Римма Зюбіна — відома театральна та кіноакторка, телеведуча і волонтерка. Вона зіграла понад 50 ролей в театрі і близько 100 — у кіно.
Серед найвідоміших: українська заробітчанка в Італії Дарина у фільмі «Гніздо горлиці», а ще Тамара Волошина у серіалі «Пограбування по-жіночому», Клавдія Синдяшкіна у 10-серійному фільмі «Заєць, смажений по-берлінськи», Лілія у серіалі «Жіноча інтуїція».
У виставах Київського Молодого театру, в якому акторка працювала 22 роки, знаковими ролями стали Таня у «Четвертій сестрі» Януша Гловацького, Соня у «Дяді Вані» Чехова, Мама у виставі «Це все вона» Андрія Іванова.
Незабаром можна буде почути її голос у мультфільмі Анатолія Лавренишина «Віктор Робот» і побачити у головній ролі у фільмі «Злегка прочинені двері» Хачатура Васіляна та Олександра Бикова.
Говоримо з актрисою про ролі на сценах, екранах і в особистому житті.
Про цілеспрямованість і... миття підлоги
— Пані Риммо, знаю, ваш вибір професії був свідомий. Як готувалися до вступу, обирали навчальний заклад і що можете порадити дітям, які планують вступати на акторство?
— У радянський час по телевізору часто показували балети та театральні вистави. Завдяки телебаченню я знала найкращі вистави МХАТу, Малого театру, Ленкому і мріяла працювати у БДТ. Коли навчалась в Ужгородському культосвітньому училищі, мій курс попросив директора, щоб когось iз нас оформили на ставку прибиральниці. Таким чином ми щовечора по черзі мили підлогу в коридорах і заробляли гроші на поїздки до театральних міст Радянського Союзу. Якщо людина обирає акторську професію, то треба займатися самоосвітою.
У шкільні роки я ходила до музичної школи, в ансамбль танців при Палаці піонерів, вела активне громадське життя. Потім до цього всього додався Театр «Ровесник». З 15 років купувала «Довідники для тих, хто вступає у вищі навчальні заклади» і знала про всі театральні та кіношколи Радянського Союзу. Після восьмого класу вирішила вступати в Дніпропетровське театральне училище, але батьки поставили умову, що маю закінчити на відмінно школу. Я розуміла, що з фізики, хімії і математики в мене ніколи не буде «відмінно». Таким чином батьки втримали мене біля себе.
Та незабаром я дізналася, що з Хуста в Ужгород переводять культосвітнє училище. На «День відкритий дверей» у квітні я пішла вже з готовою програмою, бо вже тоді була дуже цілеспрямована у своєму бажанні стати акторкою. А в серпні на «відмінно» здала всі вступні іспити.
— В який заклад вирішили вступати після училища?
— Планувала їхати в Москву. За рік до вступу тато купив мені квиток на літак і сказав: «Їдь, подивися». Хоча це було зроблено лише для того, щоб мене, навпаки, відвернути. У моїх пріоритетах було Щукінське театральне училище, бо коли в дитинстві збирала листівки з фотографіями акторів, то серед улюблених були випускники саме Щукінського училища.
Під час цієї поїздки у мене спала полуда з очей, я побачила шалену конкуренцію і зрозуміла, що своє місце під сонцем можна отримати лише велетенською працею. Конкурс був 300 осіб на місце! Адже в Москву з’їжджалися бажаючі з усього Радянського Союзу.
Повернулася в Ужгород і готувалася до вступу на наступний рік. Батьки ж хотіли, аби я була ближче — в Києві. У травні поїхала на відбірковий тур до Києва, в Театральний інститут, де мені дали допуск на складання іспитів. Також зайшла на консультацію в Інститут культури. У мене був червоний диплом з училища, і я та всі мої вчителі й друзі були впевнені, що я вступлю.
Але, коли приїхала на вступні іспити, сталася історія, яку я неодноразово розповідала, — однокурсник загубив мою валізу. У мене на кожен іспит був підібраний одяг, а я залишилася в самих джинсах і майці. Настрій був спаскуджений, позичений у подруги одяг висів на мені, як на опудалі. Після того як мені поставили на першому екзамені двійку, я запитала, чому. Мені сказали, що я хороша дівчинка, але не маю темпераменту (посміхається). Ця історія вже стала анекдотом.
І мій чоловік (режисер Станіслав Мойсеєв. — Авт.), коли студентам ставив двійку, розповідав цю підтримуючу історію: «Ви зараз не плачте. Тим, що вас відраховую, можливо, я роблю вам добро: або ви себе знайдете в новому, або інший майстер вас побачить. От, наприклад, актрису Римму Зюбіну колись не взяли у цей університет через відсутність темпераменту. Але цю «відсутність» я відчуваю на собі щодня» (сміється).
— І як на вас вплинула двійка?
