Коли перестали бути німими для світу: до 145-ліття композитора і диригента Олександра Кошиця

«Українці прийшли й перемогли! Це — посольство з іншого світу!» — так писали після першого концерту Хору Олександра Кошиця за кордоном празькі газети у 1919-му.

 

 

«Яке щастя бути українцем!» — захоплювалася на початку наступного року після українського концерту цього колективу в брюссельському оперному театрі Ла Монне газета La Gazette.

 

 

Завдяки одному з засновників і керівнику Української республіканської капели, диригенту Олександру Кошицю — чиє 145-ліття вшанували 12 вересня — у непростих умовах виборювання незалежності сто років тому Україна перестала бути німою для світу, а світ — глухим до українців.

 

Славили достойника української культурної дипломатії і гуру хорового мистецтва у день його народження на Черкащині, у селі Тарасівка, де пройшло дитинство Олександра Кошиця.

 

Із Києва на урочистості приїхали, зокрема, у повному складі Хор імені Григорія Верьовки, майстер художнього читання Герой України Анатолій Паламаренко, народний артист України кобзар Василь Нечепа, академік-літературознавець Микола Жулинський і голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

 

Програму відзначення разом із партнерами розробив Міжнародний благодійний фонд національної пам’яті України, який очолює Ігор Юхновський.

Народився Олександр Ко­шиць у багатодітній родині у селі Ромашки, де його батько був священником церкви Покрова Пресвятої Богородиці.

 

Тоді це була Трахтемирівська волость Канівського повіту Київської губернії. У 1877-му батька перевели на нову парафію поруч із Шевченковою Кирилівкою — у село Тарасівка Звенигородського повіту, де пройшли дитинство і юність майбутнього відомого диригента.

 

У цьому населеному пункті 2000-го споруджено, а 2010 року оновлено пам’ятний знак на честь Олександра Кошиця. А в 2005 році в загальноосвітній школі відкрито музей видатного земляка. 

 

Цікаво, що свого часу Тарас Шевченко наймитував у далекого родича Олександра Кошиця — священника Григорія Кошиця, а згодом, 1845 року (Олександр Кошиць народиться через 30 років),  безуспішно сватався до його дочки Феодосії (Тодосі).

 

Олександр Кошиць добре знав племінника Тараса Шевченка — Петра — і дружив iз його сином Григорієм. У своїх «Спогадах», які видані в Канаді та в наші дні — в Україні, Олександр Кошиць писав, що Шевченко в їньому селі «знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне».

 

Дев’ятирiчним Олександр Кошиць вступив до Єпархіальної бурси в Богуславі, у 1890-му перейшов до Київської духовної академії, де одержав диплом і вчений ступінь кандидата богослов’я. Працював учителем у перші роки ХХ століття на Кавказі у духовній жіночій гімназії в Ставрополі, а потім — викладачем історії в учительськім інституті.

 

Повернувшись до Києва у 1904 р., вчителював у різних гімназіях, керував хорами духовної школи, школи сліпих, комерційної школи, хором студентів Університету святого Володимира.

 

Згодом перейшов на роботу до Музично-драматичної школи Миколи Лисенка, вів клас хорового співу та одночасно студіював композицію у професора Григорія Любомирського.

 

У 1912-му Олександр Кошиць за запрошенням став диригентом театру Миколи Садовського, тоді писав музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка. У 1916—1917 роках працював хормейстером та диригентом Київської опери.

 

 

Антон Дробович, Анатолій Паламаренко і Микола Жулинський.

У часи Української Центральної Ради, 1917 року, Олександр Кошиць долучається до Музичної театральної комісії, яка була зародком пізнішого Міністерства мистецтв України.

 

За часів Директорії УНР він спільно з Кирилом Стеценком став співорганізатором Української республіканської капели, з якою за дорученням Симона Петлюри вирушив у концертну подорож Західною Європою й Америкою промотувати свою державу.

 

Перед хоровим колективом, створеним безпосередньо за наказом Симона Петлюри у 1919 році, поставили завдання формувати імідж незалежної України — держави з самобутньою давньою культурою, адже за кордоном упродовж кількох століть чули лише про Російьку імперію і не згадували, що вона поглинула Україну з часів Петра І. 

 

На Київ насувалася більшовицька навала, а Хор Кошиця з нечуваним успіхом гастролював, хоча колектив не раз переслідувала матеріальна скрута. 

 

Гастролі капели Кошиця розпочалися у квітні 1919 року. Першою українські хористи підкорили Чехію. Після Праги був Відень. Усюди звучав «Щедрик». До Парижа потрапили восени 1919 року, де росіяни погрожували зірвати концерт капели.

 

Але тріумф української пісні було не спинити: виступали в Голландії, Англії, Німеччині, Іспанії, а далі в США, Аргентині, Мексиці, Бразилії. У 1924 році колектив розпався. Олександр Кошиць жив спочатку поблизу Нью-Йорка, 1941 року переїхав до Канади, вів клас хорового диригування. Завжди жив Україною. Помер і похований у Вінніпегу.

