Дуті врожаї на прирученій землі: як Хрущов відправляв українців до Казахстану й Сибіру «освоювати» цілину

Про «значні врожаї», як з’ясувалося, говорити не довелось. До реальності щось там прибріхували, а реальна цілина давала щонайбільше 12 центнерів зернових з гектара. Але це — за найкращих умов. Загалом же 7-8 ц/га для цілини вважалося майже нормою. Тоді як в Україні парова пшениця давала як мінімум 30. 

 

Та проєкт запущено, і Микита Сергійович якийсь час буквально купався у славі першого цілинника. Аж поки його не «розвінчали» за волюнтаризм та інші, аж до культівських, примхи. Їх найкраще показував тогочасний фільм «Наш дорогой Никита Сергеевич»; у ньому п’яний «Нікіта» (постійний вираз його наступника Брежнєва) і все тодішнє компартійне Політбюро ходило «между столов, как меж стволов» (з відомої байки про п’яного Зайця). А народ, «задурений, забитий» (Франко) ганяли колонами на ту агітку в кінотеатри аж «до самых до окраин». 

 

Тим часом «цілинну славу» перехопив згаданий черговий генсек Брежнєв. Лівою ногою редактора тодішньої «Литературной газеты» А. Чаковського та цілої зграї редакційних «щелкопёров» (вираз із гоголівського «Ревізора») він «описав» усі свої «цілинні подвиги» в товстій брошурі «Цілина», яка суттєво доповнювала дві інші «його» липові брошури — «Малая земля» і «Возрождение». Тримаючи їх перед собою на робочому столі, Леонід Ілліч по черзі закликав у кабінет усіх своїх Будьонних, Мікоянів i Ворошилових і ставив їм однакове запитання: «Ну как? Читал?». Почувши у відповідь: «Читал!» и «Гениально!», ніби про себе повторював потім теж «геніальну» фразу: «Придётся и себе почитать...». 

Нині з усіх дослідженнь про освоєння цілини можна дізнатися, що для реалізації такого проєкту потрібні були значна матеріально-технічна база і кадри. Більшу частину їх у примусовому порядку викачували з України. Відбувалося те, що й за колишніх «гетьманів»: маріонетковий вождь тодішньої компартійної України лиш тримав за роги українську корову, а доїли її інші — весь тодішній СССР. 

Тільки в 1954—1955 рр. з України відправлено на цілинні землі понад 26 тисяч тракторів i велику кількість інших сільськогосподарських машин. У ці ж роки туди вислано більше 80 000 українських комсомольців і молодих комуністів. Переважно — чоловічої статі. Дійшло до того, що наприкінці 50-х років не було ким в Україні поповнювати кадри шахтарів чи машиністів, вирішили, що під землею та за кермом мазутних «-возів» можуть успішно працювати й дівчата. 

 

До речі, в ім’я такої ідеї замовлено було ветеранам літератури й музики Сергію Воскрекасенку та Григорію Вірьовці пісеньку, яка кожного ранку, а то й по кілька разів на день, звучала на всіх радіохвилях УРСР: «Я шахтарочка сама — // Звуть мене Маруся.// В мене чорних брів нема –// Та я й не журюся...// Машиністом я роблю// На електровозі...// Не вродлива я — дарма,// Та до праці звична.// І дружу я з усіма,// Бо я симпатична...»

 

Чи з’явилися тоді в шахтах та на електровозах нові Паші Ангеліни (як у середині 30-х років трактористки), історія замовчує, а тим часом на постійну працю на цілинні землі протягом наступного десятиліття направлялося ще дві третини всіх випускників училищ механізації та інших сільськогосподарських навчальних закладів УРСР. 

 

Один із моїх знайомих (Іван Петрович Д.) нещодавно розповів, що кожен селянський хлопець, який збирався тоді навчатися в училищі механізації, повинен був писати в заяві про прийом на навчання, що після закінчення училища зобов’язувався «відпрацювати» на цілинних землях упродовж двох років. Випало йому працювати на тракторі й комбайні в Акмолінській області Казахстану. 

 

Мешкали в його бараці 27 механізаторів, обігрівали той барак сякою-такою «буржуйкою», а надворі ж (узимку) понад 50 градусів морозу, а влітку — до 47 градусів спеки. Витримати такі умови міг далеко не кожен (дівчат не було в тій бригаді жодної, і на якесь спілкування з ними доводилося їздити в клуб центральної садиби радгоспу). Щоб хтось не подумав утікати — видавали зарплату подекадно: тричі на місяць по 8-9 радянських рублів.

 

Такого «жалування» вистачало на найскромніші обіди та сніданки в задрипаній їдальні, а зекономити з них щось на можливу для втечі дорогу — не варто й думати. І все ж Іван Петрович за півроку до закінчення обумовленого терміну таки втік у своє рідне село без будь-яких документів, і там його прилаштували до праці на тракторі практично по блату. 

