На Замковій у Києві 8 серпня відбудеться Перший Петлюрівський суботник.
Таким чином «Музей Української революції 1917—1921 років» Національного музею історії України пропонує вшанувати пам’ять похованих тут козаків 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, підступно розстріляних російськими шовіністами у 1917 році.
Ініціативу суботника підтримало чимало діячів культури та громадських активістів, серед яких: Тарас Компаніченко, Ігор Мазур (Тополя), Володимир Балух.
А 12 серпня на могилі відбудеться урочисте вшанування полеглих богданівців — вперше за більш ніж сто років під їхнім власним іменем.
Січові стрільці чи козаки?
...Що справжній horror тут, зовсім поряд, шкірою відчує кожен, хто, змірявши обережними кроками вузеньку стежку на стрімкій вертикалі гори і продершись крізь хащі переплетеного галуззя та якихось особливо високих, у півтора людських зростів, бур’янів, таки спроможеться піднятися на самісінький її вершечок.
На Замкову — найбільш невпокорену, неприручено дику і заразом найсакральнішу з усіх історичних київських гір, де на відстані доторку сусідять речі та реалії, які у звичному нам житті належать до зовсім різних світів: смітники, згарища багать, вимиті дощами фрагменти давньоруської кераміки, поруйновані склепи, капища чудернацьких богів і демонів.
І кожен із тих, хто приходить сюди, теж шукає щось своє, відмінне від інших: бомжі та міські божевільні з розкуйовдженими бородами — амфори склотари, поети — метафору, різноманітні язичники й сатаніти — щось тільки їм відоме.
А ми пошукаємо загублену поміж високими травами і пластами історії могилу богданівців — козаків 1-го українського полку імені Богдана Хмельницького, які в серпнi 1917 р. знайшли тут свій останній спочинок.
Для тогочасного громадянства ті 16 вкритих червоною китайкою трун стали першим від початку Української революції та створення Центральної Ради хорором, який навіч засвідчив: історія не лише приязно всміхається, надто часто вона повертається й вишкіреною вовчою пащею.
Могила на Замковій урочисто розпочала довгий шерег могил Української революції (могили «крутян», могила козаків, розстріляних чекістами під Базаром, відомі й невідомі могили повстанців).
Проте тоді всім хотілося вірити, що ті перші жертви будуть і останніми — тому і прийшов на цей похорон увесь український Київ...
А потім у Києві остаточно утвердилися більшовики — і на могилу чекало сім довгих десятиріч самотності.
Коли «Союз нерушимий» захитався і Київ завирував мітингами під блакитно-жовтими стягами — про неї згадали, але під іншим іменем: помилково почали вважати, що там поховані Січові стрільці, які загинули під Крутами.
А потім знову прийшло забуття. У сумі — майже як у Маркеса — сто років самотності.
Перші творці нової історії України
Як це зазвичай бувало в українській історії, шлях 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького розпочався з весни, надій, синьо-жовтих прапорів і стрічок, урочистого співу «Заповіту».
Феєричний вибух Української революції у березні 1917 р. відкрив перспективи і для творення українських військових структур, які у майбутньому мали стати основою національної армії.
Уперше з кінця XVІІІ ст., коли «Катерина, вража баба» знищила Запорозьку Січ та зліквідувала останні козацькі полки, українці спромоглися відчути, що їхнє право на вільне життя може стверджуватися не лише поезіями, часописами та патріотичними промовами, а й багнетами та артилерійським вогнем.
Формування українських підрозділів розпочинається з епіцентру українського Відродження — Києва: тут з ініціативи Миколи Міхновського утворюється Український військовий клуб імені Павла Полуботка.
Перед ним було величезне поле роботи, адже до російської імператорської армії у період від 1914 до 1917 років було мобілізовано 4,5 млн українців — це було більше третини від усієї її чисельності. І в цих мільйонів у військових шинелях і на фронті, і в тилу швидко пробуджувалася національна свідомість.
