«Нам такий «мир» не потрібний»: відкритий лист Кравчуку від переселенки з Донбасу

Ви кажете, що Вам боляче дивитись, як на Донбасі гинуть хлопці й дівчата, захищаючи наш суверенітет, як Україна б’ється і страждає, боронячи свою землю, і саме тому погодились очолити ТКГ і робитимете все можливе до останнього свого подиху, аби пришвидшити мир на Донбасі й об’єднати народ усередині країни.

 

Сьогодні Ви говорите про можливість досягнення миру на Донбасі шляхом «компромісів і взаємних поступок» і надання якщо не «особливого статусу» ОРДЛО, то «особливого статусу управління» тим регіоном.

 

А рік тому Ви сказали, що це може бути «автономія». Хоча, хоч які терміни для цього вживай, усе одно виходить автономія. Досвід створення автономії в Криму у Вас уже є, і сьогодні ми на власні очі побачили, на жаль, що з того вийшло...

 

Думаю, перемовники з другого боку цілком задовольняться автономним статусом для своїх «молодих республік», який буде закріплено в Українській конституції, і «миру» на Донбасі таким чином буде досягнуто.

 

Там уже підготували й ідеологічне підґрунтя для своїх автономій.

 

Новітнім ідеологом «ЛНР» став Андрій Чернов (1983 р.н.) — випускник російської філології Луганського педуніверситету, секретар правління Союзу письменників «ЛНР», а за сумісництвом — відвертий агресивний українофоб.

 

У 2016 році він нагороджений орденом Достоєвського 1-го ступеня Пермського крайового відділення Союзу письменників Росії, у 2018-му — медаллю Інтернаціонального союзу письменників «Російська літературна премія», має медалі різних відомств «ЛНР». Його твори друкують у Москві, Петербурзі, Калінінграді, Нижньому Новгороді, Пермі та Луганську.

 

Нещодавно цей письменник презентував свою книгу «Донбасский код», в якій розробив «інформаційну доктрину в «ЛНР» і «ДНР», основою якої є основні «маяки» культурної ідентичності народу Донбасу».

 

На презентації він сказав (тут і далі — мовою оригіналу): «Зная наш донбасский характер, можно твердо заявить, что переделать Донбасс у Киева не получится. Им остается либо принять нас на наших условиях, а не на их. Без всяких бандер, без всяких неонацистов. Принять такими, какими мы есть: с нашей «Молодой гвардией», с нашим Стахановым, с нашими героями и нашей памятью о Великой Отечественной войне. А если нет, то Киеву лучше отказаться от нас добровольно и предоставить полное признание независимости республик Донбасса».

Сподіваюсь, Вам, Леоніде Макаровичу, буде цікаво знати, які ж основні ідеологічні постулати матиме автономне утворення у складі України, яке Ви збираєтесь лобіювати в ТКГ.

 

Вони містяться в тезах, які Чернов приурочив до Всесвітнього дня російської мови 6 червня 2020 р.:

 

«— Язык относится к фундаментальным основам национальной идентичности. Русский язык для Донбасса — символ цивилизационного единства с Россией. Не декоративный, а глубинный символ, свидетельствующий, что за все три столетия своего существования Донбасс был и есть русской землей.

 

— Во времена УССР оголтелые украинствующие националисты внедряли здесь чужой украинский язык. Конечно, без почвы, без связи с народом и самой жизнью этот эфемерный саженец не прижился. Правда, не сгинул — не дали ему сгинуть те, кто развернул в Донбассе настоящую войну против всего русского.

 

— Во времена так называемой «независимости» Украины в Донбассе Киев систематически выдавливал русский язык. Но даже долгие годы ползучей украинизации не могли привести к полному истреблению русского языка.

 

— Чего стоят лживые мифы про «самую спивучую мову»?! Это какой линейкой определяли «спивучесть»? Пропагандистский фейк — не более.

