«За вас готовий життя своє віддати»: духовна велич та підприємницький хист Андрія Шептицького

Виповнюється 155 років від дня народження митрополита Андрея Шептицького — величної постаті, духовний чин якої важко переоцінити.

 

 

Він походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації.

 

 

Пішовши проти волі батька, Шептицький повернувся до свого коріння, щоб служити «селянській» церкві, як тоді називали греко-католицьку.

 

 

Інтелектуал, людина виняткових чеснот, митрополит заповідав українцям «Божу батьківську землю любити і не пускати її з рук».

Рід Шептиицьких подарував українцям ціле гроно видатних постатей — владик, монахів, дер­жавних діячів, сільських господарів.

 

Представники цього роду, владики Афанасій та Лев Шептицькі, побудували кафедральний собор Святого Юра у Львові (1745—1770).

 

Батько майбутнього митрополита Андрея, Іван Шептицький, мав свій маєток у Прил­бичах Яворівського повіту на Львівщині. 

 

Родина мала там дві тисячі моргів лісу і поля (морг — середньовічна загальноєвропейська одиниця вимірювання площі ґрунту, переважно в рільництві, для вимірювання земельних наділів. — Авт.)

 

Дружина графа Івана Шептицького, аристократка Софія, мала чеське коріння. У родині Шептицьких народилося семеро синів.

 

Трьох батьки назвали іменами галицьких князів: Романом, Львовом, Юрієм.

 

Трагічна доля судилася кільком синам. Олександра вбили у 1940 році гестапівці. Лева краяни згадували як скромну та ввічливу людину, яка з великою повагою ставилася до селян.

 

Своїми коштами граф Лев Шептицький утримував місцевий дитячий садок. Проте для «визволителів», які прийшли на Галичину, граф був відвертим ворогом. Енкаведисти розстріляли його 27 вересня 1939 року. 

 

Славним сином своїх батьків був майбутній митрополит Андрей, якому батьки від народження дали ім’я Роман-Марія -Олександер (29.07.1865 — 1.11.1944).

 

«Він був дуже гарний з себе, високий на зріст, інтелігентний, чемний, надзвичайно працьовитий. Дечим він нагадував митрополита Петра Могилу, а дечим митрополита Дмитра Туптала», — пише літературознавець Микола Француженко.

 

У 1875 р. Роман почав вивчати предмети початкових класів гімназії приватно, в домашніх умовах. Іспити зрілості склав 11 червня 1883 року в Кракові.

 

Батько Романа мріяв, аби син став військовим. Тому юнак проходив службу в австрійській кавалерії, проте з військовою кар’єрою не склалося.

 

Захворівши, Роман був змушений залишити службу. Скарлатина дала ускладнення, відтак почалося запалення суглобів, від якого графу не вдалося вилікуватися. На початку 1930-х років митрополит уже був прикутий до інвалідного візка. 

 

Відбуваючи військову службу у Кракові, молодий граф записався восени 1883 року на юридичний факультет Ягеллонського університету.

 

Йому було цікаво все! Андрей Шептицький захоплювався церковним і римським мистецтвом, багато мандрував, відвідавши всі відомі пам’ятки культури.

 

Він міг стати дипломатом, правником, мистецтвознавцем. Проте рішення Роман обрав шлях служіння українському народові і його греко-католицькій церкві.

 

1 липня 1888 року Роман разом iз братом Казимиром стає послушником в монастирі отців Василіян у Добромилі на Львівщині. 

Невдовзі Казимир прийняв чернече ім’я Климентій. А згодом, коли Андрей Шептицький заснував у Галичині орден студитів і в Уневі було відкрито їхній монастир, отець Климентій став ігуменом того монастиря.

 

Чернець Роман Шептицький не обмежився юридичною освітою, а після перших чернечих обіт­ниць й одержання ім’я Андрей повернувся до Кракова, де закінчив факультет філософії і теології, здобувши ступінь доктора наук з обох цих наук.

 

Інтелектуал Шептицький вражав своїми лінгвістичними здібностями. Окрім класичних мов, грецької та латинської, добре знав польську, українську, німецьку, французьку, англійську, чеську, сербсько-хорватську. 

 

У 1897 році Шептицький почав видавати релігійний місячник під назвою «Місіонер», ініціював створення власної друкарні й видавництва отців Василіян у Жовкві, яке випускало твори церковної культури та історіографії. 

 

У «благословенному для галицьких земель України році Божому 1899-му», як пише дослідник Микола Француженко, розпочалася нова доба в житті Андрея Шептицького, яка тривала понад 45 років. Приймаючи єпископський сан, митрополит обрав ім’я Андрей — на честь святого апостола України-Русі. 

 

Читаючи послання митрополита Шептицького вірним, не втомлюєшся захоплюватися величчю цією особистості. Митрополит iз любов’ю звертався до вірних: «Уже тільки для вас маю жити, для вас усе посвятити — ба навіть: за вас, як треба буде, і життя своє віддам».

 

Самозреченню митрополита Шептицького не було меж. Відколи Андрей Шептицький був главою церкви, в Галичині без упину змінювалася влада — австрійська, російська, українська, польська, радянська, німецька. І щоразу митрополита переслідував черговий окупаційний режим.

 

Коли у 1914 році царсько-російські війська вступили до Львова, митрополит Андрей закликав вірних триматися своєї церкви і віри. Під час обшуку в митрополичих палатах російські солдати знайшли меморандум про майбутній устрій України, який Шептицький написав до австро-угорського уряду.

