Валентина Гончар: кохання всього життя і берегиня творчості Олеся Гончара

Невдовзі Олесь Терентійович пожвавішав, і ми поринули в таїну його життя, в його війну і мир. Так я тоді й назвав у газеті нарис про нього — «Війна і мир Олеся Гончара». Про його ангела-охоронця більше не говорили.

 

Вже потім зі щоденникових записів я сповна зрозумів, що значила для нього дружина: «Я на тебе дивлюсь і не надивлюся. Я тебе люблю і не налюблюсь».

 

Мабуть, розмірковуючи і про її нелегку долю, 13 травня 1990 року Майстер зробив запис: «Жінки українських письменників — справжні декабристки XX сторіччя — ось про кого треба б написати! В яких ореолах вірності й страждань постають дружини Кулішева, Плужникова, Косинчина, Варвара Олексіївна Вишниха та всі, всі... Достойні своїх мужів-мучеників ці молоді вічні вдови. Як вони уславили Україну! В найкращих поемах мали б відтворитись прекрасні у своїй відданості й вірності образи цих героїчних Лесиних сестер...»

 

В одному переліку з ними нині, безперечно, і Валентина Данилівна, берегиня Олесевої творчості за його життя й після його відходу за вічну межу.

 

Вона могла б відбутись як учений, педагог, письменник, та Богом судилося стати дружиною класика. А це «професія» не з легких. У чому не раз пересвідчувався під час численних зустрічей із Валентиною Данилівною. Звісно, найперше хотілося почути, як познайомилася з Олесем.

 

— Усе сталося, як, певно, й мало бути. Добігав кінця 1945 рік. Я навчалася на третьому курсі філологічного факультету Дніпропетровського університету, а Олесь прийшов сюди, щоб завершити навчання, яке до війни розпочав у Харківському університеті, звідки з третього курсу добровольцем пішов на фронт.

 

Знайомство відбулося на університетському бібліотечному подвір’ї, а перше побачення — того ж вечора в передмісті Дніпропетровська, в Ломівці, на вулиці Клубній, де мешкали майже поряд: він — у хатині старшої сестри Шури, а я в хаті своїх батьків, у робітничій сім’ї. 

 

Перших почуттів не передати, принаймні я ходила не по землі. Обоє захоплювалися літературою, що нас ще більше зближувало. Іще до заміжжя була вражена Олесевою книжкою «Альпи» — першою з трилогії «Прапороносці».

 

А доти в журналі «Україна» надрукували новелу «Модри Камень» про нашого солдата, який закохався в словацьку дівчину. Для тодішньої влади це був вибух, страшніший від бомби.

 

А сигнал «фас!» подав у головній газеті республіки якийсь В. Столярчук із Малина, на Житомирщині: «Для всього радянського народу любов до Батьківщини — найміцніше, найсвятіше почуття. А О. Гончар і редакція... наважуються рекомендувати радянським людям кидати Батьківщину, зраджувати радянську владу, соціалізм. Дівчина може бути, на їхню думку, дорожча для радянської молодої людини, ніж Вітчизна». Сталіністи такого не прощали. 

 

Студента-зухвальця засуджували, вимагали кари. Лише я знала, що він тоді пережив. Олесь думав про самогубство. І, може, мої почуття до нього, моя підтримка не дали здійснитися найстрашнішому... 

 

Цей випадок дав Валентині зрозуміти, що їй «світило» в майбутньому, та в 1947-му зійшлася iз судженим назавжди, переїхавши до нього в Київ, де Гончар навчався в аспірантурі Інституту української літератури. З перших днів сімейного життя стала для Олеся і першодрукаркою, і першочитачем, і критиком.

 

Хоча часом романтика переростала в буденність з її світлом і тінню, з інколи не безхмарними взаєминами, коли побут ліг на її плечі.

 

Турбот додалося, коли з’явилися донечка Люда й синочок Юра. Вона вже клопоталася біля трьох своїх дітей, і третім був коханий Олесь, суціль зайнятий творчістю.

 

Заради них жила й трудилася з ранку до смеркання. Згодом, коли чоловік увійде до сонму класиків, їй додасться клопоту приймати на квартирі чи «фазенді» письменників, громадських діячів з усього світу, бути неофіційним помічником Гончара-депутата, відповідати на численні листи й дзвінки. Без дипломатичного хисту, таланту, високої внутрішньої культури тут було не обійтися.

 

Високу оцінку її вмінню «непомітною бути і потрібною бути» дають автори збірки «Зіткана з любові», декілька років тому виданої в Дніпрі у видавництві Національного гірничого університету під патронатом її ректора, академіка Геннадія Півняка, палко залюбленого у творчість Олеся Гончара.

