Однолітки з різних сторіч: рецензія на книжки «Пластилін» і «Чорний солдатик» письменників з Рівненщини

Головні герої двох книжок, про які хочеться поміркувати, — молоді люди, українці, щоправда, хронологічно розділені — наш сучасник і юний поліський новобранець з-понад восьми десятиліть.

 

 

Тож ці книжки різняться між собою, як і описувана в них доба. 

Ірина Баковецька-Рачковська та Олександр Євтушок — письменники з Рівненщини. І їхня проза, про яку хочеться поговорити, також описує Рівненщину.

 

В романі Баковецької-Рачковської «Пластилін», що побачив світ нещодавно у видавництві «Моноліт», саме місто Рівне, хоча й неназване, є також одним із персонажів.

 

Дія саме там і відбувається — у середньому за розмірами обласному центрі України. 

 

Головний герой — молодий журналіст, який береться за розслідування загадкової справи — загибелі його колег під час пожежі в приміщенні редакції.

 

Образ персонажа виписаний доволі впізнавано — це приблизно 20-літній юнак, достатньо освічений, щоб писати зв’язні тексти для сайтів та газет, русявий, з ріденькою бородою і залишками пубертатного висипу на щоках.

 

Віталій Кекух на прізвисько «Кекс» живе і діє так, як живе і діє більшість представників його генерації — родини ще не надбав і не збирається, винаймає житло (це, з певністю, якась однокімнатка в панельному будинку), заробляє на це житло, а також на хліб і зрідка на наркотики насущні, орієнтується в сучасній музиці, має чуття краси, бо реагує на гарних жінок, таких, як слідча поліції Ольга Янцевич.

 

Така умовна пара: зріла владна жінка і ще не дуже досвідчений юнак, добре відома у світовій літературі. Від Паоло з Франческою до «Театру» Сомерсета Моема. (Втім жодних стосунків, окрім суто службових, між Кексом і Ольгою впродовж тексту так і не виникає. Авторка не йде далі натяків на симпатію. Але жіночий субстрат у тексті дуже потужний і активний).

 

І взагалі роман Баковецької-Рачковської — це справді жіночий твір. Не феміністичний, а, власне, саме жіночий. У оповідача/оповідачки (хоча там і немає роду) — погляд жінки, розумної й саркастичної жінки років тридцяти плюс. Саме з такої, жіночої, точки зору йде опис подій і загальний перебіг сюжету.

 

І навіть другорядні персонажі жіночої статі — дві лесбійки, з якими на початку оповіді прокидається головний герой, чи його колеги-журналістки,  описані більш виразно і соковито, ніж персонажі мужеської статі, за винятком, хіба, головного героя. 

 

Не хочеться спойлерити, але можна підказати читачам, що подібний сюжет присутній у фільмі Алана Паркера «Серце Ангела», з молодим Мікі Рурком у головній ролі.

 

А ще автор післямови Андрій Кокотюха у своєму тексті посилається на творчість Ірвіна Велша, сучасного британського (шотландського) письменника, автора знаменитого Trainspotting-а, екранізованого Дені Бойлом. (Тільки Кокотюха наводить якийсь інший роман Велша.)

 

Тож низка асоціацій, що їх викликає роман «Пластилін», достатньо шляхетно насичена. І як текст роман виглядає достатньо цілісним; не вибиваючись за рамки детективного жанру, «Пластилін» водночас подає й загальну картину життя у пересічному обласному центрі нашої країни. Картина ця сатирична, почасти трагічна і комічна, як, власне, і щоденна наша дійсність. 

 

Хоча... Цей образ людської маси великого міста, яко «пластиліну», доволі вдалий, але не до кінця переконливий. Ми, сучасники, знаємо, що декілька разів у критичні для себе моменти цей пластилін перетворювався на камінь і крицю.

 

Проте у житті щоденному той вміст «маршруток» і тролейбусів з центру до околиць і справді виглядає м’якою, податливою, безформною масою, останнім часом зеленого кольору. 

 

Віталій Кекс цікавий і своєю філософією. Він є людиною з певними гуманістичними цінностями і за розслідування береться, маючи для цього й особистий, і професійний мотиви.