 

«Нас розділяють не тільки океани та цілі краї, а й найстрашніший жах — совєтчина. Вона вбила моє сучасне, а зла доля ограбила мене в мого минулого, й тепер хоче придати мене на смерть, — писав Олександр Кошиць. — Більшовики ніколи не дозволять мені повернутися на Україну».

 

Історія хорової капели й Олександра Кошиця відображена у книзі Тіни Пересунько «Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919—1924): 100 років культурної дипломатії України».

 

У виданні вперше оприлюднюється унікальна хроніка тріумфального турне Української Республіканської Капели під орудою диригента Олександра Кошиця у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки у 1919—1924 роках.

 

Авторкою зібрано кількасот унікальних рецензій європейської та американської преси, листи видатних політичних і культурних діячів світу з відгуками про Україну і українську культуру. Подаються фрагменти подорожніх щоденників учасників турне, листування Симона Петлюри і Олександра Кошиця.

Співачка-депутатка Софія Федина, що входить в Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики ВР, прокоментувала перед початком урочистостей у селі Тарасівка на Черкащині:

 

«Олександр Кошиць колись казав, що українська пісня є його зброя і слово. Так само це є моя зброя, моє слово і мій найефективніший спосіб комунікації з людьми.

 

Як тоді, на початку ХХ століття, саме пісня у виконанні хору Кошиця стала найвагомішим важелем впливу української дипломатії, стала військом, — так і сьогодні, коли на сході України йдуть бойові дії, саме справжня українська пісня надихає наших воїнів на перемоги.

 

Саме українська пісня зберігає українську мову. Саме квотування, яке було введено, тобто підтримка державна дала надзвичайний порив тому, що українська мова зазвучала в українському теле- та радіопросторі, у розважальному і відпочинковому. Я думаю, що це саме той випадок, коли історія має багато чого навчити.

 

Це той випадок, коли мова має значення, історія має значення; і коли, знаючи своє коріння, ми можемо будувати успішну Україну, а не тільки «давайтє жить будущім». Насправді, якщо ти є ніким і не знаєш свого коріння, ніякого успішного майбутнього ти збудувати не зможеш.

 

Я мала нагоду співпрацювати з Хором Кошиця у творчій сфері, маючи контакти з українською діаспорою в Канаді. Хор діє і сьогодні, дуже багатьох хористів персонально знаю.

 

Моя мама Тетяна Чаговець — історик-мистецтвознавець, і вона окремі частини костюмів, зокрема бісерні прикраси, кілька років тому допомагала робити для Хору Кошиця в Канаді».

 

Депутатка нагадала, що найпопулярнішою колядкою світу стала колядка Миколи Леонтовича, яку поніс у світ хор Олександра Кошиця: «Щедрик, щедрик, щедрівочка...» А наша колискова «Ой ходить сон коло вікон» завдяки Кошицю в Америці перетворився на один із найвідоміших у світі джазових стандартів. 

 

«Пам’ять українського народу століттями спочатку Російська імперія, потім Радянська імперія нищила, затирала, спо­творювала. Ми докладаємо багато зусиль для її відновлення, утім без живого безпосереднього інтересу людей це марна бюрократична метушня, — констатував перед учасниками зібрання у Тарасівці голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. — Кошиць народився у 1875 році в Російській імперії, учився в імперських навчальних закладах.

 

І, здавалось би, яка можливість отримати український світогляд? А він зріс, став фахівцем світового рівня, як ми пізніше побачимо. Він — про це мало згадують — ще й збирач козацьких пісень.

 

Тому що народна творчість, як перли, була розсипана по теренах імперії, яка не давала нашій державності постати. Потім, коли тільки зародилася молода Українська держава (1917—1921 рр. — це часи Української революції, Петлюра, Скоропадський, Директорія, Центральна Рада), народжений і вихований у Російській імперії Олександр Кошиць відчував, що вирішується питання української нації, не маючи державного організму за собою, а лише легенький натяк молодої Української держави, яка дуже швидко зникла під натиском більшовиків. І ми зараз не маємо права програти під натиском російської агресії, яка так само, як і 100 років тому, хоче знищити нашу державу.

 

Важко було організувати ту поїздку, важко було промотувати, але вони знаходили підтримку, вони своєю творчістю шокували Європу — настільки були блискучі.

 

Цими людьми треба захоплюватися, треба пишатися, треба дивитися, як у них вистачало на все це сил, натхнення і спонуки. Дивіться на тих, хто реально працює, не голосно говорить, не розказують усякі політиканські речі, дивіться на таких, як Кошиць. Якщо ви або дітям, або внукам, або друзям у розмові скажете про Кошиця — ви зробите нашу національну пам’ять міцнішою».