Учителька фізичної культури і спорту Анастасія Іванівна Дятел із смт Корнин Попільнянського району на Житомирщині вже зустріла свій 71-й рік від народження.
І якщо ранесенько, коли ледве пробиваються перші сонячні промені, хто опинявся біля цього селища міського типу на шосейній дорозі останні три роки — міг бачити жінку, яка їде велосипедом навпростець до села Липки.
Так у дощ і сніг, щоробочого дня. Жодного разу не запізнилася на урок, не відпросилася і навіть... не хворіла. Тільки всезагальний карантин поставив на паузу роботу.
А головне: Анастасія Дятел — не тільки талановитий педагог, а й мужня матуся, яка навчилася чекати з передової одразу трьох (!) членів своєї родини.
Бути не просто вчителем, а другом
П’ятнадцять років тому Анастасія Іванівна вийшла на пенсію за вислугою років. Однак після того, як у Липківській школі виникла нагальна потреба у вчителеві фізкультури, погодилася знову працювати з дітьми. Відтоді третій рік щоразу долає більше десятка кілометрів від Корнина до Липок. Додатково взялася викладати фізкультуру ще в одній — Кривенській — школі.
«Непросто на 72-му році життя вчителювати, — зізнається Анастасія Іванівна. — Вже кілька років казала директорові Липківської школи Надії Бас: «Шукайте людину». А вона відповідала: «Я вже знайшла». — «Кого?» — «Вас»...
«Так і працювала, — розповідає вчителька. — Мені шкода дітей. Тому що урок фізкультури — це рух і здоров’я. Дітвора нині надміру захоплюється соцмережами та інтернетом, тож їм украй потрібно хоч трохи фізичної активності. Скажу без зайвої сором’язливості: діти мене люблять. Намагаюся бути не просто вчителем, а другом. Дуже хороший 11-й клас у мене, особливо Дмитро Лановець, який виконує всі фізичні вправи на 12 балів. Насправді таких дітей небагато».
Анастасія Іванівна продовжує розповідати про себе: «А ще я дуже люблю гумор. І приємно, що мене поважають у колективі. Коли їду на велосипеді — всі, кого зустріну, посміхаються, вітаються. Щаслива також, що маю багато учнів...»
А народилася Анастасія Іванівна 1949 року в багатодітній родині села Гришки Деражнянського району на Хмельниччині.
Мати самотужки виховувала шістьох дітей (один чоловік загинув на фронті, а другий помер до народження наймолодшої доньки). Усі здобули вищу освіту.
Юна Анастасія 1972 року закінчила фізкультурний факультет Вінницького педінституту та за направленням приїхала у село Мохначка Попільнянського району.
Одначе в районі на той час вирішили, що «фізрук» більше потрібен у смт Корнин і на додачу в селі Білки. Відтоді Анастасія Іванівна почасти пішки ходила до Білок. Пропрацювала вчителькою фізкультури в Корнині до 2002 року.
Виховала жінка трьох дітей. Старша донька, Лариса Бишовець, разом із чоловіком нині служить у лавах медичного забезпечення Збройних сил України, середня, Юлія, має родину та працює на керамічному заводі у Казахстані, а молодший син, Павло Марчук, рік тому доєднався до команди госпітальєрів старшої сестри...
«Хлопчики, рідні! Тримайтеся там на фронті!»
Цікавлюся в Анастасії Іванівни:
— Як сталося, що одразу троє членів вашої родини рушили на фронт?
— Лариса закінчила Житомирське медучилище та працювала операційною сестрою в одному з пологових будинків Києва. Під час Революції гідності, коли почали розстрілювати людей, донька добу працювала на основній роботі, а три доби на Майдані рятувала поранених, варила борщі, пекла пиріжки. Я також підвозила протестувальникам зрази й пироги.
Із початком війни 2014 року Лариса допомагала фронту в «Кухарській сотні»: сушили овочі-фрукти, готували чаї. Пригадуєте, як спершу, коли українська армія ще не стала на ноги, наші воїни вимушені були їсти навіть вужів чи випадково впольованих тетеруків.
Тому «Кухарська сотня» через волонтерів розповсюджувала по всьому фронту сухі борщі, для приготування яких достатньо склянки окропу.
Я також збирала продукти для українського війська: консервацію, мед, горіхи передавала київським волонтерам. Одного разу надіслала солдатам відеопривітання: на тлі бусика з продуктами зробила шпагат і звернулася до наших вірних синів: «Хлопчики, рідні! Тримайтеся там, на фронті. А ми вас будемо підтримувати тут, у тилу».
На початку 2016 року я чекала Ларису на свій день народження — 21 січня. А вона все не їде. «Доцю, невже не приїдеш?» — запитала по телефону. Онука Марина, яка сиділа поруч, раптом заплакала: «А мама в госпіталі. На фронті...»
Так виявилося, що Лариса ще у вересні таємно від мене вирушила на передову... Ви розумієте, що тоді зі мною було...»
А далі Анастасія Іванівна розповідає, як навесні 2019 року в Ларисиній команді госпітальєрів, які вивозили поранених із поля бою, загинув водій. Приїхали донька із зятем на ротацію і запропонували її молодшому синові Павлу бути водієм «швидкої».
Жінка пригадує: «Мамо, ти мене відпускаєш?» — тільки й запитав. Що могла відповісти? — Я не відпускаю. Але ти вчиняй так, як підказує твоя совість...»
Пішов і Павло... У березні виповнився рік, як він на передовій. «Кажуть, що стоятимуть, доки треба буде. Не хочуть, щоб Україна верталася під гніт Росії», — каже Анастасія Іванівна.
«Вони мене запевнили, що там дуже добре, — не може стримати сліз. — А це 800 метрів від позицій російсько-сепаратистських терористів. У селищі Золотому наші війська відійшли з попередніх
місць, а тепер у їхніх бліндажах сидять вороги. Уявіть, в якому пеклі там наші воїни...
Хвалити Бога, що медсанчастина міститься не в окопах, а в одній iз покинутих будівель. З ними чотири водії, два лікарі — хірург і стоматолог, а також собачка Мурат, киця і п’ятеро котенят...»
Анастасія Іванівна констатує: «Дехто навіть закидає, мовляв, пішли воювати заради грошей. А я кажу: «Поїдьте і посидьте там хоч одну ніч. Вони щодня переживають те, що вам не під силу витримати й однієї доби».
У перші роки під Авдіївкою Ларисі з чоловіком доводилося ночувати на нарах у бетонованому бункері під землею, куди ледве повітря надходило».
І продовжує: «У селі говорять різне. Мовляв, навіщо відпустила Павла. Як я могла не пустити? Це — його вибір. Хто піде, якщо не піде Павло? А «швидка» необхідна, щоб рятувати синів, які воюють і в яких стріляють снайпери...
Звісно, не спала ночами. Боюсь нічних дзвінків. Щодня телефоную, цікавлюся... А після напівбезсонних ночей мені ж треба виходити з дому о шостій ранку, сідати на велосипед та їхати до Липківської школи. Дуже важко. Але треба.
Проводила шість уроків — і не втомлювалася. Та доки доїду додому — таки втомлюся. А ще ж внучка Марина є у Києві — закінчила чотири курси Торгово-економічного університету з відзнакою. Мушу її підтримувати».
Не кожна людина в тилу може уявити, що відчуває мати, коли одразу троє рідних щодня там, де війна.
