Його талант багатогранний і вражає розмаїттям: драматург, актор, режисер, громадський діяч.
29 вересня виповнюється 175 років від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича; 1845—1907) — одного з фундаторів українського професійного театру.
Створені ним сатиричні комедії, реалістично-побутові драми, п’єси на історичну тематику становлять цілу епоху в історії української класичної драматургії.
Чиновник з акторським талантом
Іван Карпович народився 17 (29) вересня 1845 року в селі Арсенівка Великовисківської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області).
Прадід Івана Тобілевича Семен, дід Адам і батько Карпо походили з містечка Турія (колишня Київська губернія, тепер Черкаської області), де мали власну землю, але згодом збідніли, тож згодом Карпо Тобілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків.
Мати Івана Карповича, Євдокія Зіновіївна Садовська, — з козацького роду з містечка Саксагани Катеринославської губернії (нині с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). За спогадами сучасників, батько і мати майбутнього драматурга мали сильні і красиві голоси.
Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу.
Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса», — писала у спогадах друга дружина Івана Тобілевича Софія Тобілевич.
Дитячі роки Іван Тобілевич провів у рідному селі, зростав допитливим та вразливим хлопчиною. Навчався у Бобринецькій повітовій школі, користувався повагою не лише серед учнів, а й учителів.
Здавалося б, талановитий учень мав усі шанси продовжити навчання. Проте Бобринецька школа стала першим та останнім офіційним навчальним закладом, в якій навчався майбутній актор та драматург.
Віражі долі часом непередбачувані. Майбутній актор мусив заробляти на життя, працюючи писарем у канцелярії місцевого пристава. Згодом став писарчуком у Бобринецькій ратуші. Наприкінці січня 1864 року Івана Тобілевича прийняли на державну службу до Бобринецького повітового суду.
Чиновницька кар’єра складалася доволі успішно, і цілком можливо, що про Карпенка-Карого-драматурга сучасники так ніколи би й не дізналися.
Проте вкотре втрутився його величність випадок. Суха інформація у штатному формулярі свідчила, що переконання чиновника «вступили в суперечність із його службовим становищем». Зрештою, 4 жовтня 1883 року за пропозицією міністра внутрішніх справ Івана Тобілевича звільнили з роботи.
Чиновницька робота не перетворила Івана Карповича на запеклого канцеляриста. У Малій Висці і Бобринці він багато читав і навіть заснував аматорський гурток для того, щоб прибуток від вистав ішов на пожертвування бідним людям. Крім літнього, згодом з’явився зимовий театр.
Звісно, що душею цього аматорського товариства став Іван Тобілевич, який був і за режисера, і за актора. Восени 1863 року до цього гуртка приєднався драматург та актор Марко Кропивницький. Вистави у Бобриці припинилися у 1865 році, після переведення повітового центру до Єлисаветграда.
Хутір Надія
Повернувшись до Єлисаветграда в жовтні 1869 року, Іван Тобілевич оселився на околиці міста, на правому березі річки Інгул. У 1871 році батько, Карпо Адамович, продав будинок у Бобриці і купив садибу в
передмісті Єлисаветграда з цегляним будинком, флігелем у дворі і садком. У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу Івана Тобілевича з дворянкою Надією Тарковською. До слова, внучатими племінниками Надії Тарковської був російський поет Арсеній Тарковський і його син — кінорежисер Андрій Тарковський.
У цьому шлюбі Іван Тобілевич зазнав і доброго, і лихого. Його щастя було недовгим — навесні 1881 року померла від сухот дружина Надія, а влітку 1882 року — найстарша донька Галина.
У 70-х роках Іван Тобілевич опікувався маєтком свого покійного тестя Карла Тарковського, а згодом одержав частину спадщини за тридцять верст від Єлисаветграда, де почав розбудовувати садибу. Щороку він разом із родиною проводив тут відпустку. Для навколишніх селян він був своїм, адже не цурався простого життя.
Так було засновано хутір, який після смерті дружини одержав назву Надеждівка, або Надія. Хутір став справжньою мистецькою меккою для корифеїв українського театру.
На хуторі Карпенко-Карий написав десять драм і комедій. Публіцистка Світлана Орел у дослідженні «Хутір Надія — колиска театру корифеїв і роду Тарковських» наводить цікаві факти, пов’язані з діяльністю засновників українського театру корифеїв.
Іван Карпенко-Карий мріяв про те, щоб на хуторі народжувалися усі його онуки і правнуки. Заповіту нащадки дотрималися — тут з’явилися на світ восьмеро його онуків, усі правнуки та шестеро праправнуків.
«Десятки років наполегливої боротьби за відбудову, збереження, реставрацію експонатів... За яких умов це доводилося робити, свідчить той факт, що Андрія Юрійовича (онука Івана Карпенка-Карого. — Авт.) за його безкомпромісну діяльність навіть засудили до трьох років позбавлення волі. Щоправда, відсидів він лише дев’ять місяців. А сталося це тому, що він змушений був захищати дуби, які запопадливі чиновники взялися зрізати. От і отримав вирок «за хуліганство».