— Після провалу я поїхала в Ужгород, відчуваючи себе повною невдахою. Але вирішила ще спробувати вступити в Інститут культури. Там екзамени були трохи пізніше. Тож, зібравши одяг, який залишився у шафі, перевчивши повністю вступну програму, я знову поїхала у Київ.
Ще в училищі я усвідомила, що хочу й можу грати ролі різного амплуа: і ліричну героїню, і характерну, і драматичну. Розуміла, що мій репертуар є моїм фундаментом, тож підготувала те, що було близьке мені за духом. Щоб здивувати всіх у приймальній комісії, треба було влаштувати якийсь «феєрверк». І я зробила його...
Актриса Римма Зюбіна з чоловіком-режисером Станіславом Мойсеєвим.
Фото з архівів журналу «Театрально-концертний Київ».
Якою актрисою не треба бути
— Творчість яких акторів впливала на ваш світогляд?
— Окрім мого кумира — Ади Роговцевої, в дитинстві мені дуже подобалася Ольга Остроумова. Вплинула свого часу Людмила Гурченко і її книга «Моє доросле дитинство». У цієї актриси був простій в кіно аж 18 років! За такий довгий період можна було загубити себе і не повернутися в професію або професія про тебе могла просто забути. Це ознака бійцівського характеру. Я завжди хотіла довести своїм батькам, що я самостійна, що в акторській професії можна відбутися, не втративши себе і свою гідність. Саме тому, що з 19 років працюю в театрі, я бачила багато прикладів того, якою актрисою не треба бути.
— Розкажіть про свій останній досвід роботи в театрі з режисеркою Владою Бєлозоренко?
— З Владою у мене було дві вистави в Молодому театрі — «Різня» і «Це все вона», а також проєкт «Схід-Захід», який до карантину йшов на сцені Театру «Актор». Наша співпраця почалася з вистави «Це все вона», і ми її недавно забрали з Молодого театру, бо мій партнер Олег Коркушко теж залишив трупу. З нею ми встигли з’їздити в Ужгород. Такого єднання iз залом я давно не відчувала. Вже були продані квитки на показ у Києві в Центрі імені Івана Козловського, але карантин завадив. Роль мами у цій постановці я б додала до улюблених.
— Чи особистий досвід у стосунках iз сином вплинув на пошук ролі мами?
— Звичайно, у нас виникали складнощі, коли син був у перехідному віці. Але такої надскладної ситуації, як у виставі, не було. Для того, щоб зіграти Медею, не обов’язково вбивати власних дітей. У мене є багата фантазія. Окрім того, я люблю споглядати, спостерігати за людьми, копіювати їх, запам’ятовувати образи. Веду щоденники, в які все це записую.
Усі люди, яких зустрічаю у житті, є поштовхом для творчості. Не складно уявити обставини, які не дозволяють моїй героїні бути врівноваженою і мудрою мамою, адже вона втратила чоловіка, котрий був для неї всім.
Нині так багато проблем не тільки в родинах, країні, а й у всьому світі. Через що багато хто закривається у собі й усамітнюється. А самотність страшна штука. Останні місяці я дуже болісно переживаю, бо усвідомила, що все, чим займалася, не дає своїх плодів у світі. Коли читаю негативні коментарі людей на події, що відбуваються у США, після того як поліцейський убив афроамериканця, злорадство над Михайлом Єфремовим, прокльони Олені Зеленській, у якої виявили вірус... 15 років у ролі Соні у виставі «Дядя Ваня» я говорила зі сцени про милосердя. А виявляється, що це нікому не потрібно. Хіба таким самим божевільним, як я...
Я нині багато відмовляюся від роботи. Часто замислююся над тим, на що зараз перетворюється наше суспільство. А все тому, що відчуваю на собі відповідальність за репертуар, в якому беру участь: чим він примітивніший, тим більш примітивного я виховуватиму глядача.
Із сином Даніїлом — найкращим другом.
Фото з сімейного архіву.
Анатолій Матешко як щасливий квиток у кар’єрі
— Розкажіть про зйомки у фільмі Анатолія Матешка «Трубач».
— Прем’єра стрічки була на весняних канікулах, кінець березня 2014-го, але вже тоді був анексований Крим, тільки скінчився Майдан, тож фільм пройшов, на жаль, непоміченим. Переконана, Анатолій
Матешко — це щасливий квиток у кіноакторській кар’єрі. Він людина, яку обожнюють усі на знімальному майданчику. Режисер настільки інтелігентний, світлий, розумний, внутрішньо скромний і творчий чоловік. На майданчику було відчуття, що тебе ніхто ніколи не образить, не принизить, а навпаки — створювали максимально комфортну атмосферу для гри.
Анатолій Миколайович так любить акторів і те, що він робить, що це відчувалося у всьому. А як він майстерно вміє працювати з дітьми... І людські якості, і високий професіоналізм — такого рівня режисерів дуже мало.
— В яких кінопроєктах вас можна буде незабаром побачити?