 

— А сколько лживой, смрадной пропаганды вылили на Донбасс разного рода «диаспоритяне»! «Просвита» лебезила перед гитлеровцами, вылизывала с натовских сапог подаяния и распространяла ложь о «притеснении украинского языка» в советское время. Это когда? При УССР издавались украинские книги миллионными тиражами, процветал украинский кинематограф и театр, всю страну заставили идолами Тараса Шевченко.

 

— В 2014 году, когда бывшая Украина полыхнула после госпереворота в Киеве, люди Донбасса поднялись для того, чтобы защитить свое человеческое достоинство, своё право на русский язык, русскую культуру, свою историю.

 

— Народ Донбасса упорно и самоотверженно отстоял своё право на единство с русской цивилизацией — не в диспутах и спорах, а в тяжелых боях, в многолетней людоедской блокаде, которую организовал киевский режим против независимых Республик Донбасса.

 

— Мы видим, с какой чудовищной прытью принялись на Украине истреблять русскую культуру, рушить памятники, переписывать историю. Мы видим, что Киев самым решительным образом проводит геноцид русскоязычных жителей Украины. Насильственная украинизация Харькова и Одессы — наглядный пример того, что ожидало бы и Луганск, и Донецк, и Крым».

 

Немає сумніву, що керівництво «ЛНР» добре розуміє, що найважливіше у вихованні громадян «молодих республік» — не «ковбаса», а духовність. Тому й не забарилося втілювати ідеологеми, розроблені Черновим або його кураторами, в життя.

 

По-перше, депутати «народного парламенту» на початку червня ц.р. прийняли закон «Про внесення змін до статті 10 Конституції «ЛНР», згідно з яким російська мова стала єдиною державною в «республіці».

 

Сам Чернов схвально оцінив цю подію: «Совсем недавно русский язык получил статус единственного государственного языка в ЛНР. Я всецело поддерживаю это решение. Оно взвешено и разумно, отражает ожидания жителей Донбасса, соответствует исторической справедливости. И это ясный сигнал Киеву — на украинскую русофобию, тупоголовый, непробиваемый эгоцентризм Донбасс в ответ покажет свой твердый характер. Мы отстояли своё право на русскую речь! Мы завоевали свою независимость!».

 

По-друге, «Міністерство освіти і науки «ЛНР» виключило вивчення української мови та літератури з базової частини навчальних планів загальноосвітніх шкіл на 2020 — 2021 н.р. (щоправда, батькам дозволили написати заяви на вивчення цих предметів їхніми дітьми позаурочно, у вигляді гуртка або факультативу, раз на тиждень, без оцінювання знань).

 

По-третє, iз назви Луганського національного педагогічного університету, за ініціативою доктора філософських наук Віталія Даренського, забрали ім’я Тараса Шевченка (бо він, мовляв, є «моральною потворою і батьком українського нацизму»), яке цей заклад носив iз 1939 року, а також демонтували на вході в цей навчальний заклад його барельєф. Від поборників «руского міра» вже лунають пропозиції демонтувати пам’ятник Шевченкові в центрі Луганська (табличку з датами народження і смерті Тараса вже відбили) і замінити його пам’ятником Катерині ІІ, а ще перейменувати місцеві топоніми з його прізвищем.

 

Пане Кравчук, Вам як багаторічному пропагандисту, агітатору та ідеологу ЦК КПУ не треба пояснювати, наскільки важливою в державному будівництві є загальнонаціональна ідеологія. Як ніхто інший, Ви прекрасно знаєте, що всі успішні держави мають чітку стратегію свого розвитку, що базується на певних ідеологічних засадах. Як стверджує російський конституціоналіст, академік Алєксандр Чубарьян, такими основоположними компонентами кожної держави є мова, культура та історія. 

 

Особливу увагу державники приділяють мові, і правильно роблять, адже вона є найпершою ознакою національної і державної тотожності. Прикладами цього рясніє світова історія.

 

Так, мертва цілих два тисячоліття мова іврит, набувши статусу державної, фактично стала наріжним каменем ідеології успішної держави Ізраїль від часу його заснування до наших днів.