 

Водночас Кекс не цурається й забави о trois із двома привабливими лесбійками (так-так, читачу, в обласних центрах також водяться лесбійки, не все ж їм у Києві тусуватися!), і легких наркотиків із алкоголем, як це й було колись рекомендовано в «Депеш Моді» Жадана.

 

Кекс — наш сучасник, достатньо інтелектуальний, щоб розуміти ситуацію, і ще достатньо активний, щоб намагатися на неї вплинути.

 

Що ж до роману Олександра Євтушка «Чорний солдатик» (видавництво «Богдан» (Тернопіль), серія Magistra Vitae, то в ньому порушуються теми важкі й серйозні.

 

Також і щодо мови — «Пластилін» написано розповідною, буденною, середньою українською (загалом лексика в романі збагачена переважно за рахунок моложіного сленгу), а «Чорний солдатик» змушує напружувати мозок, аби збагнути бодай з контексту значення тих діалектизмів, якими О. Євтушок доволі щедро нафарширував свій текст.

 

Тому книга стане особливим читвом для мовних гурманів, які кохаються в діалектах, зокрема в південно-поліському.

 

Якщо в романі Баковецької-Рачковської місцем дії обрано місто, то в «Чорному солдатику» ми знаходимо все, окрім міста. Герої роману — прості сільські хлопці. Час дії — 1943-44 роки, місце дії — Рівненщина, західні її райони, вже у бік Луцька. 

 

Герої «Чорного солдатика» — сільські юнаки, мобілізовані німецькою владою у тогочасні «легальні» українські збройні формування, тобто це не УПА.

 

Це — поліційний батальйон, найпряміша співпраця з окупаційною владою гауляйрату Україна. Хлопці прості, без освіти, зі своїми, селянськими уявленнями про світ і життя в ньому.

 

І ці наївні сільські юнаки потрапляють на службу під оруду німецьких офіцерів, отримують мундири і зброю. Виділяються у розповіді Лонгин Бас і Борис Ковровський. Фактично вони і є двома головними героями.

 

Лонгин простий, часом аж примітивний, марить спокійним, затишним життям, ностальгує за дідом, за родиною. Борис Ковровський глибоко сприймає ідеї нацизму і прагне жити згідно з вимогами німецької влади. Такий собі фанат «орднунгу».

 

Але виписаний цікаво, його міркування логічні, хоча й поверхові. Євтушок узагалі прагне глибоко працювати у психологізмі своїх персонажів. Це трохи знуджує текст, проте водночас і поглиблює.

 

Цікаво, що герої і роману «Пластилін», і роману «Чорний солдатик» — практично однолітки, молоді українські чоловіки, але суспільні умови й обставини за вісім десятиліть змінилися настільки докорінно, що складається враження, ніби два твори розповідають про світи на двох різних планетах.

 

Бравий хіпстер Кекс навряд чи пережив би й малу частину тих випробувань, принижень і страждань, які випали на долю Лонгина Баса, одного з головних героїв роману О.Євтушка.

 

Читається роман нелегко, і не лише через діалектизми. Описані там події — далеко не героїчні, швидше болісні і нікчемні у своїй суті.

 

Тогочасна Волинь була заселена польськими «осадніками», траплялися й змішані родини. Одну з таких родин — жінку з дитиною і старого діда — піддають акту «колхозірування».

 

Трагічна і дуже психологічно виписана сцена, одна з найкращих у романі. Відчувається у ній ота майже гемінгвеївська зневага до війни і водночас готовність до війни. 

 

Якщо б уявити романи «Пластилін» і «Чорний солдатик» у вигляді коміксів, то роман Баковецької був би такою жорсткою мангою із виписаними вродливо-потворними обличчями, а роман Євтушка мав би взагалі бути чорно-білим, із траурно-фатальною графікою та безліччю гострих кутів. 

 

Загалом у вже потужне річище сучасної української прози вливаються два цікаві і непогано виписані твори. Ірина Баковецька та Олександр Євтушок ведуть свої розповіді зграбно й охайно. Чого від них хотілося б і надалі, у майбутніх їхніх творах.