 

Вчений, професор, двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки з пієтетом пише: «Ім’я автора славнозвісних «Прапороносців», «Собору», численних інших творів продовжує своє життя в імені своєї дружини Валентини Гончар.

 

Вона завжди була його другом, натхненником та однодумцем, завжди терпляче допомагала письменнику в творчій справі. І тепер розвиває її, зберігаючи багату духовну спадщину Олеся Гончара.

 

Коли Валентина Данилівна вперше завітала до нашого Національного гірничого університету на відкриття Центру культури української мови імені Олеся Гончара, для нас це стало святом знайомства з красивою жінкою і самовідданою людиною. Усе їй близьке, що стосується чоловікової пам’яті. Вона не допускає, як і Олесь Гончар, зневажати і забувати чистоту українського слова. Своє бажання зберегти велич словотворчості дає зрозуміти кожним вчинком. Бо так завжди робив і Олесь Терентійович, який, напевно, знав: його вірною послідовницею стане дружина».

 

А ось що пише у статті «Добрий янгол Гончара» ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко:

 

«Слухаючи Валентину Данилівну, коли вона в пориві відвертості виповідує деякі сокровенні речі, пересвідчуєшся, що Гончар ніби ліпив образ коханої жінки, родинних взаємин зі своєї дружини, із власного життя.

 

Душевна чистота й сила духу, гармонія краси внутрішньої та зовнішньої, жіноча гордість, уміння слухати й розуміти, вроджена інтелігентність, серйозність, надійність, вірність, освіченість, чесність із собою й людьми, сміливість, проникливий ліризм світогляду, дитяча закоханість у красу довколишнього світу, мудрість, саможертовність, терплячість, самостійність, незалежність — то все вона, його Валюшка.

 

Її риси можна зчитувати з багатьох жіночих образів, вимальованих письменником: Софія Заболотна з «Твоєї зорі», Єлька Чечіль із «Собору», Таня Криворучко з «Людини і зброї» — усі вони чимось нагадують ту єдину й найріднішу, кохану й люблячу Олесеву Берегиню».

 

Із великою теплотою згадують зустрічі з Валентиною Данилівною і завідувач кафедри журналістики та видавничої справи Державного закладу Луганський національний університет імені Тараса Шевченка Валентина Галич, лауреат Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку Іван Пасемко, директор літературно-меморіального музею-садиби 

О. Т. Гончара в селі Суха на Полтавщині Тетяна Бондаревська, поетеса Леся Степовичка...

 

Всі зазначають, що їхня героїня не тішилася під парасолькою слави письменника, а сприяла розкриттю його таланту, була його довіреною особою, підтримувала й оберігала його «во врем’я люте», зокрема і в темну пору гоніння на «Собор», і коли ставав на захист української мови, культури, духовних цінностей, пам’яток старовини, молодих митців, підтримував студентів під час голодування на Хрещатику...

— Я вдячна ректорові й усім друзям і дослідникам творчості мого чоловіка за добрі слова, — каже Валентина Данилівна. — У житті й справді всього траплялося... Взяти хоча б історію з «Собором». Після виходу роману чи не першим озвався побратим і земляк Олеся Терентійовича Григір Тютюнник. У своєму листі-відгуку зазначав: «Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вам висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству...» Як у воду дивився.

 

Проти «Собору» на всю потугу запрацювала ідеологічна машина. Твір паплюжили, «проробляли» на зборах, активах, пленумах, засіданнях, «вчили» автора, як писати, хоч переважна більшість критиканів «Собор» не читала. «Буря й натиск» тривали довго. «Вже півроку чи й більше живу під тиском у тисячу атмосфер, — зболено писав Олесь Гончар у щоденнику. — Багато гидоти. Від часів Кагановича література не зазнавала таких озлоблених цькувань... Знаю біль рани. Біль холоду. Та найтяжчий біль душі, біль самотності, несправедливої образи... Настрій — жити не хочеться».

 

Як могла, оберігала його від звинувачень, не показала гнівну телеграму: «Найкращий вихід для вас — покінчити життя самогубством. Я вам цього бажаю. З повагою ваш шанувальник». Відгороджувала й від численних розгромних рецензій. Одну з таких, уміщену в криворізькій газеті, яку редактор спеціально надіслав нам, повернула з приписом: «Повертаю вам газету з вашою наклепницькою статтею, бо вважаю, що вона не варта того, аби її читав Олесь Гончар».

 

За словами Валентини Данилівни, розлючений редактор надіслав цю «цидулку» в ЦК. Олеся викликали «на килим» і вручили написане дружиною разом із анонімкою, в якій стверджувалося, що його Валентина — дочка білогвардійця. Була в анонімці ще якась нісенітниця... Розрахунок був простий — посіяти чвари в сім’ї. Але — зась!