 

100 років тому в Польщі панувала подібна до сучасної України русифікація. Але місцева еліта, наперекір їй, завжди розмовляла польською. Жорстка, навіть безпощадна полонізація упродовж наступних 70 років дала свої плоди: сьогодні в Польщі абсолютно все польськомовне. В Україні ж російська і досі всюдисуща.

 

Для президента РФ питання мови настільки ідеологічно важливе, що він уважає «своїми співвітчизниками» всіх носіїв російської мови, навіть тих, які живуть за кордоном. У цій багатонаціональній країні одна державна мова, і її повноцінне функціонування на всій території забезпечене Федеральним законом (2005 р.) «О государственном языке Российской Федерации». Російська імператриця Катерина ІІ взагалі сказала: «Не нужно завоёвывать державу. Нужно просто ввести там русскую речь, и это уже будет Россия».

 

А Борис Грінченко справедливо зауважив: «Яка мова, такі й думки будуть: московська мова — московські думки»...

 

Тому правильно роблять в «ЛНР», що акцентують увагу на мовному питанні. Уточнімо лише, що в них ідеологія не української, а російської державності, яка на правах автономії буде інкорпорована в Україну.

 

Зате сама Україна від 1991 року й до сьогодні залишається ідеологічно стерильною постколоніальною державою, не захищеною від атак ідеологічно озброєних як внутрішніх колаборантів, так і зовнішніх ворогів. Бо 15-та стаття нашої Конституції забороняє визнавати обов’язковою будь-яку ідеологію, натомість заохочує ідеологічну багатоманітність. І в цьому і Ваша вина, Леоніде Макаровичу, як першого президента. Чи не через цю ідеологічну стерильність в Україні час від часу лунають провокативні висловлювання і заяви від публічних людей, політиків, спрямовані проти державної мови?

 

Пане президенте! Як людина, яка добре знається на гуманітарних реаліях Донбасу, хочу застерегти Вас від сприйняття ідеологем Чернова «на віру». Адже в них багато відвертої і підступної брехні, яка непосвяченій людині може видатися істиною. Спробую аргументувати свій висновок.

 

1) Щодо його тези про те, що Донбас — це питомо російська земля. За переписом 2001 року, в Луганській області проживає 58% українців і 39% росіян. Навіть у Луганську — нинішній столиці «ЛНР»  — кількісно переважають українці: їх там 50% (росіян — 47%). На територіях, підконтрольних «ЛНР», теж більше етнічних українців, аніж росіян — відповідно, 52,4% і 44,1%. У їхньому підпорядкуванні є міста, де суттєво переважають українці: Зимогір’я — 75% (росіян — 22,5%), Міусинськ — 72,43% (росіян — 25,17%), Первомайськ — 66% (росіян — 27,3%), Ровеньки — 63,6% (росіян — 33,7%). А навколо цих донбаських промислових міст розташовані переважно українські села. У Свердловському районі, наприклад, 70% населення є українцями, і лише 26% — росіяни.

2) Щодо того, що українська мова для Донбасу — чужа.

 

Із таблиці (див. на 6 стор.) видно, що ще 100 років тому для понад 2/3 населення Луганщини рідною мовою була зовсім не російська, а українська мова. Щоправда, в радянську добу з кожним наступним переписом кількість українськомовних відчутно зменшувалася, за 70 років скоротилась удвічі. 

 

3) Ця ж таблиця спростовує твердження згаданого проросійського «ідеолога» про те, що «во времена УССР оголтелые украинствующие националисты внедряли здесь чужой украинский язык» (на цій фразі Ви, пане Кравчук, мали б усміхнутися).

 

4) Заява Чернова про «долгие годы ползучей украинизации» під час «независимости» легко спростовується тим, що вже в 2008 році в Луганську, а також у містах області завдяки «оптимізації» шкільної мережі місцевою владою кількість україномовних шкіл/класів була наближена майже до нуля, а середні спеціальні й вищі заклади освіти на державну мову в роки незалежності й не переходили. І ніякий Київ російську мову з освіти Луганщини не вичавлював. А у відповідь на «насильственную украинизацию Харькова и Одессы» будуть довго сміятися самі харків’яни й одесити. 