Українські військовики потужно заявили про себе вже 19 березня — під час зорганізованої за покликом Михайла Грушевського стотисячної маніфестації на Першому Українському Святі Свободи у Києві.
22 березня у Києві відбуваються збори українців — вояків київської залоги (рядових офіцерів, військових медиків), на яких ухвалено рішення домагатися від російської влади у Києві формування охочекомонного (тобто сформованого із добровольців) полку імені Богдана Хмельницького.
За декілька днів цю вимогу підтримує Центральна Рада. Перша реакція російської адміністрації зрозуміла: ніколи, нізащо, за жодних умов.
Одначе події розгортаються вже поза її контролем. 1 травня на Сирецькому полі в Києві відбувається зорганізоване Українським військовим клубом імені Павла Полуботка військове свято «перших квітів». Участь у ньому беруть понад три тисячi вояків — із портретами Шевченка та Полуботка, транспарантами з написами «Хай живе славне військо українське», «Хай живе автономія України».
Не питаючись ні в кого дозволу, вони проголошують утворення 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, далі, за козацьким звичаєм, «вільними голосами» обирають командира полку та командирів підрозділів.
По завершенні свята колона богданівців похідним порядком рухається практично через усе місто на Печерськ, до Маріїнського палацу. Російський командувач Київським військовим округом Ніколай Ходорович, вийшовши на балкон і поглянувши на цих рішуче налаштованих людей під розгорнутим українським стягом, вимушений був привітати їх словами «Нехай живе Україна!».
Богданівський полк заявив про себе як про реальну силу, з якою змушені були рахуватися всі. 4 травня військовий міністр Росії Александр Гучков дає дозвіл на формування окремого українського підрозділу: так було покладено початок українізації військових частин у Російській армії.
І життя в українському Києві почало пульсувати зовсім в іншому ритмі. Майбутній генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник такими словами згадує свої враження від першої зустрічі з першим українським полком: «З-за рогу показується голова колони. Повіває розкішний прапор з образом великого гетьмана.
Чудовий оркестр... Проходять курінь за куренем, сотня за сотнею... Гарні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України».
«Дата... фактично розриву між Україною і Московщиною»
Козаки-богданівці суттєво зміцнили український рух, надавши йому впевненості у власних силах: хвиля українізації покотилася відтоді нестримним потоком.
Утворюються все нові й нові полки, які називають себе іменами українських діячів...
Російська адміністрація була шокована: якщо процес розвиватиметься і далі в цьому напрямі, то скоро українська військова сила в Києві переважить російську.
Новий командувач Київського військового округу Константін Оберучев, здавалося, знайшов ідеальний вихід: спровадити всі українізовані полки на фронт — і за «матушку Россию» нехай повоюють, і в Києві стане спокійно.
На початку серпня 1917 року «процес пішов»: спочатку в окопи відправляють полк імені Грушевського, далі — усіх козаків полку імені Полуботка, потім — Український курінь смерті. 8 серпня настала черга гвардії Української Центральної Ради — Богданівського полку.
Полк підкоряється наказові, на Софійському майдані під звуки дзвонів урочисто освячують його прапори та корогви. Усе начебто чудово, козаки сідають в ешелони і... Вже в Києві починається обстріл: по богданівцях із рушниць і кулеметів стріляють російські кірасири та донські козаки.
Особливо інтенсивним вогонь був на станції Пост-Волинський — ешелон був чудовою мішенню. Богданівці ж на щільний обстріл змогли відповісти лише десятком-другим пострілів: набоїв у них практично не було.
Потім ешелон зупинили і «воины доблесной русской армии» почали добивати козаків прикладами і рубати шаблями, вигукуючи при цьому: «Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды».
Загинуло 16 українських військовиків, було дуже багато поранених, решту беззбройних богданівців арештували — і далі продовжували знущатися над ними. Ця трагедія шокувала цілу Україну.
