Ольга Петрівна Косач, яку ми зараз знаємо більше як письменницю за псевдонімом Олена Пчілка, за життя була знана дослідниця народно-ужиткового мистецтва.
Тому її було запрошено стати співголовою (голова Варвара Ханенко) Комісії із влаштування І Південно-російської (а по суті — української) Кустарної виставки, яка проходила у Києві у 1905-1906 роках. Значною подією для українського народного ужиткового мистецтва стала згадана виставка.
Велику кількість інтелігенції було залучено до збирання експонатів. Матеріали надходили з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині та Гуцульщини — тобто з двох частин поділеної двома імперіями (Російською та Австро-Угорською) України.
За пів року виставку, яка проходила у Київському художньо-промисловому та науковому музеї (сьогодні Національний художній музей України), відвідало 12 тис. осіб.
Її матеріали стали основою для фондової колекції сьогоднішнього Національного музею українського народного декоративного мистецтва.
Романтичний фльор
Олена Пчілка, крім того, що здійснювала загальне керівництво виставкою, безпосередньо опікувалася матеріалами з Галичини, зокрема з її гірського регіону — Гуцульщини.
Жінка особисто ніколи не була в Карпатських горах, не бачила їх навіть із вікна потяга, коли подорожувала до Європи. Але цей регіон для неї був огорнутий особливим романтичним фльором.
Та й ще килимок зі зразками гуцульської вишивки, що висів постійно в кабінеті, нагадував шанованій дослідниці про надзвичайну зустріч у Відні далекого 1872 року зі студентом місцевого університету Мелітоном Бучинським.
У пам’яті виринали спільні прогулянки великим містом, відвідини Оперного театру, художньої галереї та тиждень палких розмов про майбутнє українського народу.
Дізнавшись про захоплення вишивками молодої дослідниці, Мелітон Осипович, коли працював адвокатом у м. Станіславі (сучасний Івано-Франківськ), надіслав їй цей мистецький виріб.
Знайомство двох у майбутньому маститих етнологів відбулося завдяки Михайлу Драгоманову, який на той час проживав у Флоренції і чекав на приїзд своєї молодшої сестри. Ользі Косач було 23 роки.
«Хоть вона вже й дама, але молода, і перший раз буде за границею», — писав Драгоманов своєму товаришу Бучинському та просив: «Коли б були ласкаві Ви, або хто дружній наставити іі у Вашій столиці на путь истини. Зоставте Ваш адрес на имя Olga Kossatsh у Hotel National».
«Наперед грожу вам, Михайле Петровичу, и божуся не пустити Вам сестру борше, аж познакомится добре з нашою столицею!» — запевняв заздалегідь свого старшого товариша Мелітон.
Після безпосередньої зустрічі та прогулянок містом із харизматичною Ольгою Косач до Флоренції надсилаються надто емоційні — бо Михайло Павлик, готуючи до видання листування між М. Драгомановим та М. Бучинським, знайшов декілька чорнових (перекреслених) варіантів, — листи:
«Не забуду Вам, дорогі Михайле Петровичу, що познакомили мене з Вашою сестрою; и не стямивсь я, як пролетіла вона як зоря перед моіми очима! Бігцем облетіли ми город, магазини, галериі, балет и оперу, — як же непогода настала и вона занедужала трохи, то и сиділи ми у затишній кімнаті, краще гучної забави, та читали нар[одні] пісні, та розказували казок, то розкладали всіляки мозаїки, коралі и гранати, то знов читали сентиментальні вірші «Betty Paoli» (Бетті Паоли — віденська поетеса та перекладачка), дивуючись, коли минув 8 день, як Lucidaintervalla (лат. світлі проміжки у душевнохворих) у мене, и сестра Ваша, хоть наче не скучала, разом схопилась и виіхала.
Найгірш вкололо мене, що після найкращої згоди и умови: переказати Робінзона, з одноі, а перевести думи по німецьки, з другої сторони, ми посварилися на від’їзді самім, бо ніяк не схотіла мої шопи на дорогу, та ще в таке время люте. Прийшлось бардовій славі марно пропадати, та уже Вас проситиму, за ту сваволюї листом наказати, лишень не дуже, бо головну річ: датські казки таки покупила».
Ізидора Косач, донька Олени Пчілки, біля маминої колекції народних виробів, із гуцульськими узорами на стіні 1910–ті рр.
Про сестру приятеля Драгоманова
В архіві М. Бучинського зберігся чорновий варіант листа до невідомого з роздумами-порівняннями надніпрянських жінок з галичанками: «Познакомившись належито з мужчинами, мав я недавно случай спізнати и одну женщину, сестру мого приятеля./.../ Щобільше, замітив я даже, скільки они вище стоять від женщин наших, котрі під легким покривом руськости остались як були, польками тілом и душею, мимо волі, через вихованє.
И найбито наші женщини були по своїм укладі и поглядах польками, такими, як іх находимо в правдивій Польщі, серед польського народу: ні! Наші женщини дзеркалом суть полік галицьких, котрих всею заповідею (афе?)стація и поверховність всего, и приязни, и любови, и патріотизму, и знання, котрих заповідею: стрій, розмовою: омова, патріотизмом: кокарда, знанням: аристократична заповідь, по которій устрій товариський показує ся пірамідою пануючих над служащими, у котрій стоіть обивателька на голові попівні, попівна професорівні, професорівна дяківні, дяківна хлопівні, — всяка дивлячись одним оком завидно у гору, другим згорда на долину».
