Сергій Павленко: Багато біографічної інформації про Мазепу крилося в панегіриках

Сергію Олеговичу, ви кажете, що у вашій новій книзі про Івана Мазепу до 80 відсотків нових даних про цього достойника. Що, з датою народження включно, відтепер інше в біографії гетьмана, який вивів Україну з періоду Руїни?

 

— Про гетьмана Івана Мазепу написано вже чимало монографій, але у них догетьманський період, в основному, вкладався в один—два розділи. Дослідників цікавила передусім історія гетьмана, а не попередні 48 років його життя. Насправді ж вони дуже важливі, аби зрозуміти позицію цього українського діяча в 1708-му. Він не в цьому році «прозрів» або напередодні, як намагаються нас переконати. 

 

Хто знає Івана Мазепу як «міністра іноземних справ» в уряді Івана Самойловича? Уже тоді він добивався приєднання до Гетьманщини територій, заселених етнічними українцями! У 1685-му київський церковний собор, на якому він був головним «ведучим», відмовився передавати Московському патріархату Київську митрополію у неканонічний спосіб! Церковні діячі під його головуванням написали багатосторінковий протест із цього приводу в Москву. 

 

Або інший сюжет. Побасенька про те, як майбутнього гетьмана прив’язали голим до коня і так він опинився в Україні, стала основою сотень художніх творів. Насправді студей Мазепа (саме так називали учнів бурси та інших духовних навчальних закладів та учнів середніх і молодших класів Київської колегії), який навчався за кошти білоцерківського старости князя Дмитра Вишневецького, постраждав за свого спонсора-вдівця, від якого він возив сусідці магната, Олені Загоровській, дорогі коштовності...

 

Коли береш до рук том на понад тисячу сторінок упорядкованих вами документів Мазепинської доби (а такий не один) — відразу виникає думка: скільки ж часу дослідник провів в архівах?

 

— Я такого обліку не вів... Але, думаю, що мінімум 180 днів працював в архівах, бібліотеках. Це, щоправда, справжня дрібниця у порівнянні з мазепознавцями Іваном Бутичем, В’ячеславом Станіславським, Юрієм Мициком, які провели в архівах роки, аби переписати універсали, листи Івана Мазепи. Завдяки їм мною розшифровано чимало маловідомих сюжетів про гетьмана! 

 

Оскільки маю «на озброєнні» потужний фотоапарат, а ще нахабність (донедавна щось сфотографувати в архіві було великою проблемою!), то це пришвидшувало перебування у цих установах. Зате у моєму електронному архіві тепер близько 40 тисяч історичних книг, маса фото з архівних колекцій. Тому я за 30 років дослідницьких пошуків маю все необхідне для написання чергової книги під руками на робочому столі у селі.

 

Ви автор понад півтора десятка історичних книг, це не враховуючи упорядкованих збірок документів і робіт у спів­авторстві. Із чого би радили починати знайомство з дослідженнями Сергія Павленка?

 

— Багато істориків дякували мені за книгу «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники». Бо коли досліджуєш кінець XVII — початок XVIII століть , важко щось збагнути, не знаючи, хто стояв поряд з нашими гетьманами. 

 

Думаю, що також краще почати читати останні книги — «Військо Карла ХІІ на півночі України», «Батуринська фортеця», «Іван Мазепа. Прижиттєві зображення». Чому? Бо все попереднє — це ніби ескізи до масштабніших робіт. Ти робиш спочатку розвідку сюжету, а потім знаходиш нові документи, аргументи, і таким чином картина прояснюється виразніше, випукліше. 

 

Я десь на початку 2000-х написав невеличку студію про родовід Мазепи. Проте зрозумів, що цього недостатньо. Багато біографічної інформації про гетьмана крилося в панегіриках, присвячених йому. Майже 10 років було присвячено пошуку їх у Варшаві, Гданську, Львові, Києві, Харкові, Санкт-Пербурзі. Діставши їх, я вирішив також і проблему перекладу цих творів із польської, латинської мов. У результаті отримав масу важливих подро­биць, про які ніхто раніше не знав.

Чверть століття ви маєте стосунок до всеукраїнського наукового журналу «Сіверянський літопис», який видається у Чернігові. Як спочатку виникла ідея видання і що допомагає триматися усі ці роки, за які українські медіа в Україні так і не дочекалися підтримки від держави? 

 

— Коли у 1994 році вийшла моя перша книга «Загибель Батурина», то я вже, так би мовити, захворів по-справжньому історією. Так і з’явилася ідея започаткувати історичний журнал. Оскільки я представляв газету Верховної Ради «Голос України» у Чернігівській області, то це допомогло мені знайти спонсорів. Перший номер вийшов за кошти пивкомбінату. 

 

Далі я вийшов на директора ЧАЕС Сергія Парашина. І він охоче взяв видання на «буксир», бо вважав, що новоселам Славутича необхідно знати, на якій землі вони оселилися. Коли атомна станція була закрита, журнал уже був помічений. Із подивом ми дізналися, що ВАК оголосила його науковим. Обласна влада з того часу фінансувала передплату часопису для бібліотек. 

