Роман «Буг» (Л.: Світ, 2020) Ігоря Павлюка в сучасній українській літературі порушує низку проблем, які досі не були предметом літературних або ж науково-популярних розмислів. Ідеться про особливий світогляд, у якому історія України останніх 70 років вписується в широкий планетарний контекст теогонічного характеру.
У романі осмислено появу життя, зрештою, саме зародження планети й появу людини на ній. Війни, катаклізми, які переживає зокрема українська людина в боротьбі за свою державу, накладаються на розмисли оповідача про архетипні моделі поведінки, про те, що людина одвічно прагне втручатися в природний перебіг, щоб підкорити світ, «підлаштувати» природу (річки, надра...) під себе, а в моменти історичних катаклізмів ідеться й про численні доноси, які люди починають писати одне на одного. «Людство плодилося, перетворюючи культуру на цивілізацію, а цивілізацію на радіацію, шкідливу для органічного життя неорганічну хімію».
У романі «Буг» збалансовано історичні екскурси, екшен, пов’язаний з історією головних персонажів, а також публіцистичні вставки філософського характеру, які «працюють» на те, що роман порушує низку екзистенційних питань. Подієва лінія сюжетно-фабульних колізій, що відбуваються на Волині, кінематографічна, оскільки в ній переважають діалоги, чіткі описи внутрішнього стану й зовнішнього світу з усією палітрою кольорів.
Крім того, «Буг», як на мене, — це українська відповідь «Молодій гвардії» Фадєєва. Це історія про українських молодиків, які свідомо, щиро, романтично прагнуть організувати боротьбу за українську національну державу. І поява Молодіжного об’єднання націоналістів у романі відбувається на тлі епічних розмислів оповідача про природу добра і зла, про Бога й людину, про планету й космос, зародження життя та смерть... Роман має виразну телеологічність (цілепокладання). А ціль оповідача складна й проста водночас: повернути людину (читача) обличчям до людського, до того, що визначає якість життя не в меркантильно-прагматичному аспекті, а в такому, який забезпечує розвиток життя в майбутньому, а не згасання й самознищення планети й людства.
Ідеться про осмислення онтології життя: війни, протистояння, боротьба за ресурси, зради, підступи — все це було мільйони разів на планеті. І все одно людина прагне утвердити себе в національному єстві, у своїй мові та державності. Але письменник виходить і на інший рівень: коли можливе гідне й мирне життя? Що має усвідомити людина, щоб, здобувши національну державу, далі вона жила у рівновазі й гармонії з планетою, космосом? Ці дві лінії визначальні в романі й формують його два філософські модуси.
У студії «Телеологічна лінгвосеміотика: онтологія та евристика (на матеріалі англомовного публіцистичного дискурсу)», захищеної в якості дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук (Запоріжжя, 2020), Олександр Шевченко докладно висвітлює поняття телеології та телеологічності як чинників конструювання англомовного публіцистичного дискурсу. Ігор Павлюк — фахівець із медіакомунікацій, безперечно, послуговується телеологічністю у романах інтуїтивно, але саме на цьому понятті мені б хотілося наголосити в рецензії.
Письменник конструює хронотоп «Бугу» (і життєтекст, бо ж у романі виразними є автобіографічні елементи, гра з різними мистецькими «масками» самого автора, як, наприклад, образ Андрія Наюка) як гетерогенний. Телеологія визначає, що кожний із рівнів — який стосується 1950-х, 1990-х, сьогодення чи подій тисячолітньої давнини — має своє функціональне призначення з погляду «великого часу» (за М. Бахтіним). Усе, що коли-небудь мало місце на планеті в глобальному макрорівні, було не випадковим і мало свою доцільність із погляду телеології буття. Світ у романі Ігоря Павлюка має розумову інтенцію, містично-ірраціональну й водночас науково-знаннєву, бо, зрештою, складно розрізнити, де є наука, а де релігія...
Власне, огляд роману «Буг» Ігоря Павлюка розпочну з аналізу концепту телеологічності, який у творі є чинником художнього світосприйняття, одним із ключових чинників філософії роману. Телеологія передбачає, що в реальності, у якій існує людина (наприклад, у медіасвіті, у природі тощо) є заданість, інтенційність, тобто є мета, яку важливо реалізувати.
У романі «Буг» телеологічність визначає не лише мету в усьому, що відбувається в світі, а й також забезпечує зв’язок між віддаленими локусами реальності: як образ Золотої Рибки, що живе в Бузі, й Сузір’я Риби, яке в художньому просторі роману поєднано з окремою рибкою, яка, з погляду Космосу, є піщинкою, що стримить до нуля, ніщоти, нескінченно малої величини.
Світовідчуттю оповідача властива інтенція, яка (і тут уже скажу як літературознавець, який вивчає сучасний літературний процес) має постпостмодерну природу. Маю на увазі ідею єдності протилежностей, які взаємоперетікають, які втрачають «червоні лінії» і формують нові гібридні у своїй суті феномени. Ця риса загалом властива поетичному світобаченню суб’єкта лірики І. Павлюка (згадати хоча б уже хрестоматійний завдяки шкільній програмі вірш «Асоціації»), проте і в романі «Буг» перед читачем розгортається простір, у якому сон — репетиція смерті, у якому між усім існує зв’язок, який, проте, неможливо встановити або лише за допомогою науки, або через ірраціонально-містичні практики.