Слідство, яке проводилося комісіями, створеними і Центральною Радою, й очолюваним С. Петлюрою Українським генеральним військовим комітетом, встановило, що до нападу кірасири та донські козаки готувалися давно і що серед них систематично велася погромна протиукраїнська агітація.
Один із кірасирів відверто заявив представникові українського парламенту: «Мы стреляли хохлов и стрелять будем». Стало зрозуміло, що єдина мета російських підрозділів у Києві — це підготовка до знищення українського руху.
12 серпня стало пам’ятним для цілого українського Києва днем похорону богданівців. Велелюдну жалобну ходу очолював голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський.
16 трун, укритих червоною козацькою китайкою, через увесь Київ волами везуть на Замкову гору, де Флорівський монастир на своєму цвинтарі надав їм місце на братську могилу.
На ній встановлюють дубовий хрест, Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка покладає вінок із написом «Смійся, враже, та не дуже». Це місце відразу ж стало одним із культових: було оголошено збір коштів на спорудження пам’ятника загиблим, але бурхливі революційні події у Києві не дозволили завершити цю справу.
Одначе громадянство не забувало про могилу на Замковій, адже там були поховані ті, хто першими в перебігу розпочатої 1917 року Української революції віддав життя за право України на суверенну державність.
За рік по тому, у серпні 1918-го, згадуючи про ці події і закликаючи громадянство вшанувати пам’ять козаків-богданівців, київська газета «Відродження» наголошувала: саме в день розстрілу російськими імперіалістами першого українського військового підрозділу «пішла війна між Україною і Московщиною, війна вже не словесна, не війна ідей і аргументів, але справжня, груба, жорстока війна, в котрій рішає моральна й фізична сила». Це — дата «хоч і не формального, але фактичного розриву між Україною і Московщиною».
Перший Петлюрівський суботник
У часи більшовицького тоталітарного режиму могилу козаків-богданівців зі зрозумілих причин чекало забуття. Лише ті, хто був учасником подій доби Української революції, пам’ятали далеку історію 1917 року, і серед цих імен першим слід назвати Бориса Антоненка-Давидовича.
Коли наприкінці 80-х «Союз нерушимый» почав хитатися і заповідалося на новий етап українського Відродження, про могилу згадали знову.
14 жовтня 1989 року відбулося організоване активістами Української гельсінської спілки та Спілки незалежної української молоді велелюдне сходження на Замкову гору і встановлення хреста на могилі.
Щоправда, з огляду на малий масив інформації про цю подію, тогочасні активісти помилково вважали, що встановлюють його на місці поховання студентів, які загинули в бою з більшовицькою армією Муравйова.
Попри це, сходження на Замкову стало однією з наймасовіших громадських акцій у процесі здобуття Незалежності України: участь у багатотисячній ході взяли активісти практично з усіх областей України. Панахиду на могилі відправив священник УАПЦ Методій Андрущенко, а завершилася акція велелюдною ходою київським середмістям.
Тоді вперше від часів Української революції люди вільно крокували українською столицею під розгорнутими національними прапорами, хоча ще кілька тижнів перед тим міліціянти з криком «Уберите незарегистрированные флаги», як коршаки, кидалися на кожну жовто-блакитну стрічку.
Терміново викликаний керівництвом Компартії спецназ, т. зв. «отряд милиции особого назначения», не наважився атакувати патріотичну колону...
1993 року цього хреста було на могилі богданівців поновлено після знищення вандалами. Згодом замість дерев’яного було встановлено металевого хреста, знову ж із помилковою атрибуцією: на написі зазначено, що це — місце поховання Січових стрільців, які полягли під Крутами.
Натепер могила козаків Богданівського полку — першого військового підрозділу, із якого почалося у 1917 році формування Армії УНР, потребує належного впорядкування та відповідного облаштування території довкола неї.
Зрештою, необхідно найближчим часом провести комплекс заходів із взяття її на облік як об’єкта культурної спадщини із занесенням до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Ми маємо знати свою правдиву історію.