— Дуже чекаю на вихід фільму Хачатура Васіляна та Олександра Бикова «Злегка прочинені двері». Якщо говорити про молоду режисуру, то вважаю, що Олександр Шкрабак і Хачатур Васілян — це два імені, які невдовзі заявлять про себе. У Сашка я знімалася у дипломній роботі «Відлуння», а вперше його побачила на... судовому засіданні, він був заарештований під час Майдану. Я була серед поручителів і боролась тоді за звільнення незаконно затриманих студентів театрального.
А Хачатур мене вражає своєю працездатністю. Працює одночасно над розробкою і написанням десяти сценаріїв, досконало знає світове кіно. У його фільмі я граю маму. Це, власне, історія однієї сільської родини, в якій син вирішив іти на фронт. У полі зору сучасна Україна і дуже злиденне село. Ми звикли говорити про похід на війну як про вияв патріотизму. А тут, можливо, вперше, показана людина, яка тікає на війну, бо не бачить життя у власному домі.
— Жанрово це буде сімейна драма?
— Я би сказала, що це трагікомедія. Злидні, неповага одне до одного і до самих себе, ставлення людей до такого життя як до нормального — за цим ховається трагедія. Так живе величезна кількість українців. На соціальних телепрограмах, на які мене запрошують, я часто бачу такі родини. Вони іншого життя не бачили, тому не розуміють, що так жити не можна.
Нині репетирую виставу «Іван Іванович помер» у театрі «Особистості» з режисеркою Наталкою Сиваненко. Гратиму маму Івана Івановича. За сюжетом, головний герой помирає і зустрічає на тому світі маму, дружину, тещу та коханку. І вони його своїми райськими співами й танцями, вірою у те, що він ідеальний, «задовбують» так, м’яко кажучи, що чоловік проситься в пекло.
Це має бути історія про те, як ми часто створюємо собі кумирів, і це наша провина, що вони потім руйнуються у нас на очах. Бо люди ж не ідеальні, треба їх сприймати зі всіма недоліками й достоїнствами.
Більшість кінопроєктів, на які мене запросили, зараз заморожені. У тому числі стрічка «Іловайськ-2», в якій я маю зіграти роль дружини Бішута. Тарас Костанчук разом iз побратимами понад місяць — біля офісу президента, вимагають відправити у СІЗО чотирьох підозрюваних у вбивстві добровольця Віталія Олешка з позивним Сармат, яких відпустили під домашній арешт. Припинили 24-денне голодування, бо правоохоронці почули їхні вимоги й відкрили справу проти суддів, утім поки так і не змінили запобіжний захід підозрюваним.
Наслідуючи Маргарет Тетчер
— У які моменти відчуваєте найбільше щастя?
— Мабуть, коли відчуваю віддачу від людей. Насправді я не роблю нічого такого, що не може зробити звичайна людина. Приміром, прийти і підтримати хлопців, які протестували під офісом президента. Чи викласти пост у соціальній мережі на підтримку хворої людини. Це здатен зробити будь-хто.
На щастя, для мене світ не закінчується театром і кухнею. Маргарет Тетчер колись казала, що «дім повинен бути центром, але не кордоном/межею життя Світу жінки». На щастя, я можу знайти реалізацію не тільки в професії. І отримую не менше задоволення від спілкування з людьми в моєму громадському житті, на соціальних проєктах, ніж оплески після вистави.
Спочатку твоя професія, впізнаваність надає тобі впевненості. А якщо у тебе, окрім тих текстів, що ти промовляєш на сцені-екрані, ще є щось за душею, твоя точка зору, і ти не боїшся її висловити, то це тобі дає вихід в інший світ.
Після «Гнізда горлиці» мені всі пророчили купу роботи. У кінематографічній країні так би й було. Але зйомок у мене в рази поменшало. Від цього можна було б збожеволіти, але в людині стільки потенціалу, що гріх цим не скористатися.
— А яке місце у вашому житті займає родина?
— Я така щаслива, коли дивлюся зараз на свого сина. (Посміхається). Він — мій найбільший друг. Мені сподобалася фраза одного батюшки: «Не маленькі діти — маленькі проблеми, великі діти — великі проблеми. А маленькі діти — маленькі радості, великі діти — великі радості».
Треба за таким принципом сприймати своїх дітей. Дивуюся оцим недолугим фразам: (патетично) «Нарешті під час карантину ми присвятили свою увагу дітям». У мене завжди був і є час для своєї дитини, для родини.
Мене вчили не чекати вдячності за те, що робиш. Займайся тим, до чого серце лежить. Подяка обов’язково прийде. Я відкрита людина: коли мені щось подобається, можу незалежно від часу доби подзвонити і сказати про це або написати пост у «Фейсбуці».
Люди іноді дивуються моїй щирості... Ну це ж правда, то чому про це не сказати?! Треба бути відкритим світові і не скупитися на добрі слова і справи. Нам немає чого ділити в цьому світі, бо все твоє буде твоїм, а що не потрібно — пройде повз.
