигадках, неправді, перекрученнях, наклепах та усіляких спекуляціях, прикладами чого є фальшиво роздута справа Гути Пеняцької, польські законодавчі акти про так звані «геноцид поляків», «волинську різанину», «бандерівську ідеологію», «Малопольщу» на українських землях. До речі, останній термін у законодавчих актах Конституційний трибунал Польщі (аналог конституційного суду) у 2019 році визнав неконституційним. 

 

  У центрі цієї брехливої антиукраїнської кампанії опинилася трагедія галицького села Гута Пеняцька, нахабно оголошеного «польським» і штучно перетвореного на символ так званого «геноциду поляків» Волині і «кресів східних».

У протесті польського посла є ще один вкрай важливий момент, який має викликати в усіх українців глибоке занепокоєння.

 

Воно випливає зі сказаного Бартошем Ціхоцьким: «Я бачу, що в Україні є кола, які турбує кожен крок у правильному напрямку і які хотіли б із незрозумілих для мене причин скасувати кожен позитивний процес, недавно ініційований президентами Анджеєм Дудою і Володимиром Зеленським». 

 

Із цих слів видно, що відкриття оновленої таблиці на пам’ятному знаку полеглим українцям у Гуті Пеняцькій суперечить «правильному напрямку» і загрожує якомусь «позитивному процесу». Виникає запитання: «Що це за «напрямок» і «процес», яким смертельно загрожує правда?». Але це вже тема іншої дуже серйозної розповіді.

 

Що стосується «рішучого протесту і обурення» польського посла, то вище ми на дуже конкретних фактах пояснили, що ці претензії пана Ціхоцького абсолютно безпідставні. Бо дійсно: як можна ображатися на історичну правду та ще й заявляти за її оприлюднення дипломатичний протест? То хто ж усе-таки перетинає кордон зневаги, ненависті та фальшування?