До свого товариша Володимира Навроцького Мелітон більш відверто зізнається: «Вісім день пробула тут зі мною Ольга Косачева! Einherliches Weib (прекрасна жінка)! Розумієсь, моя готовність лицарська, як і моя розкіш, границь не мала. А щоб сто чортів шкварило закордонців. Славну жіноту мають: їх самих я ненавиджу, та їх жінки люблю. Люблю з ними слухати і оперу, і драму, а ще любійше просидіти вечір у затишній кімнаті, читаючи /.../ якраз 4 неділь після від’їзду моєїі деальної приятельки року 1872».
Навроцький відповів, що ці новини видались йому, «як мала перша революція французька», і дозволив собі дружню іронію: певно, Бачинський «покинув вже християнське літочислення і лічить час віднової епохи — від приїзду чи виїзду пані Косачевої».
А що ж Ольга Косач? Як творча особистість, надихнувшись цією історією, вона при створенні оповідання «Товаришки» (недарма, літературознавці вбачають у ньому багато автобіографізму), вводить історію знайомства у Відні головної героїні Люби Калиновської з Бучинським (навіть не змінює прізвище, правда не називає його імені): «Бучинський, що скілька років прожив у Відні, звичайно, добре знав місто і ото ласкаво показував Любі, водив її, де вона ще не була, радив, де що ліпше купити. І все говорили, розмовляли так охочо!/.../ І Люба все слухає свого нового товариша, того патріота й демократа, чи пак «народовця».
От вони сидять увечері у кафе, п’ють віденський «melange» — каву на молоці — і розмовляють щось таке про народну словесність. Якось прийшлось до речі, і Бучинський розказав цілу народну казочку, свою, русинську, отам-таки сидячи, серед «німоти», й розказав. Що за мила казочка! Який хороший склад, який знакомий, добірний юмор! Деякі слівця й тут нові для Люби, та такі вони зрозумілі, такі гарненькі! Люба сміється, і очі їй сяють найщирішою утіхою.
Двоє добродіїв німців, що сидять близько нашої пари, либонь, думають, що то «кохана пара», що той вродливий хлопець говорить тій junger Dame які-небудь «романсові речі», коли вона так втішно слухає, так од серця весела; але панове споглядачі помиляються, нічого «романсового» ні Бучинський, ні та панночка і в думці не мають!»
Олена Пчілка навіть вводить сцену в оповіданні, де для занедужої Люби наодинці в готелі цілий день читає товариш, однокурсник, згодом її чоловік — Корнієвич.
Не наважилася все ж цю сцену зробити з реальними героями, мабуть хотіла позбавитися різних потрактувань та й пліток: дуже вже вгадувалися прототипи героїв, та ще й «Товаришки» друкувалися у Львові, та й на той час уже був одружений і Михайло Осипович.
Мелітон Бучинський, 1870-ті рр.
Спомин про батька
Через декілька років Олена Пчілка отримує подарунок: «Шановна пані! До альбому орнаментів/.../ посилаю трохи взорів. Дуже вони льокальні, без добору брані й неповні, а все ж може послужать на пробу; я ж готов буду, коли зажадаєте, доповнити, справити на місці, коли б, наприклад, потреба зайшла, розвідати, які де в Галичині закордонські, або й чужоземні взори повторяються» — додає: «Як носяться давні гранатки, що ми купували?».
З радістю згодом ділиться з В. Навроцьким: «Подумай лише: по 4-літнім глухім мовчанню вислав я їй оногді трохи взорів мережок гуцульських, а тут получаю її збірник орнаментів, гарний-прегарний, до того предисловіє обширне, з котрого видно, що се баба старшенна; до того лист на 2 аркушах трохи об’єктивний, трохи суб’єктивний, а до того фотографію її самої з допискою; костюмована, ніби сільська шваха, головка у завитю, а до блідого лиця чорні очи и страшенні брови, — але що то казати, лучше приїдь та подивися, як пишно дивиться».
Згодом професор Львівського університету Кирило Студинський описував переказ доньки Бучинського про відвідини Києва та родини Косачів:
«Пчілка довго вдивлялася в неї, намагаючись упізнати риси того молодого хлопця, який закохався у неї в осінньому Відні, а потім раптом спохопилася: «Ось я вам покажу дуже гарний дарунок від вашого покійного батька, — сказала вона й повела нас в одну з кімнат, де на стіні, на почесному місці, побачили ми невеличкий килим, уложений із цілої колекції гарних зразків вишивок у гармонійну мистецьку цілість... — Оцей килим в’яжеться з дуже гарними споминами про вашого батька, і я зберігаю його, як дорогу пам’ятку».
Можливо, автором поетичних рядків, вишитих на килимочку, був М. Бучинський:
«Де Карпатів сині гори
Там зібрані отсі взори
Де зелена верховина
Шила руска іх дівчина».
Оксана КОНСТАНТИНІВСЬКА,
старша наукова співробітниця Музею видатних діячів української культури