 

Тяжкі часи були при правлінні Віктора Януковича (гроші виділяли, але казначейство їх не давало...). Нині журнал теж має проблеми. Чернігівська ОДА фінансує лише наші поліграфічні витрати, що вже добре. Але ... робити часопис на громадських засадах та ентузіазмі невеличкому колективу дуже важко. Хоч як би там було, а журналу вже виповнилося 25 років, сьогодні у роботі 154 номер!

 

Переконайте обивателів, що їх має цікавити історія Батурина, Мазепи і козацького Ніжина, а не низькопробний телегумор російською чи суржиком.

 

— Тут я, на жаль, безсилий. Маса людей не має у своїх помешканнях навіть невеличких книжкових поличок. Обивателя вже не переконаєш. Хоча, якщо будуть робити такі фільми про Мазепу, як «Ціна правди», «Крути 1918», «Віддана», «Чорний ворон», «Гуцулка Ксеня», то, думаю, не все безнадійно. 

Як можна правдиву інформацію доносити людям про того ж Мазепу? Як її, у першу чергу, донести до діячів культури в обласних і районних центрах? Бо, за вашими ж враженнями, те, що показують у чернігівському театрі про гетьмана Івана Мазепу, тхне нафталіном штампів радянської доби, які закладалися ще Петром І після спалення Батурина у 1708 році.

 

— Проблема у тому, що існують сотні «правдочок» про Івана Мазепу. Так склалося упродож століть після 1709 р. Навіть співробітникам музейних, історичних, освітніх установ іноді важко скласти правильні уявлення про володаря булави. Прочитаєш авторитетного історика Миколу Костомарова — і зробиш висновок: та який же він герой? Є ще погляд істориків Федора Уманця, Олексанра Лазаревського, Альфреда Єнсена, Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького, Богдана Кентржинського, Тетяни Таїрової-Яковлевої та інших. 

 

Зрозуміло, людям ніколи вивчати, хто з дослідників більше правий, а хто менше. Якби я був згодний з цими істориками, я б нічого не писав. Я — скептик. Тому весь доробок попередників не відкидаю, але критично переглядаю, оцінюю. Радий, що завдяки пильнішому вивченню окремих сюжетів біографії гетьмана мені вдалося спростувати низку міфів про володаря булави (наприклад, що його старшини не підримали, мовляв, він вирішив і Карла ХІІ видати Петру І, і хотів після спалення Батурина знову повернутися до царя і т.п.). 

 

На жаль, творці багатьох документальних фільмів, постановники вистав лінуються ознайомитися хоча б з двома-трьома сучасними монографіями про Мазепу. Деякі взагалі послуговуються аматорськими інтернетними версіями «історій». Я навіть писав листа-обурення одному заслуженому режисеру, який у документальному фільмі (!) використав сумнівний фактаж письменника-романіста. Мовляв, так буде цікавіше.

 РФ продовжує пропагувати свій маніпулятивний виклад історії України. Чому за 29 років в Україні так і не вдалося укорінити правдиві знання про своє минуле?

 

— У Російській Федерації справді витрачаються величезні гроші на пропаганду імперських ідеалів, а тому в такому ж дусі подається історія. В Україні усій цій навалі російських книжкових новинок, на жаль, протистоять ентузіасти. Державна підтримка історичних студій відсутня. Важливі для суспільства книги про минуле України видаються, у кращому разі, 1000-м накладом, дорого коштують. 

 

У ніби справедливому рейтингу видань за державний кошт перші позиції займають перекладна література, казки. Ну як з ними може конкурувати історична праця?

Минулого року багато книг українських істориків із цих причин просто не побачили світ. Мій том «Мазепина Атлантида» (твори графіків, поетів, письменників часів правління гетьмана) уже не один рік лежить то в одному, то іншому видавництві. Дорого його видавати...

 

Нині, за президента Зеленського, багато говорять про проросійський реванш у політичній сфері в Україні. Чи спостерігаєте ви скочування до викривленої історії на догоду РФ? 

 

— На щастя, у спільноті істориків-авторів переважають проукраїнські позиції. Але ... ще є спільнота викладачів історії. Якби вони читали новинки, у авторів-істориків не було б проблем із виданням своїх студій. На жаль, думаю, 80-90% відсотків із них не читають історичні журнали, не купують новинки, послуговуються застарілими працями з імперською складовою. 

 

Мене вразив чернігівський викладач К., який опублікував у науковому збірнику статтю про Мазепу, посилаючись лише на твори М. Грушевського, С. Соловйова, М. Костомарова. Чоловік навіть в облбібліотеку полінувався зайти подивитися, яка там є бібліографія праць про гетьмана. Він, схоже, навіть не підозрює про існування С. Павленка, журналу «Сіверянський літопис». Про вчителів я мовчу. У сільські бібліотеки взагалі рідко перепадає якась література.

 

Над чим ви продовжуєте працювати?

 

— Цього року хочу написати книгу «Іван Мазепа. Перша п’ятирічка правління». Ці часи були малоцікавими для більшості мазепознавців. Однак лише про 1688 рік я вже написав розділів 14 (нині пишу 19-й). Тут стільки інтригуючих і драматичних сюжетів!