Але дуби, посаджені Михайлом Старицьким, Фотієм Красицьким, Людмилою Ліницькою, врятувати не вдалося.
На хуторі нині — 95 іменних дубів. Деякі з них садили Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, відомі та шановані гості хутора. Кремезний дуб Миколи Карповича ніби обіймає своїм гіллям дуб, посаджений Марією Заньковецькою, яку кохав при житті», — пише Світлана Орел.
Дослідниця мріє про той час, коли хутір Надія стане справжньою всеукраїнською театральною меккою. Адже про це мріяли Микола Садовський і Марко Кропивницький, Марія Заньковецька та Іван Карпенко-Карий.
Зоряний час
... У травні 1876 року Емським указом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою, після чого аматорський гурток занепав. Переслідування Карпенка-Карого ввійшли в нову фазу.
Коли у травні 1883 року Іван Тобілевич поселив у своєму домі колишнього активного учасника Київської громади херсонського губернського статистика Олександра Русова і його дружину Софію, яка перебувала під гласним наглядом поліції і не мала права жити в Єлисаветграді, місцевий поліцмейстер доповів херсонському віцегубернаторові про ...неблагонадійність Івана Тобілевича.
Проте життя непередбачуване: в той час, коли поліцейські посилювали тиск на Тобілевича, його акторська кар’єра набирала обертів. Коли Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 року ухвалювало резолюцію про звільнення Івана Тобілевича, він приймає пропозицію своїх друзів перейти на професійну сцену.
Як актор Іван Тобілевич дебютував під псевдонімом «Карпенко-Карий». Над Іваном Тобілевичем було встановлено багатолітній поліцейський нагляд, його переслідували та забороняли жити в обох столицях — Петербурзі та Москві.
Як тільки завершився термін гласного нагляду над Іваном Тобілевичем, він вступає до української трупи Миколи Садовського, в якій працювали справжні зірки сцени — Марія Заньковецька та Панас Саксаганський. Видатний драматург Іван Тобілевич укотре став актором Карпенком-Карим.
Нарешті тяжкий період життя Карпенка-Карого — дискримінованого, «проскрибованого» царським самодержавством — закінчився. Перед ним простелився новий шлях — нехай складний і тернистий, проте сповнений визнання та любові шанувальників.
Наприкінці лютого 1890 року, через певні непорозуміння в колективі, трупа Миколи Садовського розпадається. Актори утворюють новий театральний колектив, який приніс їм успіх.
Спочатку, до 1888 року, трупа називалася «Товариством російсько-малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського». І хоча імені Івана Карпенка-Карого в офіційній назві не було, проте він був справжнім організатором та натхненником колективу.
Його драматургія становила основу репертуару, чим «Товариство» відрізнялося від інших тогочасних труп. Іван Карпенко-Карий був корифеєм не лише на сцені, а й неперевершеним драматургом.
У його драматургічній спадщині — вісімнадцять оригінальних п’єс та кілька переробок. Оцінюючи першу п’єсу драматурга «Чабан» (пізніше «Бурлака»), Іван Франко писав: «Уже перша драматична проба Тобілевича, зразу титулована «Чабан», показує в нім драматичного автора великого таланту».
Згодом з’явилися комедії «Сто тисяч» (1890) та «Хазяїн»(1900), які стали літературною класикою та становлять золотий фонд репертуару українського театру.
До історичної драматургії належать п’єси «Бондарівна» (1884), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), трагедія «Сава Чалий» (1838). Ще Іван Франко високо оцінив появу трагедії «Сава Чалий», назвавши її твором, який «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури».
А от історичний твір «Гандзя» (1902) свого часу не сприймався тогочасною критикою. За сюжетом п’єси, доля дівчини-бранки Гандзі складається трагічно.
Оскільки один із гетьманів порівнює дівчину з прекрасною Україною, дослідники вважали, що автор змалював образ розіп’ятої України, яка чекає на порятунок. Саме тому тривалий час цю п’єсу обходили своєю увагою видавництва.
В одному з листів до Панаса Саксаганського драматург зізнавався: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, ми зробимо все, що в наших силах!»
Українські корифеї підкорювали театральну сцену, гідно пропагуючи національне мистецтво. Натхнення та праця — таким було життєве кредо неперевершеного драматурга Івана Карпенка-Карого, життя якого обірвалося 2 (15) вересня 1907 року.
За заповітом, останній спочинок він знайшов на кладовищі поблизу хутора Надія, поруч із могилою батька. Справжнім духовним заповітом стали його слова, звернені до сина Назара Тобілевича: «Не забувати ніколи високих ідеалів! Програма ідеалів безмежна, але той, хто частину цих ідеалів носить у своїй душі, береже їх як святиню, і по мірі своїх сил виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечно прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на корись прекрасного безкрая...».