Оповідач у романі говорить про те, що Біблія — це фізика, а «фізика — це також Біблія». У ХХІ столітті такий погляд на світ видається справжнім поступом. Оповідач не відмовляється ані від Бога в серці, ані від технологічних здобутків. Водночас лінійний рівень роману (історія створення Молодіжного об’єднання націоналістів, зустрічі персонажів у різних локусах України чи світу, як на симпозіумі в Туреччині) поєднано з циклічним: циклічне світобачення властиве оповідачеві, який міфологізує історію. Міфологізація досягнута шляхом залучення як філософських міркувань, що розкривають зв’язок вищого рівня між рівнями і явищами життя, уведенням прикладів із минулого, які розкривають довічну природу людини, здатну на найгірші вчинки тощо. Така репрезентація минулого показує, що в історії все було, в Галактиці все було, що та форма життя, яка виникла, має цінність саме тут і тепер, бо понад тим існує «вища закономірність», яка має або розкрити той закладений космосом-Богом потенціал усередині людини, або ж призвести до тотального знищення, бо людину в романі порівняно з вірусом.
Такі рефлексії оповідача й персонажів роману потверджують те, що «Буг» — філософський роман, у якому показано історичні події на Волині на тлі ширшої панорами світу, з акцентуванням на образах природи, що загалом відповідає сучасним традиціям «зеленої літератури». Маю на увазі романи екологічної проблематики або ж есеїстично-філософські «зелені студії», доволі поширені у Великій Британії. Для розуміння інтенції художнього світу в романі доцільно вжити поняття «антропоценного світу», тобто такої реальності, яку описано не в категоріях доцільності стосовно людини, а в аспекті цінностей саме природи, яка людині нічого не винна й нічим не зобов’язана, як і та Золота Рибка, що живе в Бугові. Рибка в романі — символ мізерно малого й одвічно великого, що має стосунок до архетипу.
Але людина «тюнінгує» рибку, уводить у неї чип, щоб перетворити на заручника власних бажань. Історія про Золоту Рибку в романі нагадує притчу, вставну повість, яка хоча й має стосунок до ключової лінії, проте є контекстом, що розкриває людську природу, прагнення підкорювати, загарбувати, що, зрештою, й зображено в казці А. Пушкіна, яку згадує оповідач. «Золота Рибка, яка схотіла хоч раз у житті побачити небо, ще задовго до пінно-сталевої поверхні Океану потрапила в сіті співробітниці бідного, бо Національного, Інституту океанології Світлани Лозко, яка причепила їй до носа маленьку кліпсу з найменшою у світі відеокамерою передавання електромагнітних імпульсів... про візуальний чи реальний контакт із металом на дні глибокої і солоної води, адже цей метал міг бути дорогоцінним».
Золота Рибка — символ свободи й несвободи, «за щастя побачити сузір’я Риби, тобто Потойбіччя, мусила стати пошуковим псом жінки, яка, шукаючи свого щастя, своєї Свободи, обмежила Свободу іншої істоти». Золота Рибка є і її немає, це міфологічний суб’єкт і водночас продукт води, яка правічна, отже, містить у собі енергію мільйонів років, атоми, що існують від Великого Вибуху й до створення планети Земля. Ось саме в цьому й полягає інша особливість постпостмодерної телеологічності в романі І. Павлюка: спільність матерії, розуміння світу як явища, де все має, по суті, ті самі атоми. Природа матерії та енергії на прарівні та сама. Чому ж у світі так багато диференціацій, розходжень, що продукують деструкцію, агресію, знищення? Це одне з ключових філософських запитань, які ставить оповідач.
Світ приречений на знищення саме тому, що в ньому є людина, але саме завдяки людині можливий і поступ. Причому як у вимірі технологічному, так і духовному, який у романі асоціюється з поетом Андрієм Наюком, його віршами, які вкраплено до тканини. Поезія — світ краси, дійсність, яка в романі І. Павлюка нагадує Книгу Перемін або ж набір карт таро. Герої ворожать на поезіях Наюка, бо поезія здатна змінювати дійсність; вона породжена тими ірраціональними силами, яких людині не збагнути, але те, що є в поезії, може одного дня перетворитися на реальність.
«Буг» репрезентує значною мірою романтичний світогляд, причому маю на увазі німецьку кантіанську традицію, у якій важливе місце посідає концепт цілісного світу, у якому все з усім взаємодіє й переходить із рівня на рівень, аби реалізувати через самопізнання поступ на вищий щабель розвитку матерії (енергії) у природі. Світові, за кантіанською моделлю, властиве потенціювання, але в реальності, яку зображено в романі, маємо, навпаки, регрес душ, яким протистоїть вітальність молодих волинян, котрі прагнуть розбудувати національну державу всупереч звироднілій псевдодержавності, яку плекають політики.