 

5) У те, що «в 2014 году люди Донбасса поднялись для того, чтобы защитить свое человеческое достоинство, своё право на русский язык, русскую культуру, свою историю», може повірити лише необізнана з донбаськими реаліями людина. Ні в цей рік, ні в попередні роки людей Донбасу не турбувала доля російської мови, культури, історії настільки, щоб іти їх захищати з російськими прапорами і захоплювати адмінприміщення, проявляючи при цьому свій «твёрдый донбасский характер».

 

Леоніде Макаровичу, може, Вам буде цікаво дізнатись про те, що на початку незалежності, за Вашого президентства, багато моїх земляків-луганців з великою радістю віддавали своїх дітей в українські класи і школи, які тоді відкривалися, українська мова лунала від малечі й вихователів у дитсадочках. Знаю родини, де батьки — росіяни або й іноземці, а дітей своїх вони записували в українські класи, бо тоді було загальне піднесення, віра в те, що Україна відбудеться як повноцінна держава...

 

А з приводу запровадження в «ЛНР» єдиної державної мови  російської і вилучення зі шкільної програми української мови та літератури скажу таке.

 

За спостереженнями моїх знайомих (які залишаються там жити), радіють iз цього приводу (як це робить ґосподін Чернов) не більше 20% місцевих мешканців, 60% ставиться до цього індиферентно, а ще 20% луганців щиро люблять Україну, і їм боляче це спостерігати.

 

У луганських ФБ-групах було жваве обговорення цих подій, і там переважали коментарі проукраїнськи налаштованих людей. Усі вони в один голос запитують: чому не було референдуму з цих питань?

 

Чому влада «ЛНР» одноосібно вирішила ліквідувати українську мову? У чому винен Шевченко, що його ім’я прибрали з назви педуніверситету і збираються зносити пам’ятник йому? Тим більше, що навіть у багатьох містах Росії досі стоять пам’ятники Шевченку!

Леоніде Макаровичу, Ви самі кажете, що «без мови немає нації», «мова — це душа народу». Так от, ці 20% людей на Донбасі мають Українську Душу, яка плаче-ридає від такої наруги над мовою їхнього роду.

 

Серед моїх знайомих є такі, що їдуть в Україну, аби вдихнути «українського повітря», купити українську книжку, почути українську мову. Їх могло бути значно більше, якби за часів СРСР не було фізичного знищення українців — Голодомору і знищення в українців мови — лінґвоциду. Як бачите, лінґвоцид українців на Донбасі триває і в наш час.

 

І наостанок. Пане президенте України! Ви у своїх численних інтерв’ю часто посилаєтеся на нас, двомільйонну армію «внутрішньо переміщених осіб» iз Донбасу і співчуваєте нам, бо ми втратили свою роботу, зарплату, житло.

 

Так знайте, що жоден із нас, живучи на підконтрольній Україні території, у тому числі в Західній Україні, ще не пожалівся на те, що його там позбавляють права говорити рідною мовою або силоміць навчають його дітей українською. А виїхали ми в Україну, бо любимо її (хто любить Росію — виїхав у Росію).

 

Тож як Ви думаєте, де опинимося ми, переселенці з Донбасу, після внесення в Українську конституцію статті про надання ОРДЛО статусу автономії (варіанти — «особливого статусу», «особливого статусу управління»)?

 

Думаю, це питання риторичне. Після такої «автономізації» окупованої території Донбасу на умовах колаборантів ми ніколи не повернемось на свою рідну землю, в якій лежать наші предки і яка нам уже сьомий рік сниться...

 

Ні українцям Донбасу, ні нам, переселенцям, такий «мир» і такі «компроміси» не потрібні! Та й самій Україні автономія з такою ворожою до неї ідеологією теж не потрібна!

 

Тож краще не ганьбіться, пане Кравчук, і залиштесь в історії Українським президентом, а не зрадником України! 

 

P.S. Упевнена, що під моїм листом підпишуться також сотні тисяч моїх земляків.