 

Мав надію, що після Першої світової війни український народ отримає право на незалежну дер­жаву, а тому, в разі перемоги над Російською імперією, вважав за необхідне «у радикальний спосіб очистити військову, правову, церковну організації майбутньої української держави від московських впливів».

 

За таку «анархічну» позицію митрополита арештували і вивезли в Росію, де він два роки відбув в ув’язненні в Суздалі. У 1916 році митрополит пише листа до Святійшого отця Бенедикта XV і просить благословити його на... мученицьку смерть. 

 

«Що хотів осягнути митрополит цим проханням? — розмірковує науковиця, дослідниця спадщини митрополита Шептицького Оксана Гайова. — Знаючи, що кожна війна — це злочин, кровопролиття, насильство, бажаючи, щоб Господь простив людям порушення п’ятої Божої заповіді: не убий, митрополит хотів узяти на себе гріхи людей і в той спосіб, щоб Господь простив народові, благословив українську державу християнською душею». 

 

Ватикан відмовив Шептицькому в його проханні, а в 1917 році митрополита звільнили з російського ув’язнення.

 

У Петербурзі, виступаючи перед українською громадою, він говорив про те, що готовий не кілька років, а все своє життя просидіти у в’язниці, аби лише побачити свій український народ вільним. Вдруге митрополит звернувся з проханням про мученицьку смерть до Папи Пія ХІ у 1939 році.

 

Митрополит розумів, що його в будь-який момент можуть вбити, і хотів, щоб Господь прийняв його смерть як жертву за людей, і за це отримав ласку прощення для українського народу.

 

У 1939 р.  енкаведисти вивели на Святоюрське подвір’я митрополита з клиром для розстрілу. Проте піти на такий злочин не наважились, бо побоялись розголосу. — Авторитет митрополита був незаперечним.

 

Втретє Шептицький звернувся по благословення на мученицьку смерть до Святійшого отця Пія ХІІ у 1942 році, під час німецької окупації Галичини.

 

Митрополит Андрей Шептицький свідомо й добровільно висловив свою готовність, якщо випаде така потреба, віддати своє життя за Христа, за народ.

 

Проте Господь зберіг духовного пастиря українців. У листі «Сила народу — через Христа» митрополит Шептицький пише про важливість економіки, без якої не побудувати могутньої держави.

Громадська діяльність посідала в житті митрополита надзвичайно важливе місце. Владика недаремно закликав українців:

 

«Лучіться разом в організації. Заводіть по своїх селах християнські крамниці, громадські шпихлірі (комори для зерна. — Авт.). У нас, священників, знайдете завжди не тільки пораду, але також конкретну допомогу. Коли триматиметеся разом — тоді в кожному ділі виказуватимемо більшу силу».

 

Владика вважав, що священники повинні були опанувати світські ремесла: торгівлю, бухгалтерію, землеробство, кооперацію. Говорячи сучасною мовою, митрополит сформував у середовищі УГКЦ так званий Кабінет Міністрів, який займався економічними питаннями.

 

Отець Тит Войнаровський відповідав за фінанси — саме йому Шептицький доручав важливі економічні питання церкви. За дорученням митрополита отець Тит Войнаровський очолив процес створення кооперації. 

 

Митрополит у 1904 році видав працю «О квестії соціальній», в якій обґрунтував важливість створення кооперативів. Кооперативи були вигідні не лише місцевому населенню, адже українські товари були такої високої якості, що швидко завоювали європейські ринки. Молочні продукти з Галичини возили до Франції та Німеччини.

 

Завдяки ініціативі Андрея Шептицького було створено господарське товариство взаємного кредиту «Дністер» під патронатом греко-католицької церкви. Гарантією кредитоспроможності було не майно позичальників, а довіра до нього. «Дністер» щороку поліпшував умови для своїх клієнтів і через десять років домігся найвищих здобутків.

 

А знаменитий «Маслосоюз» був відомий насамперед авторитетними постатями своїх організаторів, їхньою жертовною працею. До Першої світової війни «Маслосоюз» розвивався стрімкими темпами, у міжвоєнний час за п’ять років зумів відновити повний обсяг своєї діяльності.

 

І хоча в Польщі українців було всього16,5 відсотка, проте «Маслосоюз» контролював близько 60 відсотків усього експорту молочної продукції Польщі. 

 

Кооперативи на Галичині були створені на п’ятдесят років раніше, ніж в інших областях України. І хоча кооперація розвивалася у дуже складних умовах (у 1930 році, під час пацифікації, було знищено чимало кооперативів разом iз будинками «Просвіти». — Авт.), вони відіграли важливу роль у житті українців.

 

З’явилися такі відомі гасла, як «Свій до свого по своє», «Спирайся на власні сили», «Українські гроші — в українські руки — на українські справи».

 

Чим міцнішими ставали українські кооперативи, тим більше виділялося грошей на загальнонаціональні справи, видавництво книжок, фінансування сиротинців, стипендій для бідних студентів. Митрополит створив унікальну економічну модель, тож недаремно його вважали талановитим підприємцем. 

 

Коли письменника Василя Стефаника свого часу запитали, чому він, щоразу приїжджаючи до Львова, вирушав на Святоюрську гору до митрополита Андрея, — той відповів, що любить дивитися на посріблену сивиною голову, котра думає про всіх.

 

Таким він і запам’ятався сучасникам — величною постаттю, духовним провідником нації. Владика, який заповів народові «не лише Божу науку, а й душу — життя своє», закликав українців триматися свого і дбати про своє.