 

Нині дехто закидає класику, що він, мовляв, був обласканий владою. Валентині Данилівні, звісно, боляче чути це, бо служив він народові й правді.

 

— На превеликий жаль, — скрушно мовить, — є люди, які прагнуть не просто принизити все видатне, створене в ті далекі роки, а й піддати його анафемі. Деякі малопомітні раніше особи заявляють, що саме вони створили сучасну літературу, а отже, й заклали основи нашої незалежності, забуваючи, що Олесь Терентійович захищав усе талановите в літературі, навіть якщо й не сприймав людину через якісь риси характеру.

 

Мені боляче, що нині все це висвітлюється по-іншому. Навіть ревізують роман «Прапороносці». Це чесна книга про друзів, з якими Олесь ділив фронтові труднощі й у якій, за його словами, «ставив перед собою ще й «реабілітаційну мету», хотів зняти з українців тавро колаборантів, якими офіційна пропаганда зображувала всіх тих, хто мав нещастя опинитися в окупації або в полоні.., хотів показати, що українці не гірше за інших виявили себе в боях проти фашизму».

Роблю спробу відвернути співрозмовницю від сумного:

 

— Валентино Данилівно, перейдімо до лірики, адже — розпал літа, благодатний місяць липень, особливий у вашій долі. Саме цієї пори ви народилися і ось уже переступили 94-ту життєву сходинку... 

 

— Не будемо про вік. А місяць і справді для мене особливий. Цього місяця народилися я і мій батько Данило. У липні ж він загинув на фронті. У липні спалахнуло наше з Олесем кохання. Ось свідок цього — фото, яке він тоді подарував, із написом: «А если уж очень хочется счастья, мы с Вами поедем в Крым. 6 липня 1946 р.». Саме 22 липня з ним я відсвяткувала своє 20-річчя. За рік приїхала до нього в Київ, щоб назавжди лишитись тут.

 

У липні 1995-го (обличчя Валентини Данилівни хмурніє) після майже півстолітнього нашого сімейного життя я провела Олеся Терентійовича в останню безповоротну дорогу. І вже 25 років — без нього. Він міг би жити й сьогодні, бо походив із міцного козацького роду. Його сестричка Олександра прожила, вважайте, сто два роки... Як бачите, липень колись був для мене щасливим, а тепер став журним і трагічним...

 

Втрата дорогої людини не зламала її волі. Найперше вона — мама, бабуся й прабабуся. А для всіх нас — міцний оберіг усього, створеного її геніальним чоловіком.

 

Уже без своєї дорогої половинки ця енергійна, вольова, цілеспрямована, мудра жінка впорядкувала багатющий архів Гончара, сприяла у виданні багатьох книг.

 

За її безпосередньої участі вийшли «Вінок пам’яті Олеся Гончара. Спогади. Хроніка».

 

У трьох томах побачили світ щоденникові записи Гончара, що охоплюють 1943—1995 рр.

 

Нині Валентина Данилівна працює над їх перевиданням, опікується виходом 12-томного зібрання творчої спадщини класика. Кілька років тому вийшов десятий том. За її найактивнішої участі вийшли друком два томи листів Олеся Гончара і окрема книга листів до нього. 

 

А ще видала книжку власних споминів про чоловіка «Я повен любові...», і це далеко не вичерпний перелік зробленого нею. Таке під силу хіба що цілому науково-дослідному інституту. Ця подвижницька праця гідна літературних премій і державних нагород, але...

Дуже багато робить Берегиня для поповнення книжками та експонатами шкільних музеїв, бібліотек імені Олеся Гончара.

 

Ще донедавна прагнула бувати у вищих навчальних закладах, школах, на літературно-мистецьких заходах, зокрема й щорічному пошануванні у Спілці письменників України нових лауреатів міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, яку заснували німецький меценат Дітер Карренберг та письменниця Тетяна Куштевська.

 

— Люблю молодь, пишаюся нею. Вона меткіша й у чомусь, мабуть, мудріша од нас, — каже Валентина Данилівна.

 

Може, саме в цих благородних устремліннях її доброго серця, у цих зустрічах і полягає секрет її енергії, душевної краси й щирості. А ще — у святій любові до чоловіка, якому віддала душу й серце.

 

Це стверджував і сам Олесь Терентійович, кажучи про неї: «Ось хто зітканий весь із любові! Найвищим цим даром — даром повної самовіддачі — Валя володіє від природи, в цьому її вся вдача, вся душа, все її життя».

 

Такою вона й залишається, наша славна сучасниця, справжня Олесева берегиня.

 

Андрій МЕЛЬНИЧУК, 

заслужений журналіст України