Він поет не просто унікальний — єдиний такий на весь світ!
І не лише тому, що пройшов страшний концтабір Бухенвальд, як і мій покійний батько, а потім ще й «оази сталінського щастя» разом із підневільними донецькими шахтами, отже, бачив пекло як на Землі, так і під нею, та при всьому тому залишається у свої 95 (!) живим, чинним, молодим поетом.
З пронизливими віршами, які ще й доповнюються його широко відомими піснями. Отже — він досі наповнений духом і плоттю, на відміну від його гнобителів.
Маяковський дуже помилився, коли написав: «Лєнін і тєпєрь живєє всєх живих», бо «живіший за всіх живих» якраз Микола Петренко...
Співавтори його пісень — видатні композитори Мирослав Скорик («Намалюй мені ніч», з якою виблискувала Софія Ротару), Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Івасюк, Ігор Білозір. Виконавцями їх стали Оксана Білозір, знаменитий хор «Дударик» та інші вітчизняні й заокеанські співаки і співачки.
У сім років першокласник Микола отримав перший «гостинець» від радянської влади — Голодомор, а коли підріс, до «подарунків» сталінців додалися «щедроти» нацистів — концтабори. Колись мене навіть лякала проспівана громовим голосом Мусліма Магомаєва пісня «Бухенвальдський набат»: «Слушайтє, слушайтє: гудіт со всєх сторон».
Коли уявляв, як там було батькові, ставало моторошно...
Петренко пережив і те, і пізніші лісоповали, шахти, лісорозробні та рибні промисли Камчатки. Тож і зачин у цієї книжки відповідний; виходить «картата карта України»: «Це коли б із серця здерти шкіру — / Ось тобі і карта України».
Уже пізніше уродженцю Лохвиці посміхнувся Львів, а там йому якось ще й посміхнувся Стус: це було на Різдво 1972 року, коли Василь Семенович гостював у місті.
Разом із Миколою Петренком та іншими друзями ходили вертепною громадою колядувати. Василь Стус — весь сяючий, в обладунках лицаря. Завітали і до помешкання Петренка. Після короткого «розговіння» піднялися до квартири Романа Іваничука, затрималися...
За кілька днів Василя Стуса заарештували. Саме про це у Петренковому вірші «Стусова коляда»:
Тільки ж ти не чуєш осторог,
Шепоту відчайної зневіри,
Адже врешті народився Бог
В обладунку лицарської віри!
А є ще такий у нього вірш — про більш ранні події долі: «Як ми грілися біля крематорію». Страшна навіть сама назва. Тут хочеться мовчати, а не писати щось далі. А він — пише, та ще й як молодо і правдиво, наче його приятель Стус разом із Богом поділився з ним життям і невичерпною енергетикою...
Колись йому підвернувся справді гарний редактор першої книжки, що досить важливо в долі кожного молодого поета й прозаїка.
Це був Олесь Жолдак, достойний чоловік, батько мого однокурсника Славка (чий старший брат Олесь Жолдак, відомий прозаїк, теж був моїм приятелем — я навіть придумав для нього постійну рубрику в «Літературній Україні», де Олесь друкував оповідання й короткі сценарії переважно своїх учнів зі столичного театрального інституту Карпенка-Карого).
Так от, і редактор першої книжки Петренка Олесь Жолдак-старший був хороший, і сама збірка була гарна — либонь, тому її... зняли з виробництва.
Коли дізнався, що Петренко пройшов той самий Бухенвальд, що й батько (його тоді вже не стало — помер у 73 роки ще в минулому столітті), спитав у поета, чи не зустрічалися вони там?
Пан Микола уточнив, що в Бухенвальді він був недовго, бо за кілька місяців перевели його в один із філіалів, так би мовити. А тепер-от я був надзвичайно зворушений, знайшовши у цій книжці вірш із присвятою Григорієві Бондаренку: «Там стрічались — ми чи наші душі, / З криками, що аж аорти рвуть».
Просто не віриться, що йому восени 2020-го... 95! Добре знаю, що Микола Петренко — це справжнє явище для української культури, передовсім для нашої поезії.
Тож велика дяка благодійникам з’яви «Адамових братів» — благочестивим людям з України та ще п’яти країн світу: Канади, США, Японії, Італії, Польщі. Їхні прізвища названі у цій книжці, яка, можливо, допоможе створити...«новую історічєскую общность — АНТІсовєтскій народ».
Душа Миколи Петренка не озлобилася, попри всі поневіряння, підкинуті на його шляху радянською й гітлерівською владою. Душа його не просто жива, це — душа переможця-творця.
Станіслав БОНДАРЕНКО