 

З мого Гуляйполя відправлено було Володьку Манішевського та Федота Клапоушенка, але вони там не прижилися і невдовзі з’явилися на батьківських порогах. Зате прижилися там пізніші гуляйпільські цілинники: Наталка Гайшучка з двома хлопчиками та мій родич Онисько Наєнко, які на цілині шукали кращого родинного гнізда. Сліди їхні десь загубилися, бо ж немає другої Вкраїни й немає другого Дніпра, а освоєння нових цілинних земель у Казахстані й Сибіру, як відомо, припинилося в 1963 році.

 

Партія зважила на подальшу неекономічність цієї затії і вирішила лиш зміцнювати те, що вже освоєне. І нерідко — з допомогою кадрів України. Можливо, найбільш відомим серед них і найбільшим досягненням цілинного освоєння став Федір Моргун. Народжений на Донеччині, він сформувався як видатний аграрій, доктор сільськогосподарських наук, багатолітній потім керівник Полтавщини, публіцист-письменник (член НСПУ), теоретик і практик безвідвального (плоскорізного) обробітку ґрунту. Йому приписують навіть майже народну пісню: «Не піду я понад лугом, де мій батько оре плугом,// А піду ж я понад лісом, де мій милий з плоскорізом...»

 

Цього чоловіка я згадую з особливим трепетом ще й тому, що бачив його лише раз, а його другом і помічником у багатьох господарських справах був мій студентський однокашник iз Лубенського технікуму, багаторічний голова колгоспу і завідувач сільгоспвідділом у Новосанжарському районі Полтавщини Володя Косяк. 

Трудовий семестр студентів.

На цілинні землі з України на рубежі 50— 60-х років виїжджали також десятки тисяч студентів. Називалося це тоді третім університетським семестром. Майже дармовою студентською працею споруджувалися в Казахстані житлові будинки, школи, елеватори, тваринницькі ферми, машинно-тракторні майстерні, мости, шосейні шляхи тощо. Один із таких семестрів я випробував і на собі; разом з однокурсниками ми в теперішній Тургайській області будували для казахів житлові будинки, кошари для овець та інші господарські приміщення. Кочова свідомість аборигенів сприймала це наше будівництво, щоправда, по-своєму: поселившись у збудований нами будинок, господар на його подвір’ї ставив звичну для казахів юрту і продовжував разом зі своєю сім’єю жити в ній...

Під час третього семестру вдалося зазнайомитися та поспілкуватися і зi «старожилами» цілинних земель, серед яких були і сучасні «дикі бригади» вірмен чи молдован, і вислані сюди «гуманною радвладою» прибалтійці, чеченці та кримці. 

 

Найчастіше (в більш-менш обжитих уже радгоспах Казахстану) зустрічалися нам українці. Траплялися серед них також «перші цілинники» — оті бідаки, що зважились, були, через злиденне життя в «єдіной-нєдєлімой» шукати кращої долі в Оренбурзьких краях ще за часів прем’єрства в Російській імперії Петра Андрійовича Столипіна (1909-1911). Були серед них і батьки майбутнього письменника Григорія Косинки (розстріляний 1934 року), про що він згадував у своїй автобіографії. Діти і внуки ветеранів-цілинників, які прижилися там ще зі Столипінських часів, зберігали, між іншим, не тільки українські звичаї та культуру господарювання (під вікнами їхніх будинків росли соняшники й мальви, у садибах замість холодильників облаштовувались прохолодні льохи-погреби й ін.), а й рідну мову. В одного такого внука Івана — дід його був родом із київської Макарівщини — вдалося навіть заночувати. Він був щасливий, бо дочекався «нової» українки і створив із нею сімейство, а працював шофером на обслуговуванні студентських загонів. 

 

Дуже багато сюжетів про «давніх» та «нових» цілинників тоді наслухалися-надивилися. Один із них ліг в основу моєї ще студентської «Тургайської новели». Її після публічного читання в Спілці письменників 1964 року обговорювали загалом прихильно, хоча поет Микола Сом зауважував, що хлопці-трактористи в ній не «дуже правдиво» випивали та бешкетували. Довелося пояснювати, що в цілинних краях (зимою холоднючих, а влітку зашкварних) оковита була єдиним порятунком і для враженої комсомольським засланням свідомості, і для фізичного порятунку. Коли шофер вирушав у рейс відстанню в 500 і більше кілометрів, то брав із собою не тільки флягу з водою (вода лиш побільшує тягу до пиття), а обов’язково ящик оковитої. «Ковтнеш, бувало, півпляшки і спрагу зтамовано. І на душі полегшає». Таку фразу доводилося чувати і від шоферів, і від трактористів, ентузіазмом яких, по суті, була й піднята ота безмежна казахська та сибірська цілина в середині ХХ століття.

 

 

Михайло НАЄНКО