Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) та ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017 року донині «не встановленими слідством особами» від нижньої частини бронзового пам’ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від’єднано одну з передніх кінцівок.
Падіння з кількаметрової висоти важкої ваги залізяки жодним чином не стало причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста?
Але йдеться не про «правоохоронців» із кілька років тому створеної «патрульної поліції», а про бовван одному з ворогів української державності, демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.
Щорс і Переяславська рада
Пам’ятник харизматичному Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30 квітня 1954 року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виник ще в 1936-му.
Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував Олександру Довженку створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і було втілено в життя. Ось так маловідомий виходець із Чернігівщини і перетворився на народного героя.
Роботи зі встановлення монумента розпочалися 1940 року, однак через початок бойових дій Другої світової війни на теренах України і втечу комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проєкту було відтерміновано на кілька років.
Монумент, про який ідеться, — це композиція коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метра. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті заввишки 6,5 метра, верхня частина якого прикрашена карнизом та барельєфами із зображеннями, що упереджено трактують совєтсько-українську війну 1918-21 років.
Фігуру Щорса, за проєктом, було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Ульянову на псевдо «Ленін»), тому справу тримання кашкета (а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці. Авторами монумента були скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.
Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силует дійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передає форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані творінням людських рук зарахували його до числа об’єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнано одним із найкращих у світі.
Нинішні заклики патріотично налаштованої громадськості демонтувати гранітно-бронзову суміш мають глузд, чітке пояснення і логіку.
І саме вони, в часі процесу відродження нації та збройного спротиву войовничому та водночас злодійкуватому зовнішньому чиннику, котрий прагне втягти Україну до антицивілізаційного й згубного москвинського світу («русскага міра»), мають стати мірилом у справі вирішення його подальшої долі.
Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.
Витвір «пролетарської культури»
Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, унаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні у справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на буття.
Супутній соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища.
В подальшому байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917 року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання Української держави.
Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий і, зрештою, сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей і практиками механічної зрівняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України та українців.
Невблаганний у своєму плинові час жорстоко покарав марновірів у байки і побрехеньки про всезагальну рівність. Незаздрісна доля згаданих вище є яскравим тому доказом.
Прагнучи полегшити справу утримання українців у стані поневолення, окупаційний режим заходився створювати нову, нічим не пов’язану з національними традиціями «пролетарську культуру».
Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласового суспільства» вкрай доречною, оскільки, згідно з офіційним повідомленням, він загинув у бою з антагоністами «пролетарського інтернаціоналізму» й прихильниками національної незалежності. (Правдоподібну версію вбивства Щорса троцькістами згадували лише лічені особи).
На жаль, проголошена в 1991 році насадженою москвинами в часи поневолення адміністрацією псевдонезалежність і привласнення нею собі владних повноважень унеможливили початок процесу донесення до загалу правдивої історії.
Неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація жодним чином не прагнула реальних змін у звичній для неї, проте збоченій у дійсності системі координат.
Так і не покарана УРСРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно з унормованими в часи поневолення правилами, якими є щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9 травня, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8 Березня, збереження пільг тим, хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й у праві на існування.
Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає безсилість і неспроможність бути господарем на власній землі. Хіба факт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральної деградації? Якщо ми кращі, мусимо довести це.
Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагання українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адепти комуністичного псевдовчення апелюють нині навіть не до «доказової бази», котра постала на брутальних фактах совєцької дезінформації.
Єдиним аргументом прихильників його збереження є скигління про художню вартість.
Злочинну практику руйнування більшовиками храмів (а Щорс воював саме на їхньому боці) незгодні скромно замовчують. Така поведінка є маніпулятивним використанням подій української минувшини й унеможливлює здоровий поступ.
Чому досі не на «смітнику історії»?
У часі ініційованих активістами патріотичних середовищ дискусій, посадовці Київської міської державної адміністрації, навіть не позичивши в Сірка очей, спочатку посилались на його культурну цінність, а нині цинічно брешуть про відсутність коштів у міському бюджеті. Гроші.
Ось тут доля й екзаменує українців на усвідомлення першочерговості й національну свідомість. Що є головнішим у справі вирішення долі прикріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття?
Нещире скиглення про високі тарифи й малі пенсії і, як наслідок, «потребу державним коштом компенсовувати витрати незахищеним верствам» чи гідність, вшанування знищенних окупантами українців й історична справедливість? Зрештою, суспільство вже поінформоване про започаткування музею тоталітаризму.
Чому цей, без сумніву, чудовий експонат для його фонду донині не доправлений до місця призначення? Зволікаючи з цим, влада ризикує, що «художньо цінний» експонат демонтують і без неї, але тоді вже нічого буде везти в музей.
Нині травмована війною Україна стоїть перед колосальними викликами, спричиненими зовнішньою агресією та необхідністю здійснення докорінних реформ.
Великим гальмом у справі їх реалізації є ріст політичного популізму. Це я про бюрократів, котрі, практикуючи «доплати за високу продуктивність праці», верещать про відсутність у бюджеті коштів.
Мусимо зрозуміти, що інституція з атрибутами державності, котра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяє зневагу гідності автохтонів, є цинічною профанацією національної держави.
У першій половині 2018 року зусиллями небайдужих до долі України вдалось призупинити фінансування державним коштом значної частини так званих «ветеранських організацій», керівництво й члени яких відверто декларували свою антинаціональну і антидержавну суть.
23 травня того ж року з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у Верховній Раді було ліквідовано комісію у справах «колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни».
Непотрачених на українофобську орду більше ніж 20 мільйонів гривень було достатньо для демонтажу пам’ятника, котрий вихваляє зрадника й період окупації. Відмовляючись від виконання власних обов’язків, влада провокує патріотів до радикальних дій.
Мовчанка на зло робить споглядача співучасником злочину. На щастя, відпиляна нога щорсового жеребця (а можливо, і кобили) засвідчила, що, окрім збайдужілого обивателя й самозакоханих кар’єристів, в Україні наявний і духовно здоровий люд.
Нинішні посадовці-управлінці є гідними продовжувачами лихих комуністичних традицій і духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагав поневолювати Україну. Прагнення і болі українців для них є чужими і незрозумілими.
Лицемірне скиглення про відсутність коштів або необхідність узгодити демонтаж з одним або і кількома міністерствами є проявом небажання здійснювати оновлення й гонитвою за легким політичним зиском. Практикований нинішньою бюрократією цинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.
Історія знає приклади, коли патріотично налаштований люд змушував владу йти на поступки. Під тиском патріотів Київська міська рада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць і демонтувати кілька псевдоісторичних монументів, котрі возвеличували поневолювачів.
До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власної ініціативи, на діяльність москвинських банків в Україні (нині вже колишнім) президентом були накладені обмеження й застосовані санкції.
Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу в Україні починають забувати. Це влаштовує і владу, і сповідників ідеї комуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.
Олесь ВАХНІЙ
